UA RU

«Коли стіни зникають…», – спецкор Наталка Щука знімає історії про тих, хто врятувався від рашистів (інтерв'ю про силу волонтерства та біль війни)

Сніданок з 1+1

З перших днів повномасштабної відкритої війни росії проти України журналістка 1+1 Наталка Щука практично цілодобово допомагає всім, хто цього потребує: і цивільним, і військовим.

 Наталка Щука, кореспондентка "Сніданок з 1+1", шукає амуніцію та медзасоби для військових, допомагає рятуватися цивільним, створила телеграм-канали з корисною інформацією, а 15 квітня, стартував ще і авторський проєкт Наталки Щуки «Коли стіни зникають…».

Як зазначає сама Наталка, "це проєкт про людей, які тікали від війни, які вижили в пеклі, про героїчних українців, які зупиняли танки голіруч, про волонтерів, військових, дітей війни".

Ми поговорили з Наталкою про те, як створювався цей проєкт, про біль та сльози кожної історії, про складнощі та успіхи, а також розпитали про особисте – де застали бомбардування 24 лютого, як живе родина, як змінилася робота та що наблизить нашу перемогу.

З якою метою ти створила цей проєкт?

По-перше, ми маємо знати правду. Кожен з нас, кому пощастило вирватися від російських окупантів, втекти, чиї будинки вціліли, чиї рідні живі і здорові, хто залишається у тилу  — повинен не забувати, що війна є. Вона реальна. Вона поруч. Це наше спільне горе, наш біль. Один на всіх.

Між тими, хто був в пеклі і тими, кому пощастило уникнути цього — прірва. І завжди буде. Не треба намагатися зрозуміти один одного, бо це неможливо. Краще просто спробувати відчути, щоб всіма способами підтримати та допомогти один одному. Потрібно не забувати, що завтра втратити все та постраждати може кожен з нас, на жаль. Кожен може опинитися на місці маріупольців, не дай Боже, на місці чернігівчан, киян, херсонців… Підтримка і допомога — це все, що треба зараз людям, які вижили. Я так вважаю і ми це обговорювали з моїми героями — вони також так думають.

Коли стіни зникають
ФОТО: родина з Гостомелю, посилання на відеоісторію

По-друге, світ має знати правду. Як краще розповісти, як не через історії тих, хто все бачив на власні очі?

Ще в мене є третя і головна мета. Я часто зустрічаю людей, які втратили все. От нещодавно познайомилась з жінкою, в якої 4 дітей, вона вирвалась з Чернігова навіть без документів. Одна вона і 4 дитини. Чого вона хоче? Почати життя спочатку. Але як, якщо немає грошей, немає нічого? Так, волонтери допоможуть як зможуть, але це тимчасово. Тому я для себе вирішила, що хочу і можу допомогти. Як? Роблячи те, що вмію найкраще. Я вмію створювати історії, а отже це і є мій головний інструмент для допомоги.

Через історії я можу збирати фінансову допомогу людям і таким чином допомагати героям своїх сюжетів. Якщо завдяки моїм історіям, хоча б одна родина оговтається і почне будувати все спочатку — моя місія вже буде виконана. Якщо таких родин буде більше, ніж одна, то я вже буду дуже щаслива від цього.

Як з’явилася назва проєкту?

Моя подруга Наталя, яка зараз живе в Нью-Йорку, допомогла придумати назву. Текст, що на фотообкладинці YouTube-каналу, власноруч написала Ірина з Маріуполя. Вона 20 днів виживала з сім'єю у підвалі під постійними обстрілами. 

Щука коли стіни зникають

Коли ми почули її історію, зрозуміли, що треба розповідати про це світу, кричати про те, що наробив з нами путлер. Так народився проєкт "Коли стіни зникають..." Ірина стала першою героїнею проекту (посиланння на повну відеоісторію Ірини Хоменко з Маріуполя, нижче сюжет).

