Як нищили Параджанова за "Тіні забутих предків": "Реальна історія" з Акімом Галімовим
Чому прем’єра фільму "Тіні забутих предків" у Києві закінчилася масовими арештами?
"Тіні забутих предків" — не просто культовий фільм в українському кінематографі. Для Кремля – ця кінострічка становила страшенну небезпеку. Чому прем’єра фільму "Тіні забутих предків" у Києві закінчилася масовими арештами? Та якими жахливими методами російська влада мстилася режисеру Сергію Параджанову за цей фільм? Про все це розповідає Акім Галімов у новому випуску "Реальної історії".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прем'єра на телеканалі "1+1 Україна": дивіться новий документальний фільм Акіма Галімова "Рашизм. Історія хвороби" (відео)
Київ, неділя, 16 грудня 1973 року, о 20:00. У ванні власної квартири було знайдено мертвим членом КПРС Михайла Сеніна. Передсмертної записки він не залишив, але слідство впевнено: це самогубство. А причина самогубства – зв'язок покійного із відомим режисером Сергієм Параджановим. Вже наступного дня Параджанова допитуватимуть як підозрюваного у абсурдній і навіть жахливій статті, яка існувала на той час у кримінальному кодексі – мова йде про "мужеложство" - звинувачення в сексі між двома чоловіками. Сергій Параджанов на той момент був іменитим у всьому світі режисером: він вже зняв стрічку "Тіні забутих предків", яка згодом отримала 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях по всьому світу і була визнана найкращим фільмом в історії українського кінематографа. Як пов'язана робота над фільмом та кримінальна стаття?
Сергій Параджанов, справжнє ім'я Саркіс Параджанян, вірменин за національністю, який народився у столиці Грузії, Тбілісі, 9 січня 1924 року, виріс в родині антиквара. Ця професія передавалася із покоління в покоління, але з самого дитинства Сергій мріє у виключно про творчу професію у сфері мистецтва. Спочатку він навчався у Тбілісі консерваторії, потім перевівся до москви. Там у 1946 році паралельно вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Це був найпрестижніший виш для режисерів у Радянському Союзі. Там Параджанов потрапив у майстерню до Ігоря Савченка, відомого українського режисера, який був колегою і близьким приятелем Олександра Довженка.
Савченко був фактично найвпливовішим після Довженка українським режисером. Він одразу помітив талановитого юнака Параджанова, який випадав із шаблону радянського соцреалізму і прагнув знімати новаторські фільми, подібні до тих, які знімали Довженко і Савченко - кіно, де на першому плані людська особистість, прекрасний і складний водночас світ, що їх оточує. Їх не цікавив банальний побут радянського середньостатистичного громадянина, який живе за законами радянського суспільства. Параджанов теж був у захваті від свого викладача, який міг навчити знімати його справжнє кіно, а не штампувати шаблонні фільми у дусі соцреалізму.
У 1950 році його вчитель Ігор Савченко помирає. Він не встиг закінчити роботу над біографічною драмою "Тарас Шевченко", яка була присвячена великому Кобзареві. Завершувати працю над історико-біографічним фільмом випала честь Параджанову, який входив до творчої команди в якості асистента режисера. Таким чином, молодий режисер прагнув увіковічити пам'ять свого вчителя. Він з головою занурився у біографію Шевченка, почав детально вивчати українську культуру. Відтоді Параджанов назавжди закохається в Україну.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому від нас приховували справжній День перемоги: "Реальна історія" з Акімом Галімовим
Після закінчення інституту у 1952 році Параджанова направляють працювати до Києва на кіностудію імені Олександра Довженка. Якщо подивитися на цю подію з точки зору сучасного кар'єриста, це був крок назад. Параджанов переїжджає зі столиці СРСР до столиці однієї з республік. Однак молодого режисера цікавили не кар'єра, як така, а можливість творчого зростання і самовираження. Україна подарує йому цю свободу. Згодом Параджанов назве Україну своєю другою батьківщиною і дізнається, що саме тут він прожив найкращі роки свого життя.
Зняти велике кіно для України було його мрією, і доля дала йому шанс. У грудні 1962 року художня рада кіностудії імені Довженка приймає рішення екранізувати повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" на честь столітнього ювілею письменника. Комітет по кінематографії в структурі Міністерства культури Української Радянської Республіки дав дозвіл на екранізацію історії українських "Ромео і Джульєтті". Це був час так званої Хрущовської відлиги. У митців з'явилися невеличкі, відносно, свободи творчості. Можна було екранізувати українського класика, але без антирадянських гасел і риторики, а в класичній історії українських "Ромео і Джульєтті" ніхто не вбачав антирадянського підтексту.
Режисером стрічки затвердили Сергія Параджанова. При цьому партійні діячі були переконані, що вірменин не зможе зняти кіно, яке пробудить в українцях національну свідомість. Вони сподівалися побачити на екрані якусь шароварщину, герой якої нагадуватимуть тогочасних радянських людей. Сам Параджанов у розмові з кіносценаристом фільму Іваном Чендеєм якось пожартував: "Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин. Але, як показав час, радянські керманичі помилились. Вони затвердили на посаді режисера людину, якій судилося змінити українську історію і культуру.
Дивіться повний випуск "Реальної історії" про Сергія Параджанова:
