«Вірю, що зовсім скоро ми теж будемо вільно себе почувати в нашій країні», — Марта Фєдіна, українська синхроністка

Команда проєкту «Спортивний фронт» поспілкувалась з найтитулованішою українською синхроністкою Мартою Фєдіною. У спеціальному інтерв’ю дворазова призерка Олімпійських ігор, багаторазова чемпіонка світу та Європи пригадала початок російсько-української війни та як росія вдерлася в її домівку ще у 2014 році, як нині вона разом з батьками переживає повномасштабну війну та як події в Україні впливають на її спортивні результати. До того ж Марта розповіла, що вона зробить, якщо раптом доведеться зустрітися зі спортсменками з росії та білорусі. 

Нагадаємо, що ініціатива «Спортивний фронт» реалізується групою 1+1 media за підтримки Міністерства закордонних справ України, а також видання Tribuna.com. «Спортивний фронт» стартував у червні 2022 року та вже охопив мільйонну аудиторію у соціальних мережах та на телебаченні. Детальніше про це за посиланням. 

Ви народилися в Донецьку, проте в травні 2014 року, виїхавши на збори до Туреччини, про повернення додому вже не могло бути й мови. Що відчували, коли ще 9 років тому росії вдерлася у вашу домівку? Та як тоді дався вам вимушений переїзд до Харкова?

Тоді переїзд дався не так важко, оскільки ще була дитиною. У нас був тренувальний збір у Туреччині. Ми в якийсь момент туди поїхали і вже додому я не повернулась. По приїзду в Україну залишалась у Харкові. Якраз у той момент приїхала мама та привезла із собою мої речі. Чомусь думала, що згодом все закінчиться і нам вдасться повернутися в Донецьк, але цього не сталося. 

Дуже часто думаю про півострів, хочеться прогулятися  в Ялті.

До того ж батьки не одразу змогли переїхати в Харків, лише десь в січні 2015 року ми почали жити разом. До цього часу разом з іншими дівчатами-синхроністками я перебувала в гуртожитку при спортивній школі-інтернаті. Звісно, що сумувала за своєю квартирою, за рідним містом. Проте зараз відчуття смутку за Харковом, Донецьком і особливо за Кримом набагато сильніші. Дуже часто думаю про півострів, хочеться прогулятися  в Ялті.  У нас там була квартира. Останнього разу ми там були у 2014 році, коли все тільки починалося. 

Пригадую, як в школі вчителі починали говорити, що нібито Крим — це росія. Після цього тато казав, що більше я до школи ходити не буду. Батьки виходили на проукраїнські мітинги, але їх розганяли силовики. Декілька разів вони ледве втекли. 

24 лютого 2022 року ситуація знову повторилася. рф здійснила повномасштабний наступ на Україну. Як ви зараз це переживаєте, зокрема, як переживають велику війну ваші батьки, які, попри все, залишаються у Харкові?

Батьки сказали, що вони вже точно нікуди не будуть бігти. До того ж тато постійно волонтерить. Щодо мене, то від початку повномасштабного вторгнення сильно за них хвилююсь, адже росія щоденно «гатить» по Харкову. Коли ж ми з командою виїжджаємо на тренування та змагання за кордон, безмежно сумую. Практично веду календар з відліком дат повернення додому. 

Зараз ми з командою перебуваємо в Іспанії. Неподалік від нас багато кав’ярень. Коли прокидаюсь посеред ночі у вихідні дні, дуже дивно чути сміх і галас людей, які сидять на вулиці, де немає комендантської години. Також вони періодично святкують якісь події із феєрверками, нам, українцям, важко сприймати всі ці звуки. Було лячно чути і гул літаків у небі. 

Вірю, що зовсім скоро ми теж будемо вільно себе почувати в нашій країні. Завжди рада повертатися додому. Мене нічого не лякає. Немає нічого ріднішого за дім. 

До речі, перші пів року від початку великої війни ми з командою жили в Італії. Нам вдалося виїхати завдяки Ігорю Лисову, президенту Федерації України з синхронного плавання, він про все подбав. Там нас дуже добре прийняли, надали житло та спортивний одяг. Також італійська сторона надала нам свій басейн для тренувань. І без нас там тренувалося багато команд. Наприклад, в одному місці займались 5-6 клубів. Попри це, вони все одно ділили з нами басейн, зазначаючи, що ми можемо тренуватися стільки, скільки нам потрібно.