Вона стала для мене особливою, ми подружилися і постійно на зв’язку. Завдяки нашому проєкту про її історію дізналося багато людей. Вже за перші два дні після того, як ми виклали епізод про Ірину, їй на картку надійшло більше 70 тисяч гривень. Вона була в шоці, ми були в шоці. І це була така радість, такий поштовх працювати невпинно, знімати історії, допомагати. Зараз Ірина з родиною вже змогла за ці кошти орендувати квартиру на тривалий термін. Її чоловік влаштувався на роботу, донька також. Зараз я намагаюся знайти роботу самій Ірині. З цим складно, та я вірю, що нам вдасться.

Щука
ФОТО: авто, на якому евакуювалася Ірина Хоменко з Маріуполя

Перша людина, яка мене підтримала у запуску цього проєкту — мій чоловік. Він сказав: "Роби і не думай ні про що, ці історії зараз важливі".

Щука

Був такий цікавий момент, який я запам'ятаю на все життя. Коли ми зустрілися через кілька днів після виходу історії, я запитала, чи якісь гроші надійшли на картку. Іра відреагувала дивно, змовчала і я не розуміла чому. Потім, коли ми опинилися вже наодинці, то я повернулася до цієї теми — мені важливо знати, чи працює проєкт на допомогу так, як я хотіла. І з'ясувалося, що Іра ніколи не говорить про фінансові запаси, якщо поряд чоловік, бо вважає, що він не повинен знати про гроші. Вона, як генерал цієї сім'ї, все контролює. Каже, мовляв навіщо йому знати, нехай не розслабляється. Ми разом дуже сміялися. Він, певно, зараз прочитає вперше про це. Звісно, вона сказала суму, яка надійшла і дуже дякувала всім за допомогу. Це був класний момент. З того часу ми постійно на зв'язку.

Скільки часу пройшло від ідеї до першого випуску?

Перший випуск дався дуже складно. Ми робили його близько двох тижнів. Справа в тому, що треба було спочатку зібрати команду, яка була б готова працювати на волонтерських засадах. А це не просто, бо всім треба виживати: люди шукають підзаробіток з огляду на те, що багато хто втратив роботу під час війни. У проєкта “Коли стіни зникають” немає фінансування. І коли я знайшла таких самих «психів» (в хорошому розумінні), як я, то одразу чесно сказала, що мені нічим платити. Я намагаюся знайти гранти, але чесно попередила, що впевнено розраховувати на це не варто. Я зрозуміла б, якби люди після цього відмовили. Але ж ні! Ми стали командою.

Наша команда — це маленька група людей з великими амбіціями і глобальними цілями. Коли я поїхала до батьків на кілька днів в Хмельницький, зустріла там своїх знайомих. Ми поговорили і почали разом працювати. Сергій Корчергін і Дарка Власенко – подружжя, тимчасові переселенці. Сергій монтує, Дарка допомагає зі сценарієм і перекладом. До речі, спочатку нам не було навіть на чому монтувати історії. В Сергія був старенький ноутбук, який постійно глючив. Мені вдалося домовитись з одним із регіональних телеканалів попрацювати в їхньому офісі – так розпочалась більш ефективна робота. Це було організаційно вдале рішення, адже я також могла там паралельно працювати і над створення сюжетів для "Сніданку з 1+1".

Згодом до нас приєднався мій хороший знайомий звукорежисер Віталік Захарчук, з яким ми працювали ще в мирному житті у серіалі. Він зробив для нас кілька історій і я йому за це вдячна. Субтитри англійською для нас робить людина, з якою я не знайома очно. Ми знайшлись через соцмережі за рекомендаціями. Її звати Яна Гусак, вона наразі в Полтавській області. Наталя Прокопенко розшифровує матеріал, вона тимчасово переселилась в Великобританію з дитиною. Ну і, звичайно, зі мною працює оператор "Сніданку з 1+1" Андрій Медведєв, який робить подвійну роботу: і знімає зі мною для ефірів сюжети, і відео для нашого ютуб-каналу “Коли стіни зникають…”. Як він це витримує, я поки не зрозуміла.

оператор Наталка Щука

А ще допомагає колишня моя колега, журналіст "Сніданку з 1+1" Леся Бакалець. Я вдячна кожному з нашої маленької "банди" за те, що ми разом робимо таку важливу справу.

Короткі версії історій виходять сюжетами у "Сніданку з 1+1" щоп'ятниці, їх створює режисер Іванна Шкіндер. Я дуже вдячна своїй телевізійній команді за підтримку і особисто керівнику Юлії Жмакіній. А повні версії, без закадрового тексту, виходить на ютуб-каналі “Коли стіни зникають…”.

