«Українці взагалі не знали, що у нас знімають таке якісне кіно», — Олексій Гладушевський, генеральний продюсер кінофестивалю «Миколайчук OPEN», про фільми під час війни та перехід на українську мову

У межах проєкту «Плюсуй українську» 1+1 media ділиться історією Олексія Гладушевського, генерального продюсера кінофестивалю «Миколайчук OPEN». У спеціальному інтерв’ю він розповів про українську мову у своєму житті, сферу українського кінематографа після 24 лютого та важливість підтримки кіноіндустрії. Окрім цього, Олексій поділився процесом створення кінофестивалю «Миколайчук OPEN», генеральним медіапартнером якого є 1+1 media.

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт «Плюсуй українську», що спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».

Ви родом з Одеси, де панувало двомовне середовище. Розкажіть про українську мову у вашому житті. Чи спілкувались нею з самого дитинства?

Коли починаєш відповідати на це питання, розумієш багато внутрішніх моментів, що якраз і вплинули на війну, яка зараз відбувається. Адже ми, як суспільство, лише зараз, коли відбулось найжахливіше, усвідомили, хто ми є. Тому в цьому питанні завжди стараюсь бути максимально відвертим і не видумувати те, чого не було.

Одеса була не двомовною, а здебільшого російськомовною. Тому у моєму житті української було дуже мало. Майже всі в оточенні спілкувались російською, я теж. Після 2014 року вже почав розуміти, що мова має велике значення. 

«Дуже велику роль грає середовище та люди, з якими ти починаєш переходити на українську».

У який момент вирішили перейти на українську? Що вам допомогло в цьому процесі?

Мій перехід на українську відбувся не з початком повномасштабного вторгнення, а трохи раніше, коли почав працювати зі сценарієм фільму Аркадія Непиталюка «Уроки толерантності», який вони розробляли спільно з українською драматургинею Людмилою Тимошенко. Починаючи з ними роботу, ще розмовляв російською, але саме тоді задумався, чому все ще вагаюсь з переходом. Під час спілкування з Аркадієм і Людмилою поступово почав говорити українською. Вони одразу підтримали мене, сказали: «Не лякайся помилок, це нормальний процес. У разі чого ми тобі підкажемо». Вважаю, що якраз-таки дуже велику роль грає середовище та люди, з якими ти починаєш переходити на українську. Підтримка вкрай важлива.

Так я поступово почав спілкуватись українською мовою. Розумію, що українська у мене неідеальна, адже ще йде процес її опанування. Але коли, наприклад, приїжджаю в Чернівці, де ми робимо кінофестиваль «Миколайчук OPEN», мені говорять, що з кожним роком різниця в моєму говорінні відчутна. Коли вже почалось повномасштабне вторгнення, то, крім мови, позбувся всього російського, що було у моєму житті. Це було принципово. Навіть книги, які колись у мене були, спалив, розвівши у дворі багаття.

Які поради можете дати іншим людям, які прагнуть перейти з російської на українську? 

Знайти українськомовне середовище, де вам буде комфортно, де вас приймуть, будуть підтримувати. Це може бути будь-що – якісь курси, проєкти, гуртки. Якщо у вас щось не виходить, не варто боятись та соромитись цього. Вмійте приймати помилки. Я завжди дякую, коли мене виправляють, фіксую це і наступного разу згадую.

В українській озвучці фільмів одні кінотворці використовують чисту українську мову, а інші віддають перевагу більш розмовному варіанту, зокрема суржику. Яка особисто ваша думка про суржик в кіноіндустрії? Чи все-таки має бути ідеально чиста мова в українській озвучці?

Мені дуже подобається суржик. Вважаю, що він робить мову живою. Я маю постійну роботу з різними текстами, мені важливо, щоб мова була справжня. Давайте ширше мислити – не буває ідеальних людей, які спілкуються ідеальною українською. Тому суржик – це абсолютно нормально. Мені подобається, як він звучить в сучасному кіно. Але все ж таки, коли його використовують не дуже професійні люди, які не знають внутрішньої специфіки, то це може інколи «різати вухо».

«Найімовірніше, що у 2026 році нас очікує кіновакуум – час, коли не буде фільмів».

Наскільки складно нині розвивати сферу українського кінематографа? І яка роль держави має бути в цьому процесі?

Дуже складно наразі. Стан кінематографа важкий. Вважаю, що в цьому питанні держава обов’язково повинна допомагати. Якщо зараз у нас щось не вирішиться, то, найімовірніше, що у 2026 році нас очікує кіновакуум – час, коли не буде фільмів. Оскільки я працюю з кінофестивалями, то маю можливість знати фактично все, що знаходиться на будь-якій стадії знімань. Тому можу порахувати, наскільки приблизно вистачить запасу – у 2025 році ще будуть фільми, а вже у 2026 році не знаю… Нам потрібно зараз щось знімати, створювати, щоб цю ситуацію виправити. І роль держави в цьому процесі грає значну роль.

