«Морально ми не можемо стояти поруч на п’єдесталі та змагатися з тими людьми, які підтримують агресора, що нищить нашу землю і вбиває людей», – українська плавчиня-синхроністка Марина Алексіїва
Українська плавчиня-синхроністка Марина Алексіїва розповіла про спортивну кар'єру та ставлення до участі росіян у міжнародних змаганнях.
Ви родом з Харківщини, і ранок 24 лютого ви зустріли в рідному місті. Розкажіть, як цей день почався для вас? Якими були перші дні бомбардувань Харкова?
У цей день з сім’єю прокинулись від гучних і незвичних для нас звуків. У Харкові ми живемо на високому поверсі. До того ж це Північна Салтівка – частина міста, яка ближче всього до кордону. Звичайно, що було дуже страшно. Ми спочатку не могли повірити, що справді почалося повномасштабне вторгнення, думали, що такого не може бути. Почали відразу читати новини, де вже багато говорили про велику війну.
«Ти чуєш, як пролітають винищувачі, лякаєшся від цього гучного звуку і не розумієш, що взагалі робити, куди бігти»
Було дуже гучно. На вулиці бачила людей в паніці, хтось біг по хліб, хтось – по воду. Панувала суцільна невизначеність і страх. Потім тато сказав: «Все, швидко збирайте свої речі!». Так ми й виїхали з Харкова, бо було небезпечно залишатись в місті.
Як вам далася евакуація з Харкова? Які у вас були емоції? Чи залишились в рідному місті ваші друзі, знайомі, родичі?
Ми з сестрою взагалі мали їхати на збори в Туреччину, тому під час евакуації, взимку, взяли з собою валізи з літніми речами. Їхали тоді 2-3 дні до кордону через високий трафік. Було страшно, бо в дорозі ми теж бачили чули гучні звуки – вибухи.
Потім нас зібрали командою і ми почали жити за кордоном, в Італії. А коли ти перебуваєш за кордоном, ще більше переживаєш. Багато знайомих та родичів залишалися в Харкові. Вони сиділи під обстрілами в підвалах, з ними не було зв’язку. Тоді навіть виїжджати було небезпечно, бо стріляли по машинах. Звичайно, що дуже переживала і хвилювалась за всіх.
«Коли переді мною з’явилась конкретна ціль, що я маю продовжувати представляти свою країну в спортивному світі, то стало морально легше»
Як тоді вдалось адаптуватись до нових реалій? Завдяки чому не опускали руки?
Перші два тижні від початку вторгнення взагалі не розуміла, що робити. У нас є спільний чат з тренерами, в якому дівчата писали: «А тренування буде?». Не було визначеного плану, як діяти далі. Особливо, коли ті, хто залишився в Харкові, сидять в укриттях і не розуміють, виживуть вони, чи ні.
Потім, після виїзду за кордон, десь через місяць, як ми повернулись до тренувань, нас зібрали тренери й сказали, що ми збірна України, ми маємо виступати, адже змагання ніхто не скасовував і у нас зараз є конкретна ціль. Коли переді мною з’явилась конкретна ціль, що я маю продовжувати представляти свою країну в спортивному світі, то стало морально легше. Саме це, напевно, не дало опустити руки.
Чи відреагували на ці страшні події ваші знайомі спортсмени з росії та білорусі? Можливо, написали вам та підтримали? Чи всі вони промовчали?
Так, одна дівчина зі збірної російської федерації в перший день великої війни, коли я в соціальних мережах почала виставляти багато дописів про вторгнення, написала: «Не бійтесь, дівчата, ми вас рятуємо, це все спеціальна рятувальна операція». Я тоді відразу заблокувала її. Пам’ятаю, що ще одна писала і пропонувала гроші, як допомогу.
Що думаєте про можливу участь білорусів та росіян в Олімпійських іграх 2024 року?
Ніхто ще не знає, як все буде, бо це вирішує МОК, тому всі ми просто чекаємо на їхнє рішення. Морально ми не можемо стояти поруч на п’єдесталі та, взагалі, змагатися з тими людьми, які підтримують агресора, що нищить нашу землю і вбиває людей. Звичайно, що хотілося б їх не бачити на Олімпіаді.
В червні ви здобули срібло у дуеті зі своєю сестрою в артистичному плаванні на Європейських іграх. І це не єдина ваша медаль від початку повномасштабного вторгнення. Як зараз сприймаються ваші перемоги?
Коли ти стоїш на п’єдесталі та бачиш український прапор, коли лунає наш гімн, то відчувається гордість. Всі ті години у воді я провела не просто так, а заради медалі, яка доповнить скарбницю нагород України.
Саме так можу підняти моральний дух і собі, і країні та нашим захисникам, завдяки яким я взагалі маю змогу тренуватись і виступати на міжнародних змаганнях. Також відчуваю багато підтримки, а для будь-якого спортсмена те, що про нього не забувають – важливо та цінно.