Що було найскладнішим при першій розмові/підготовці першого випуску?

Я звикла робити історії про людські драми, трагедії, про біль. Я звикла слухати людей, адже я працюю на телебаченні майже 14 років. Все моє професійне життя складається з історій, де б я не працювала — режисером, продюсером чи кореспондентом, як останні 10 років у "Сніданку з 1+1". Але історії про війну – це зовсім інше. Тут розмови особливо гострі. Наші герої – як оголений нерв. Оператор Андрій, з яким я працюю, знає, що коли я розмовляю з людиною, ми не можемо навіть поворухнутися. Ми щоразу слухаємо, як вкопані, затамувавши подих. Я довго і обережно підводжу до цих розповідей . Мені хочеться, щоб людина не відчувала, що сказала щось зайве, а знала, що вона просто виговорилась і її почули. Для мене велике щастя, коли герої, яких ми знімаємо, вже після розмови кажуть, що "з вами так легко, я думала, що не зможу знову про це згадувати".

Я думаю, що ці розмови не можна назвати інтерв'ю. Це сповіді. Моє завдання зробити так, щоб людина захотіла розповісти про свій найбільший біль. І я з великою повагою ставлюся до кожного слова. І щоб там не було, ніколи не перейду межу заради матеріалу. Хоча, можливо, це не професійно. Але для мене "Наталка Щука" як людина важливіша за "Наталку Щуку" журналіста. Адже мені з цим жити, і для мене надважливо залишатися перш за все людиною.

Скільки вже відзнято історій?

Наразі відзнято більше 10 історій. Для цього ми з оператором проїхали на його машині більше 2 тисяч кілометрів. Їздимо на старенькому Daewoo, який страшно гуде, гуркотить і здається, що от-от розпадеться. Я постійно скаржуся його дружині, що Андрій жахливий водій. Вона мені співчуває (сміється). Іноді він віддає мені "кермо" і тоді я заспокоююсь.

Щука Наталка ФОТО: спецкореспондентка Наталка Щука та оператор Андрій Медведєв під час відрядження до західних регіонів країни

В нас дуже погана техніка, яку ми “наколядували” у знайомих. В нас немає світла, наприклад. Тому ми можемо знімати лише вдень. Або часом використовуємо телефон  і білу серветку замість пристроя “софтбокс”. Телевізійники мене зрозуміють. Це смішно і складно, але "у невмілого руки не болять" — так казав завжди мій дідусь. 

На каналі наразі три опубліковані історії з мешканцями Маріуполя, Гостомеля та Ворзеля. Цікаво, що історія з Гостомелю з англ. субтитрами набрала найбільше переглядів. Хочеться це відмітити, адже поширення правдивої інформація для світової англомовної аудиторії — це дуже важливо!

Всі наші історії ми робимо з англійськими субтитрами. Після першої ж нашої історії мені написав голівудський сценарист, володар “Золотого глобусу”, сценарист популярного мінісеріалу “Велика маленька брехня”/Big Little Lies Девід Рансіл. Він сказав, що те, що ми робимо — це дуже хороша і важлива робота. І додав, що ми маємо продовжити це робити, подякувавши за працю. Для нашої команди це були дуже і дуже важливі слова, які нас змотивували і підзарядили ще більше. Я вдячна кожному, хто нас підтримує добрим словом, бо розумію, що можна зробити краще, але ми робимо все, що в наших силах.

Хто допомагає з алгоритмами на платформі YouTube? чи є взагалі з цим складність з огляду на політичний контент?

Мене часто запитують про це. Але я новачок в YouTube, роблю все сама інтуітивно. Я б з радістю проконсультуватися з тими, хто розбирається нюансах роботи з YouTube. Адже я там публікую контент вперше і практично "по пристроям нічного бачення" навпомацки рухаюся у темряві. Вчусь цьому в дорозі, між містами та у перервах між зйомками.

Шукаєш героїв чи вони вже «шукають» тебе самі?