До речі, після всіх чемпіонатів, проведених у 2022 році, Ігор Лисов запросив нас з дівчатами в Київ, аби вже в столиці ми продовжили тренуватися. До того ж подарував головній тренерці Світлані Саідовій тут квартиру, аби вона надалі продовжила готувати спортсменок. Він зробив дуже багато, аби ми не припиняли з’являтися на світовій арені.

Тут йдеться не про спорт, а про життя. 

На початку нас підтримували з усіх країн. Зараз взагалі ніхто не згадує. Напевно, думають, якщо ми маємо можливість тренуватися в Києві — значить у нас все добре. До того ж зараз намагаються повернути росіян і білорусів до змагань. Всі розуміють, що нас потрібно підтримувати, проте, якщо доведеться робити це публічно і жертвувати Олімпійськими іграми, то представники інших країн не будуть готові до такого. Звісно, що спортсменів інших країн можна зрозуміти, адже до Олімпіади ти готуєшся все життя. Але тут йдеться не про спорт, а про життя. 

Дуже шкода, що при цьому на росіян та білорусів війна взагалі ніяк не відображається. Вони спокійно сплять, тренуються, у них все добре.

Вам відомо, що Міністерство молоді та спорту України видало наказ, згідно з яким українські спортсмени повинні бойкотувати змагання за участі країн-терористів. Як ви ставитеся до того, що ми маємо бойкотувати змагання? Що нам робити у цій ситуації? 

Ми заручники цієї ситуації. З одного боку ми не повинні знаходитися з цими покидьками та гвалтівниками в одному приміщенні. Але дуже шкода, що при цьому росіяни та білоруси взагалі ніяк не страждають. Вони спокійно сплять, тренуються, у них все добре. А всі українців при цьому переживають страшні події — щоденні атаки. 

Якщо стане питання про бойкот змагань — це буде наша командне рішення. Бачитися з росіянами ніхто не хоче. Чи то їх відсторонять, чи то ми не поїдемо. Словом, будемо дивитися. Раптом так трапиться, що ми будемо десь перетинатися, навіть не знаю, чи захочу я їм щось сказати. Хочеться просто плюнути в обличчя. Більше цікавить, як вони будуть дивитися нам в обличчя. 

Нам не пощастило, адже до 24-го лютого 2022 року у нашому виді спорту росіянки були в ТОПі. Тримались вони там 20 років. Їх обожнювали та любили.

Попри все, ви продовжуєте здобувати для України важливі нагороди. Зокрема, у березні 2023 року ви здобули золото на Кубку світу з артистичного плавання. Як велика війна впливає на спортивні результати? 

Спершу не розуміла, навіщо мені взагалі спорт. Треба думати про те, як підтримати нашу армію, як волонтерити тощо. Проте згодом усвідомила, що боротися за нашу країну потрібно на різних фронтах. Ми, спортсмени, можемо використовувати різні медіамайданчики, аби розповідати про війну в Україні за кордоном. 

Під час чемпіонату Європи неподалік від мого будинку в Харкові був приліт. російські снаряди утворили величезні вирви. В одній з моїх кімнат вибило вікна. І коли я на змаганнях показувала іншим учасницями фотографії, які зробила мама, вони казали, що все розуміють. Але при цьому вони розділяють російських спортсменів від їхньої армії. 

Як я знаходжу сили? Як і всі українці, які зранку прокидаються і продовжують виконувати свою роботу. 

Як гадаєте, як повномасштабна війна вплине на розвиток цього виду спорту, враховуючи той факт, що багатьом представникам нового покоління спортсменів довелося виїхати з країни, перервати тренування, чи починати все з початку за кордоном?

Коли є бажання, ніщо не зможе завадити. Наприклад, спортсменки з Миколаєва їздять тренуватися у Хмельницький. Оскільки їхнє місто щодня перебуває під атаками росії та і басейн не працює зараз. Це сильно мотивує. 

Знаю, що наша школа в Харкові незабаром поновить свою роботу. На щастя, наш басейн там відремонтували після прильоту. Сподіваюсь, що багато дітей повернуться. До речі, у нас є одна тренерка, яка вже півтора року проводить заняття в zoom. 

Що ви зробите одразу після головної Перемоги для всіх українців? В яке місто мрієте відразу поїхати?

Хочеться поїхати в Донецьк, Луганськ, Крим.