Продолжая посещение сайта, вы соглашаетесь на использование файлов cookie и Политикой конфиденциальности

«Ми всиновили 6 дітей: ми не народили їх тілом, але народили серцем». Історія Леоніда Лебедєва.

В 28 років Леонід одружився зі своєю дружиною Ольгою, яка вже самостійно виховувала прийомних хлопчиків-двійнят. Знайомство з дружиною розділило його життя на До та Після.

Спочатку він не розумів, що змусило молоду дівчину зважитися на такий крок в той час, коли її ровесниці дбали переважно про розваги та власні інтереси. Проте згодом через 5 років спільного життя подружжя забрало у свою сім'ю ще четверо дітей — рідних братів та сестер, а отже нероздільних за законом. Очевидно, що чекати на бажаючих всиновити відразу чотирьох довелося б довго… 

Ми зустрілися з Леонідом напередодні Дня захисту дітей, щоб поговорити про тих, хто вимушений змалку захищатися самотужки. Леонід погодився відверто розказати про свій шлях усиновлення і відповісти на питання, що найчастіше бентежать дорослих, які хочуть і можуть віддавати своє тепло дітям, але вагаються з різних причин. Тривоги про «погану спадковість», наявність біологічних батьків, сила любові – чи вистачить її, щоб полюбити і прийняти дитину всім серцем, як свою рідну? 

Я ніколи не планував усиновлювати дітей. Це було рішення мого серця, коли я познайомився зі своєю дружиною. Насправді, всі перелічені питання зводяться до того, що в душі є більше страху, аніж любові. Сподіваюсь, моя історія це змінить.

ГЕНИ

Почну з того, що і у звичайних біологічних родинах є завжди свої особливості, а часом і труднощі в спілкуванні з дітьми. І дверима грюкають, і витворяють такі речі, що на голову «не налазить». Проте чомусь саме сиротам через такі ж аналогічні вчинки часто ставлять клеймо «поганої спадковості». Так спадковість завжди має місце, але це лише половина прояву людини. Темперамент у нас дійсно з народження, але характер ми формуємо протягом життя. Близько 20%  нашої особистості складає темперамент, який впливає на те, як ми реагуємо, і 80% — характер, що формує наші вчинки. Саме цей характер можуть виховати батьки, як біологічні, так і ті, що усиновлюють.

леонід лебедєв

Звичайно, виховувати дітей з інтернатів не просто. Вони попадають в систему, де всмоктують все, як губка. Коли дитина відчуває, що її ігнорують, що в неї немає захисту, не має турботи та ласки, в серці такої дитини багато болісних зарубок.І в моїх дітей вони є, звісно. Від цього не втечеш. Ці травми найбільше проявляють себе у підлітковому віці дитини на гормональному фоні. Тоді дитині важно контролювати себе, помірковано думати та висловлюватися. Саме в такому віці багато розусиновлення, щорічно біля 3% від усиновлених. (В цьому випадку ці сухі цифри ні про що не говорять, адже навіть одна така дитина –  це багато, бо це чиясь доля). Найчастіше саме в такому віці, коли дитина проявляє свій характер, то відразу кивають – “гени”.

У моїх дітей бувають такі дні, що наше терпіння просто на межі. Але хіба не буває такого у тих, хто виховує біологічних?

В деяких випадках ми з дружиною залучаємо фахівців – психологів, невропатологів, психотерапевтів. Один з наших синів майже два роки відвідував психолога. Задача психолога у таких випадках – пропрацювати всі приховані травми і виявити болісні точки для батьків.

Я завжди раджу батькам, що усиновлюють, повести дітей на повноцінне медичне обстеження. Справа в тому, що таке стресове життя часто затримує дозрівання частин головного мозку і прийом спеціальних  препаратів може скоригувати це, що вплине на загальну поведінку. Наприклад, один наш знайомий хлопчик не міг вчитися, і не тому що лінувався, а через те, що в нього не виходило концентруватися через надмірну активність. В школі на нього скаржилися, мама дитини стресувала через постійну метушню. Після обстеження вони змогли скоригувати гіперактивність і вирівняти поведінку дитини.