Багато дискусій точиться навколо питання, чи потрібно виділяти кошти на виробництво актуальних фільмів і серіалів. Особливо, якщо це стосується державного замовлення. Яка ваша думка з цього приводу?

Наразі все, що ми відбудовуємо та робимо з погляду культури, буде спрямовано на певну місію, пов’язану саме з війною. Ми повинні знімати фільми про різні сторони війни. Щоб розповідати наші історії, нам потрібно робити історичні стрічки. Тому кошти варто направляти на кіноіндустрію, бо кіно не може викрутитись без бюджету.

Ще одне важливе питання, яке всі обговорюють, – як знімати кіно про війну і що саме знімати. Тут потрібно шукати різні форми, бути гнучким, ловити зміни, що відбуваються  в кіноіндустрії. У нас зараз неймовірно сильний розвиток отримав блок документального кіно. Українські документалісти нині роблять справжні дива, тому рівень української документалістики дуже високий. Впевнений, що зараз треба знімати ігрове кіно. Я б сконцентрував увагу на історичних постатях. Знімати кіно про людей, таких, як ми з вами, які жили, ходили вулицями, пили каву. Показувати прості людські історії, де кожен впізнає себе, своїх родичів, друзів, сусідів. Мені здається, що це дуже важливо, це має попит. 

рф інвестує у створення контенту мільярди. Вони спотворюють реальність, видають відверту брехню і переінакшують події навіть річної давності. Якою має бути наша відповідь ворогу в кінематографі?

Знімати все, як було насправді. Реалістично. Розповідати свою історію. Але є одна важлива річ, в якій ми суттєво програємо ворогові в культурному напрямку, – це швидкість. Росіяни мають перевагу у швидкості можливості робити це. Ми, на жаль, так не можемо. Звісно, що деякі пробують, щось роблять… Але тут постає питання: «Як краще – швидко й недостатньо якісно, чи довго й якісно?». Відповідь дуже складна, тому що воно потрібно нам зараз. Якщо через 5 років у нас вийде крутий фільм, то навряд він тоді буде нам треба… Водночас якщо зараз іноземці побачать неякісну кінокартину, то скажуть: «Щось незрозуміле». Але наразі, якщо кіно привертає увагу до якихось рішень, важливих подій, людей, то хай буде. Чому б і ні? Все одно іншого немає.

«Українці взагалі не знали, що у нас знімають таке якісне кіно».

Ви є генпродюсером кінофестивалю «Миколайчук OPEN», генеральним медіапартнером якого є 1+1 media, що відбудеться з 15 до 23 червня цього року в Чернівцях. Розкажіть, як з’явилась ідея започаткувати фестиваль та чому ви вирішили її реалізувати?

Пам’ятаєте, як режисер фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов під час своєї промови на премії «Оскар» сказав, що краще б цього фільму ніколи не було? Теж саме я можу сказати про кінофестиваль «Миколайчук OPEN», бо він відбувся лише через те, що почалось повномасштабне вторгнення. До цього я ніколи не був у Чернівцях. Але на початку повномасштабного вторгнення вирішив покинути Київську область, адже ставало все небезпечніше. Поїхав у Чернівці (спочатку жив в селі Мигове), бо там перебували мої знайомі.

Перший  місяць була повна невизначеність та постійний стрес. Не міг про щось думати, лише лежав і гортав новини. Через деякий час почав приходити до тями та зрозумів, що хоча б на своєму рівні потрібно щось робити. Вирішив зібрати всіх, хто має якесь відношення до культури, та зробити штаб, сфокусувавшись на кіно та театрі. Тоді поїхав у Чернівці, аби щось шукати, дивитись приміщення, з кимось розмовляти. Там мене познайомили з головою Буковинської кінокомісії Владиславом Севрюковим, який повідомив, що у місті фактично перед початком повномасштабної війни закінчили ремонт в культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука, де до цього був старий радянський кінотеатр. Дізнався, що там працює чудова команда, яка також хоче щось робити. Тому я поїхав до них, де познайомився з Іваном Бутняком, тодішнім директором центру, запропонував йому робити мистецький штаб. Виявилось, що у них була теж така ідея, але вони не знали, з чого почати. Тому ми вирішили робити це разом. Об’єднали людей, які були дотичні до кіно та театру, почалось абсолютно неймовірне дійство. Ми робили театральні читання, збирали драматургів, які писали сучасні п’єси, організовували перегляди документальних фільмів, коротких метрів тощо. 