Майже всіх героїв я шукаю сама. Це дуже і дуже складно. Іноді доводиться по кілька днів поспіль вести переписку, дзвінки, розмовляти, підлаштовуватися. Буває так, що приїжджаємо хтозна куди на край світу, а людина раптом передумала. Буває так, що мене посилають в бік російського корабля, звинувачують в усіх гріхах світу. Я кажу «дякую» і кладу слухавку, не ображаючись. Я розумію, що люди, які бачили пекло, не завжди готові знову все переживати. Просто навіть можуть себе по-різному почувати, бути в різних психологічних станах і це треба прийняти як є. Така в нас робота. 

Які наразі потреби у проєкта? Хто може допомогти?

Я не звикла розраховувати на когось, крім себе, тому спеціально нікого не шукаю. Але люди дуже потрібні. Якщо хтось хоче до нас приєднатися і розділяє нашу місію, ми з радістю зустрінемо з короваєм (сміється).

Нам потрібні спеціалісти з ютубу, смм-спеціалісти, режисери монтажу і оператори-постановники зі своєю технікою. В планах дублювати історії англійською. Тому зараз я шукаю і носіїв мови — дикторів чи акторів для цього. Я також постійно шукаю гранти, оскільки хочу мати можливість оплачувати роботу команди.

Я поставила собі за умову, що у людей ми просимо фінансової допомогти лише героям сюжетів, не збираючи донати на проєкт, бо першочерговою є допомога потерпілим. Якщо ви хочете приєднатися до нас або розказати своюю історію — пишіть мені в соцмережах.


Мене завжди можна знайти в FacebookInstagram.
Я читаю всі коментарі, повідомлення, тому радо відповім або забаню (сміється).
 

Як психологічно рятуєш себе після тяжких розмов?

В мене досі є унікальна можливість плакати. Є люди, які вже не можуть і це погано. А я плачу. Під час інтерв'ю і після нього. Крім цього, спочатку я сильно схудла, бо не могла їсти протягом першого тижня, а потім навпаки набрала вагу, бо почала їсти все підряд. Це теж класична реакція організму на стрес. Я це розумію, усвідомлюю, що хоч так можу пережити всі ці історії. Бо одна справа, коли ти бачиш на екрані цей біль, а інша — коли буквально відчуваєш його в повітрі. Ти приходиш до людей, стаєш частиною їхнього життя, частиною їхнього болю, ти знаєш, що вони їдять, як живуть, які в них в орендованій квартирі шпалери, знаєш, яке взуття стоїть біля дверей…ти буквально вливаєшся на кілька днів в їхнє життя, в їхні сім'ї... Неможливо залишатися байдужим, аж ніяк. Я проживаю кожну історію. І я дякую кожному герою за те, що вони дозволяють мені це зробити.

За яких обставин застало тебе бомбардування росією України 24 лютого? 

Ми з чоловіком прокинулися близько 4тої ранку від дзвінка нашого друга: «Прокидайтеся, почалося». Потім через 5 хвилин, коли ми ще нічого не розуміли, пролунав вибух біля нашого будинку. Вже стало очевидно, що реально щось почалося. "Тривожна" валізка в мене була вже давно зібрана, тож ми взяли її і вийшли з квартири, щоб зрозуміти, що ж реально сталося. Машина в нас стояла біля дому, але в нас вже давно не було грошей на її ремонт, тож ми рушили пішки до метро. Дорогою почули ще вибухи, це працювало наше ППО, проте тоді я цього не знала. Стало зрозуміло, що потрібен чіткий план. У мого чоловіка двоє дітей від попереднього шлюбу, тому рішення для нас було одне — спочатку зробити все, щоб вони були в безпеці. Ми поїхали до будинку, де вони жили. Виїжджати з Києва тоді вже було пізно, адже скрізь були страшні затори, тому ми почали шукати бомбосховище. Знайшли, а воно було взагалі не підготовлене, тож наступні два дні, поки в Києві все вибухало, ми розгрібали те сховище, прибирали його. Спочатку чоловік розкопав другий вхід і виніс кілька метрів землі. Потім вночі ми зносили порожні пляшки в місце, де вже з них робили “бандеросмузі”. В першу ніч в сховищі було кілька людей, а далі стало вже зовсім тісно. Ми шукали можливість вивезти дітей. Через кілька днів нам це вдалося. Після цього я вже змогла повернутися до роботи. Треба зазначити, що сюжети та включення з телефону після 24 лютого стали наче новим досвідом, бо перші кілька тижнів я не могла складати слова в речення, мені було дуже складно писати. Те, що раніше я робила із легкістю, я наче починала вперше. Так працював мій мозок, але я себе змушувала, щоб повернутися до звичної роботи.