Леонід Лебедєв всиновив 6 дітей

У дітей з інтернатів непросте дитинство, і про це треба завжди думати. Ніщо не минає безслідно. Біологічна мама мого молодшого сина в період вагітності зловживала алкоголем, тому він має підвищену імпульсивність, у нього посилене тремтіння рук. Але хіба це характеризує його, як людину? Це не означає, що він не буде хорошою особистістю та успішним в соціумі. Ми обстежили його і виявили, що з мозком все добре, і нервова система теж в порядку, проте психіка через дитинство має такі свої особливості. Доки він не стане дорослим, щоб усвідомлювати свої вчинки та реакцію, він буде надто імпульсивним. Ми навчилися це балансувати. Ми знаємо, що він зміниться, бо організм росте та формується.

В мене з кожною дитиною є певні медичні питання, і це не секрет. Їх тяжке дитинство лишило свій слід, що проявляється у кожного по-різному і потребує індивідуального підходу. У найменшої доньки, наприклад, довго був енурез, лише на 8-му році її життя ми змогли це скоригувати. Для цього довго відвідували і лікарів, і психологів, вчилися розслаблятися, дотримуватися спеціального розкладу дня… Це справжня праця –  бути батьками таких діток. Але і водночас неймовірна віддача тепла та любові. Наприклад, найменша 99 разів обніме ввечері, 77 разів скаже “надобраніч, гарних снів, всього найкращого”... Коли я приходжу додому, середні хлопчики завжди біжать до мене і обіймають. Вони відчувають тепло і віддають своє. Вони таким чином теж показують, що вони наші, що вони в сім'ї.

Леонід Лебедєв родина

Я не думаю про гени своїх дітей. Я їх просто люблю, виховую та допомагаю і тішуся з того, якими вони ростуть.

Моя старша донька має багато талантів, вона дуже гарно співає, має різні нагороди, навчається в академії ім. Глієра, закінчила музичну школу – подарувала мені на день народження пісню в своєму виконанні. Моя менша донька гарно малює, майструє. Мій дорослий син вчиться за кордоном. Тричі він здавав іспит TOEFL, двічі звертався за візою в посольство –  дуже цілеспрямований. Він отримав фінансову допомогу від американської громади, яка повністю покриває його навчання в коледжі. Інший мій дорослий син має напрочуд добре і чуйне серце, він вирішив стати військовим. Ще один син хоче бути актором (сміється). Всі діти талановиті, але їх таланти найчастіше розкриваються з підтримкою. Саме це, оточення, а не гени, має найбільше значення.

БІОЛОГІЧНІ БАТЬКИ

Наразі є 1200 бажаючих взяти дітей на усиновлення і 90% з тих, що подали заявку хочуть саме новонароджену сироту –  щоб не було родичів, щоб дитина не ходила потім до біологічних батьків…Так проявляється страх і певний стереотип, які гарно пропрацьовують на курсах для прийомних батьків (надаються державою безкоштовно в обов’язковому порядку). Цього не варто боятися і для прикладу розкажу про наш досвід.

леонід лебедєв усиновлення

Коли наші діти дорослішали, вони все частіше спогадами повертались в минуле. Деякі з моїх дітей часто згадували про дядька в білому халаті, який бігав за ними. Пізніше з їх розмов я зрозумів, що вони були в якомусь селі, у бабусі, де була повна антисанітарія. Сусіди побачили брудних недоглянутих дітей і зателефонували в соцслужбу, яка приїхала з медиками (згідно з стандартною процедурою дітей відразу забирають у лікарню на обстеження). Коли діти побачили у дворі чужих людей, то вони, звичайно, почали ховатись. Як ховається 4-річна дитина? Під ліжко. Мої діти добре це пам'ятають, як і те, що їх зачиняли в квартирі без їжі, як вони тікали в кінотеатр, який був поруч і крали цукор. Коли ми сидимо за столом і просто бесідуємо, то такі речі розкриваються, що холоне кров. Наприклад, про пляшки, які в них жбурляли і як вони один одного захищали. Вони говорять про це і вони звільняються від цих спогадів, адже розділяють їх з нами. Це той шлях, яким треба обов’язково пройти. Якщо вони не розкриються дорослим у молодшому віці, то вже у старшому це все буде набагато глибше та травматичніше сидіти всередині. Тому я завжди проти таємниці усиновлення, проти того, щоб дитину обмежувати в правді, обмежувати її бекграунд, обрізати їх коріння.

