Як нищили Параджанова за "Тіні забутих предків": "Реальна історія" з Акімом Галімовим

Реальна історія
Як нищили Параджанова за Тіні забутих предків

Чому прем’єра фільму "Тіні забутих предків" у Києві закінчилася масовими арештами?

Поделиться:

"Тіні забутих предків" — не просто культовий фільм в українському кінематографі. Для Кремля – ця кінострічка становила страшенну небезпеку. Чому прем’єра фільму "Тіні забутих предків" у Києві закінчилася масовими арештами? Та якими жахливими методами російська влада мстилася режисеру Сергію Параджанову за цей фільм? Про все це розповідає Акім Галімов у новому випуску "Реальної історії".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прем'єра на телеканалі "1+1 Україна": дивіться новий документальний фільм Акіма Галімова "Рашизм. Історія хвороби" (відео)

Київ, неділя, 16 грудня 1973 року, о 20:00. У ванні власної квартири було знайдено мертвим членом КПРС Михайла Сеніна. Передсмертної записки він не залишив, але слідство впевнено: це самогубство. А причина самогубства – зв'язок покійного із відомим режисером Сергієм Параджановим. Вже наступного дня Параджанова допитуватимуть як підозрюваного у абсурдній і навіть жахливій статті, яка існувала на той час у кримінальному кодексі – мова йде про "мужеложство" - звинувачення в сексі між двома чоловіками. Сергій Параджанов на той момент був іменитим у всьому світі режисером: він вже зняв стрічку "Тіні забутих предків", яка згодом отримала 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях по всьому світу і була визнана найкращим фільмом в історії українського кінематографа. Як пов'язана робота над фільмом та кримінальна стаття? 

Сергій Параджанов, справжнє ім'я Саркіс Параджанян, вірменин за національністю, який народився у столиці Грузії, Тбілісі, 9 січня 1924 року, виріс в родині антиквара. Ця професія передавалася із покоління в покоління, але з самого дитинства Сергій мріє у виключно про творчу професію у сфері мистецтва. Спочатку він навчався у Тбілісі консерваторії, потім перевівся до москви. Там у 1946 році паралельно вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Це був найпрестижніший виш для режисерів у Радянському Союзі. Там Параджанов потрапив у майстерню до Ігоря Савченка, відомого українського режисера, який був колегою і близьким приятелем Олександра Довженка. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Рашизм. Історія хвороби”: експертом документального проєкту Акіма Галімова стала лауреатка Пулітцерівської премії Енн Аппельбаум та фахівець із пропаганди Пітер Померанцев

Савченко був фактично найвпливовішим після Довженка українським режисером. Він одразу помітив талановитого юнака Параджанова, який випадав із шаблону радянського соцреалізму і прагнув знімати новаторські фільми, подібні до тих, які знімали Довженко і Савченко - кіно, де на першому плані людська особистість, прекрасний і складний водночас світ, що їх оточує. Їх не цікавив банальний побут радянського середньостатистичного громадянина, який живе за законами радянського суспільства. Параджанов теж був у захваті від свого викладача, який міг навчити знімати його справжнє кіно, а не штампувати шаблонні фільми у дусі соцреалізму.

У 1950 році його вчитель Ігор Савченко помирає. Він не встиг закінчити роботу над біографічною драмою "Тарас Шевченко", яка була присвячена великому Кобзареві. Завершувати працю над історико-біографічним фільмом випала честь Параджанову, який входив до творчої команди в якості асистента режисера. Таким чином, молодий режисер прагнув увіковічити пам'ять свого вчителя. Він з головою занурився у біографію Шевченка, почав детально вивчати українську культуру. Відтоді Параджанов назавжди закохається в Україну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖЧому від нас приховували справжній День перемоги: "Реальна історія" з Акімом Галімовим

Після закінчення інституту у 1952 році Параджанова направляють працювати до Києва на кіностудію імені Олександра Довженка. Якщо подивитися на цю подію з точки зору сучасного кар'єриста, це був крок назад. Параджанов переїжджає зі столиці СРСР до столиці однієї з республік. Однак молодого режисера цікавили не кар'єра, як така, а можливість творчого зростання і самовираження. Україна подарує йому цю свободу. Згодом Параджанов назве Україну своєю другою батьківщиною і дізнається, що саме тут він прожив найкращі роки свого життя.

Зняти велике кіно для України було його мрією, і доля дала йому шанс. У грудні 1962 року художня рада кіностудії імені Довженка приймає рішення екранізувати повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" на честь столітнього ювілею письменника. Комітет по кінематографії в структурі Міністерства культури Української Радянської Республіки дав дозвіл на екранізацію історії українських "Ромео і Джульєтті". Це був час так званої Хрущовської відлиги. У митців з'явилися невеличкі, відносно, свободи творчості. Можна було екранізувати українського класика, але без антирадянських гасел і риторики, а в класичній історії українських "Ромео і Джульєтті" ніхто не вбачав антирадянського підтексту.

Режисером стрічки затвердили Сергія Параджанова. При цьому партійні діячі були переконані, що вірменин не зможе зняти кіно, яке пробудить в українцях національну свідомість. Вони сподівалися побачити на екрані якусь шароварщину, герой якої нагадуватимуть тогочасних радянських людей. Сам Параджанов у розмові з кіносценаристом фільму Іваном Чендеєм якось пожартував: "Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин. Але, як показав час, радянські керманичі помилились. Вони затвердили на посаді режисера людину, якій судилося змінити українську історію і культуру.

Дивіться повний випуск "Реальної історії" про Сергія Параджанова:

Новости по теме