У процесі роботи над мистецьким штабом туди ходило багато людей, зокрема молоді. Ми показували класичні українські фільми, яких вони не знали до цього. Від людей було багато питань, що згодом переросло в лекції, які ми проводили. Коли ми почали показувати програму українських коротких метрів, люди стали відкривати для себе багатьох українських режисерів. Вони питали: «А в нас таке знімають?!» Якраз тоді мені прийшла ідея зробити фестиваль і показати людям, які є українські фільми. Ми почали підготовку. Нам на зустріч пішли багато українських продюсерів, завдяки чому ми показали чимало українських ігрових і документальних фільмів. Був фурор, тому що українці взагалі не знали, що у нас знімають таке якісне кіно. Тоді це дуже надихнуло, вже другий фестиваль ми вирішили зробити більш масштабним.

Наскільки складно організовувати фестиваль в умовах війни? З якими викликами вам довелось зіткнутись?

У 2022 році викликом було взагалі організувати цей фестиваль. Цікаво, що тоді ми зробили його фактично за нуль гривень та в стиснуті терміни – 1,5 місяці. Це був цікавий експеримент. Фішка фестивалю в тому, що робити його потрібно на день народження Івана Миколайчука – 15 червня. У цей день ми показуємо фільм Миколайчука, це таке неофіційне відкриття фестивалю. Коли всі почули, що на реалізацію фестивалю ми маємо 1,5 місяці, то сказали, що це нереально. Але виявилось, що реально. Другий фестиваль, у 2023 році, був вже міжнародним. Ми змогли залучити іноземців, показати іноземні фільми. Також були прем’єри українських стрічок, наприклад, фільм «Я, Ніна» Марисі Нікітюк. Тут підготовка була вже довшою, робота над майбутнім фестивалем почалась на наступний день після завершення попереднього. 

Мені здається, найголовнішим викликом є програма – те, які фільми вдасться залучити на кінофестиваль. Ми постійно з цим зіштовхуємось. Це такі умовні змагання, де кожен фестиваль змагається своєю програмою – хочеться якийсь конкретний фільм, але інші теж його хочуть. Тому викликом є скомпонувати програму та отримати ці фільми. А для директорки нашої, наприклад, головний виклик – знайти на все це гроші. Вона у нас головна по цьому питанню.

Чим відрізнятиметься «Миколайчук OPEN» у 2024 році від торішніх фестивалей? Чого цікавого/унікального очікувати від заходу цьогоріч?

Цього року до нас доєдналась ще одна локація – головний кінотеатр міста Чернівці, де теж буде багато фільмів. Стрічки, які ми вже отримали, точно варті уваги. Також буде декілька українських прем’єр. Знову будемо робити великий акцент на українській класиці. Ми започаткували програму «Інститут зірок», де знайомимо молодь з класичними зірками, акторами класичних українських фільмів. Кожен рік у нас є муза фестивалю (це наша фішка) – українська акторка, зірка класичного українського кіно. У 2022 році була Галина Сулима («Така пізня, така тепла осінь» Івана Миколайчука), у 2023 році – Людмила Єфименко («Легенда про княгиню Ольгу» Юрія Іллєнка), а в цьому році ми будемо показувати «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і музою фестивалю стала Лариса Кадочникова.

«Нам зараз потрібні кінострічки, які будуть розповідати про нас сучасних».

Розкажіть про пітчинг проєктів ігрових коротких метрів, що відбудеться на фестивалі «Миколайчук OPEN». Загалом у чому важливість короткого метру та чому короткометражне кіно — це кіно завтрашнього дня?

Цього року будемо робити великий акцент на національному конкурсі короткого метру, тому що йому зараз приділяється значно менше уваги. Хочемо обов’язково це реалізувати, адже розуміємо, що це наші майбутні режисери повних метрів. Коли минулого року робили короткометражний конкурс, то всі були настільки натхненні, що великий відсоток режисерів за цей рік знайшли можливість і зняли свій наступний  фільм. Деякі з них приїдуть до нас вже з новою роботою, що дуже круто. Це мотивує.

Робитимемо пітчинг для проєктів ігрових короткометражних фільмів разом з Amo Pictures, які зараз активно придивляються на українське кіно, зокрема працювали над фільмом «Лишайся онлайн». Ми запропонували їм стати партнерами не лише пітчингу, а й призу на національний конкурс. Дуже круто, що вони погодились. Це важливо, адже так люди точно зможуть зробити новий короткий метр чи доробити старий. Найкращий отримає 2000$ на виробництво. Майбутня ігрова короткометрівка може бути будь-якого жанру, але має відповідати певним вимогам. Подати пакет документів можна за цим посиланням.