Ми дітям кажемо відразу, що ми їх не народили тілом, але народили серцем. Таким чином для дитини згодом не буде сильного шоку чи стресу в дорослому віці, вона поступово все більше розумітиме сенс наших слів і буде проживати це, як щось очевидне.

 

леонід лебедєв про усиновлення 6 дітей

Коли наші перші діти почали говорити більше на тему усиновлення, ми зводили їх у кінотеатр на фільм про Стіва Джобса. Дітям було десь по 6-7 років, і вони були в захваті від айфонів. Я їм тоді розказав, що Джобс був усиновлений і це не завадило йому зробити щось, що змінило світ. Ми згадували і Моїсея з царської родини, який теж був усиновлений. І таких прикладів ми знайшли багато, щоб діти зрозуміли, що усиновлення не свідчить про те, що вони якісь не такі, неправильні. Так трапляється, але це не визначає їх майбутнє – вони будуватимуть його таким же чином, як і решта дітей.

Для нашої сім’ї тема усиновлення та біологічних батьків не є табу чи якоюсь особливою. Якщо діти про це розмовляють, ми підтримуємо. Якщо ні –  спеціально про це не говоримо. Ми просто стараємось їм показати, що діти з’являються у батьків по-різному, і це нормально, якщо є любов та повага.

Біологічних батьків не можна нівелювати ні в якому разі. Не можна при дітях говорити, що їхні батьки були якісь не такі. Для кожної дитини її мама чи тато –  це найкращі в світі люди, бо це частина їх. В дорослому віці кожна людина шукає свою самоідентифікацію, і якщо в молодшому віці закласти якийсь негатив про батьків, то це теж стане проблемою самоусвідомлення. Якщо зовсім про це не говорити, то діти будуть все одно про це думати, закриватися, їх це буде тривожити ще більше від неможливості з кимось проговорити.

Своїм дітям ми відразу доступно пояснюємо, що так трапилось, що їхні перші батьки не змогли бути з ними. А коли мої старші діти почали активно цікавитися своїм походженням та корінням, то ми вирішили, що поїдемо шукати їх рідну хатину. Дізналися, де знаходиться їхнє рідне село і поїхали туди. Шукали чи не весь день там, питали всіх людей, але ту хату так і не знайшли. Діти приймали активну участь у пошуці, вони йшли шляхом свого серця, проживали те, що їх хвилювало, і коли ми не знайшли, то вони не засмутилися. Їм стало легше, бо вони пройшли цей шлях до себе. І дивним чином ми всі стали ближчі один одному.

Чого насправді бояться прийомні батьки? Того, що дитина захоче бути з біологічними батьками. Але насправді відбувається зовсім навпаки: діти отримують відповіді на свої болючі питання і ще більше починають відкриватися прийомним батькам, ще більше їх цінувати.

ПРО СВОЇХ ДІТЕЙ та СІМ’Ю

Біологічних дітей поки що у нас не має. Не має і медичних протипоказань, але, мабуть, ще не час. Для нас це не біда. Ми хочемо дарувати свою батьківську любов і ми її даруємо. У нас є знайомі, які дуже стурбовані схожою ситуацією, вони проходять неймовірну кількість процедур та обстежень, а життя, між тим, іде. Це, звичайно, особистий вибір кожного, але намагаюся завжди тактовно натякнути, що діти з'являються у батьків двома шляхами. Я переконаний, що якщо дитина у вас має бути, то вона точно з’явиться згодом, а свою любов можна дарувати вже зараз, якщо є така потреба, звісно. В мене вже є багато знайомих, які повторили наш шлях. Ми були тою першою парою, яка дала приклад такого життя. В мене навіть є товариш, у якого було медичне сімейне заключення про неможливість мати дітей. Вони з дружиною всиновили півторарічного хлопчика, а зараз у цієї родини троє біологічних дітей.

Лякає усиновлення? Візьміть під опіку або станьте наставником –  жодних зобов’язань, проте можна змінити повністю життя не одної дитини.