«Усі за кордоном, навіть не спортивні люди, кажуть, що люблять та підтримують Україну»
Хто з зірок плавання та в цілому спорту найбільше підтримував вас? Чи пам’ятає все ще міжнародний спортивний світ про війну в Україні?
Про нас не забувають, приємно, коли у світі реагують на те, що ти з України. Дуже підтримують дівчата з азійських країн, вони нас взагалі обожнюють, інколи навіть можуть заплакати. Усі за кордоном, навіть не спортивні люди, кажуть, що люблять та підтримують Україну.
Звичайно, що зараз трохи менше уваги, адже війна триває вже півтора року. Вони не розуміють, як сильно все це впливає на людей, не тільки на спортсменів. Коли ми спілкуємось з людьми зі світу спорту, то вони починають більше в це заглиблюватись і розуміти наш стан. Міжнародний спортивний світ не забув про нас. Підтримка все ще відчувається.
«Ми вирішили, що будемо допомагати дітям, які постраждали від війни»
У вересні минулого року ви проводили благодійні майстер-класи з синхронного плавання у Португалії, де збирали гроші на допомогу людям, які постраждали від війни. Розкажіть, загалом, про свою благодійну діяльність. Чи були реалізовані ще якісь соціальні ініціативи?
Ми з сестрою ще на Новий рік приїжджали до Харкова, де під час повітряних тривог розвозили подарунки дітям з дитячих будинків. Тоді ми допомагали діткам-переселенцям з Ізюма, які були під окупацією, потім їх привезли в Харків в дитячі будинки, ми вирішили зробити їм невелике свято. Ми з Владою купили їм багато подарунків, потім їздили до них і дарували.
У Португалії також тоді робили благодійний майстер-клас. Кошти, які ми там зібрали, потім відправили на генератор в дитячий будинок, який також був в окупації в Харківській області, а після його звільнення там не було ні електрики, ні світла. Тоді нам підказали, що краще саме сюди направити ці гроші.
Які зміни з вами відбулись від початку повномасштабного вторгнення?
Подорослішала, вивчила італійську мову, навчилася готувати, стала більш свідомою. До вторгнення жила з батьками, була дитиною, а зараз відчувається дорослість, бо ми поїхали до Італії, і більше, ніж пів року, жили самі з дівчатами та тренерами в іншій країні.
Живучи тоді за кордоном, зрозуміла, яка прекрасна у нас країна, які у нас технології, добре розвинута косметологія. Дуже хотілось повернутись додому, зараз щаслива, що це здійснилось. Війна мене загартувала, визначила ціль, що конкретно зараз я маю робити. Зараз дуже сильно надихають люди, які захищають нашу країну, допомагають, волонтерять. Це дійсно мотивує.
З якими викликами в спортивній кар’єрі ви стикнулися від початку повномасштабної війни? Як в цілому проходять тренування та чемпіонати в нових реаліях?
Зараз змінилось поняття дому, бо від початку війни я знаходжусь то в одній країні, то в іншій, постійно треба кудись їхати. Ще в нашому виді спорту змінились правила. Тепер все рахується балами за складність і треба все прораховувати. Зараз це дуже складний вид спорту, де багато обертів, чим їх більше, тим складніше. Всі тренери, авжеж, намагаються зробити вищу складність. У нас взагалі під час нашої програми нарахували понад 100 обертів. Також зараз є багато штрафів – за те, якщо ти кілька градусів недокрутив, якщо винирнув з-під води на одну секунду пізніше, якщо голову повернув не в ту сторону. І зараз якраз всі намагаються підлаштуватись до цього, через це, відповідно, і тренування складніші.
Якщо раніше всі наперед могли знати, на якому місці буде та чи інша країна, то зараз такого немає, для нас все це тепер неочікувано. Тепер я сиджу і чекаю на свою оцінку у великому стресі.
«Сподіваюсь, що після завершення війни, українському спорту приділятимуть більше уваги, адже дуже хочеться, щоб ми мали змогу запрошувати до себе інші країни та проводити міжнародні змагання, зараз у нас таких умов немає, на жаль»
Яким уявляєте день нашої Перемоги? Що обов’язково плануєте зробити?
В день Перемоги, думаю, всі люди вийдуть на вулицю і будуть вітати одне одного. Дуже хочу, щоб родичі, які за кордоном, повернулись до України, і ми зібрались всі разом. Я за всіма дуже скучила і на всіх чекаю. Бабуся з дідусем зараз в Португалії, їм дуже страшно повертатись, бо вони стали свідками обстрілів.
Також хотілося б розвивати український спорт. Зараз у нас багато зруйнованої інфраструктури, зокрема спортивної. Наприклад, у Харкові зруйновані всі басейни, в Донецькій області також немає жодного комплексу. Нині в Україні погані умови для спортсменів і представники деяких видів спорту мають тренуватися за кордоном.