Тим, хто вже думає про це сьогодні, але ще вагається, я раджу прийти в гості в сім'ї до прийомних батьків. Подивитися, як ці люди живуть, погратися з дитиною, пропустити це через тебе. Саме так було зі мною, коли я познайомився з дружиною, що вже виховувала прийомних хлопчиків-двійнят. Я пам’ятаю, як мене шокував тоді її вчинок: молода дівчина не побоялася відповідальності та суспільної думки. Їй казали, що дівчата і так заміж не можуть вийти, а в неї ще й двоє прийомних дітей буде. Тепер у нас шестеро (сміється). Я просто зрозумів, що якщо дівчина готова так полюбити дітей небіологічних, то і до свого чоловіка вона буде ставитися не гірше.

Леонід Лебедєв

Момент нашого одруження став для мене подвійно особливим етапом в житті: в один момент я став не лише чоловіком, а й батьком двох дітей. Я не знав, що таке “дитина”, а тут у мене двоє шестирічних. І це не просто хлопчики. Їх декілька років тримали у системі: тут не сиди, там не ходи, лягай спати о 9-тій, підйом завжди о 7-мій… І тут вони потрапляють у сім’ю, де є свобода, де їх бажання чують та виконують. Це було зовсім інше життя порівняно з попереднім. Моя дружина згадує, що спочатку в руках хлопчаків все “горіло”: вони все ламали або від цікавості, або від незнання, бо ніколи такого не бачили. Проте в мене страху не було, в мене був виклик, який треба було пройти і навчитись, пристосуватись. Треба підкреслити, що ми вчилися одночасно: я вчився бути не тільки гарним чоловіком, а й кращим батьком для наших хлопчиків, а вони вчилися бути моїми дітьми. Це було нелегко, але це було важливо. Я це знав з особистого досвіду – мій батько пішов з життя, коли мені було 12 років. Перед цим батьки розлучилися. В підлітковому віці мені дуже не вистачало батька. Я дуже добре пам’ятаю свій біль: коли не має "живого" прикладу, не маєш у кого запитати поради, відчуваєш себе безпомічним, а життя не знаєш…

У дружини, до речі, теж особлива сімейна історія – її мама виховала 27 прийомних дітей через дитячий будинок сімейного типу (форма сімейного виховання сиріт). Таких родин в Україні –  1100. Мама моєї дружини була однією із перших –  зареєструвалась в 1998 році. Оля, моя дружина, підбирала безпритульних дітей по каналізаціях та теплотрасах, а її мама оформила їх до себе в будинок, щоб доглядати за ними законно. У неї було близько 10 дітей. Це був один із перших дитячих будинків сімейного типу Київської області. З часом діти виросли і роз’їхалися, а ліжка та речі, потенціал та ресурс були, і мама взяла ще дітей на виховання. Зокрема, із розформованого обласного інтернату. Зараз моя теща вже пенсійного віку і не може брати дітей на виховання. Декілька дітей залишилися жити разом з нею. До речі, один із перших дітей, яких вона взяла до себе –  хлопчик із тубдиспансеру. Йому тоді було 4 чи 5 років, лікарі не давали йому шансів на життя, говорили про батьків з поганим минулим і таке інше. Але моя теща дуже смілива жінка –  вона його забрала, відкормила, відгуляла на свіжому сільському повітрі. І цей хлопець живе тепер з нею, підтримує її та допомагає. В нього стабільне здоров’я, він веде з нею все господарство. Це єдина дитина, в якої завжди були кишенькові гроші –  завжди знав, як і де можна заробити. Він здавав пластик, збирав ягоди, рибалив і продавав рибу… Він навчився дбати про себе і завжди живе у праці. Скажіть мені тепер, чи всі біологічні діти так дбають про тих, хто їх виховав і поставив на ноги?

ЯК ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ СИРІТСТВА В УКРАЇНІ

Всиновивши ще чотирьох дітей, ми з дружиною зрозуміли, що всім ми так не допоможемо і вирішили працювати над системою. Розказуючи про свій досвід, ми відчули, що одна із ключових проблем – обмаль інформації. Наприклад, познайомитися з дитиною в інтернаті непросто. Це режимний об’єкт, куди ви можете потрапити як благодійник або маючи вже на руках дозвіл на знайомство з конкретною дитиною. Тому ми вирішили розказати більше про дітей – знімаємо про них відеоанкети, які можна переглянути на сайті нашого БФ «Зміни одне життя». Завдяки таким відеознайомствам близько тисячі дітей отримали нові родини.

леонід лебедєв усиновлення

На жаль, проблему сирітства враз не вирішити – потрібна система дій.

1. По-перше, підготувати суспільство через рекламні кампанії, через активну соціальну рекламу, яка повинна бути у всіх ЗМІ.

2. Повинна бути потужна рекрутингова кампанія: просіяти наші 42 мільйони населення і виявити 10 тис. потенціально готових всиновити. Саме стільки приблизно сиріт зараз є.

3. Для цього повинна бути просто політична воля, щоб змінити систему та законодавство.

Ресурси для цього в країні є – щороку інтернатна система споживає мільярди, левова частка яких йде саме на утримання організацій (утримання будівель, зарплату працівникам...). Потрібно внести зміни до Сімейного та Цивільно-процесуального кодексів – спростити процедуру усиновлення. Будь-яке бажання холоне, коли стикаєшся з нашою системою оформлення документів. 

4. Департамент захисту прав усиновлення в МінСоцПолітики повинен організовувати зустрічі з прийомними батьками для обміну ідеями, як зробити процес простішим та більш зрозумілим. Повинна відбуватися постійна та зрозуміла комунікація між тими, хто усиновив та бажає це зробити і тими, хто установлює правила.

ЯК НАВАЖИТИСЯ НА ВСИНОВЛЕННЯ?

Для цього і проводиться обов’язкове безкоштовне навчання кандидатів-усиновлювачів. Такі курси дають батькам підготовку до поведінки дітей з травмами переміщення, які з’являються через те, що дитина віддаляється від біологічних батьків. Заняття для прийомних батьків найчастіше складаються з 10 модулів. По закінченню тренер робить заключення, якого віку дитину всиновлювач може всиновити та скільки саме дітей може взяти на виховання з огляду на те, який ресурс має навколо себе.

Не всі, звісно, можуть бути усиновлювачами, але якщо є бажання допомогти сиротам, то людина може стати опікуном або прийомним батьком. Законодавство передбачає, що ви виховуєте дитину до повноліття, а далі вона вибирає свій власний шлях.

леонід лебедєв

Як стати опікуном?

Звернутись в адміністрацію за місцем Вашої реєстрації, написати заяву, вони нададуть список документів, які треба зібрати (це нескладно: медична картка, довідка про відсутність судимості, довідка про зарплату, довідка про житло, копії ваших особистих документів). Далі Вас відправлять за державний кошт на обов’язкове навчання. Через місяць-півтора Вам допомагають з пошуком дитини або Ви самостійно відвідуєте дитячі будинки. Можна використати сайт нашого БФ “Зміни одне життя-Україна”, де є база відеоанкет всіх дітей сиріт. Також є сайт Мінсоцполітики, де є фотографії дітей з усіх областей України.

Як стати наставником?

Треба звернутися за місцем реєстрації в центр соціальних служб і написати заяву, що хочете стати наставником. Вам нададуть список необхідних документів, проходите теж навчання, підписуєте угоду про те, що ви стаєте офіційним наставником. З цими документом ви можете звертатись в будь-який дитячий будинок чи інтернат до адміністрації і говорити, що хочете бути наставником або конкретної дитини, або будь-якої дитини, яка вже є доросла. Як правило, таких наставників потребують діти в 15-16 років, які через рік чи два опиняться на порозі дорослого життя. Їм потрібен той, хто даватиме поради і навчить фундаментальних принципів. Хоча б просто близька людина, до якої підліток може звернутися.

Куди звернутись за порадою та досвідом?

В нашому БФ “Зміни одне життя-Україна” є єдиний телефон 380673433773. На дзвінки відповідає кваліфікований психолог, консультант, сертифікований тренер Олена. Вона надасть первинну консультацію всім, кому потрібна допомога по питанню усиновлення. Через цей телефон також можна домовитися про зустріч зі мною. Я буду радий допомогти і порадою, і поділитися особистим досвідом. Можна також написати свої питання на нашу електронну пошту і отримати відповідь від наших консультантів на зворотню адресу.

2021-06-01
Новости
Новости