Волонтерство з 24 лютого під час масштабної відкритої війни і волонтерство під час так званої гібридної війни з 2014 чим відрізняються насамперед? 

З 2014 року я допомагала бригаді, в якій воював мій близький друг Сашко. Спочатку в них не було нічого, тому передавали сітки, які я сама плела, воду, каремати, їжу — пекли млинці сотнями. А коли почалися обстріли 24 лютого по всій країні, то всі щось шукали і нічого не могли знайти. Перші кілька тижнів дістати бронік — це було надзавдання. Дуже складно. Зараз вже є багато чого навіть в Україні, питання тільки в грошах.

Про делегування тоді і виокремлення мови не могло йти. І це, звісно, моя перша помилка. Я морально не могла фільтрувати, передавати комусь, я бралась за все. Подругу з сім'єю вивезти з окупації, вдягнути бійців, дістати броніки, "наколядувати" турнікети, аптечки.... І так цілодобово. А найгірше було, коли мені в Фейсбуці в месенджер телефонували люди, яких я не знаю і в істериці просили врятувати їх рідних, які були в окупації. Це був просто жах. Бо ти не можеш не допомогти, просто не маєш права. Треба було брати і робити. 

В цьому всьому є один плюс — я зрозуміла нарешті, куди дівається моя зарплата. Раніше, до повномасштабної агресії з боку росії, вона кудись "зникала". А зараз чітко було зрозуміло, куди вона йде — на амуніцію (сміється).

Потім стало легше. Мені почали надсилати вже запити-пропозиції щодо аптечок, новий одяг коробками для переселенців, їжу для бійців, глушники…Далі я зрозуміла, що нам треба розділити це все з чоловіком, інакше я не зможу працювати. Так ми з чоловіком поділили напрямки. Він займається амуніцією — шукає, купує, доставляє, а також їздить розгрібати завали в Ірпіні. Я знімаю історії і збираю гроші для людей, які погодилися розповісти про свій біль, трагедії і втрати через війну.

Що є найскладнішим в твоєму досвіді волонтерства?

Найскладніше усвідомити і прийняти той факт, що я не можу всім допомогти. Я боролась з цим дуже довго, але зрештою зрозуміла, що треба робити те, що реально в твоїх силах. Бо волонтерство, як сказала моя подруга Катя Ярема, якій я дуже вдячна за підтримку, це забіг на довгу дистанцію. Це не спринт, а марафон. Тому, для того, щоб добігти до фініша, потрібно правильно розподілити свої сили, інакше можна просто знесилитися ще до перемоги. Я була близька до цього.

Я не розуміла, чому волонтери, які займаються цим регулярно з 2014 року, постійно роблять перерви на обід, на каву…Я дивилась на них, як на диваків. Треба ж працювати, чому вони відпочивають. А вже пізніше я зрозуміла: вони бережуть себе для інших.

І так має бути. Коли є можливість їсти — треба їсти. Є можливість спати — треба спати. Бо ми зараз живемо в такий час, що ти ніколи не знаєш, чи буде в тебе завтра можливість випити свою улюблену каву. Завтра просто може вже не бути.

Розкажи про особливо щемливі моменти волонтерських «знахідок» чи «надходжень», які додали віри у перемогу.  

Моя колега Алла Пас надіслала цілий ящик "медицини" і турнікетів, моя подруга Аня Ісламова дала сумки-аптечки. З чоловіком ми зібрали це все до купи вдома, розклали, укомплектували вміст аптечок і відправили на передову. Це було дуже кайфове відчуття. Потім мій студент з "Медіашколи" Юра Куц дав нам 14 "броніків". Ми назбирали на них гроші, а він сказав, що дасть безкоштовно! Я мало там не полетіла в космос! Юра взагалі мій особистий герой, бо він за власні кошти купив 500 бронежилетів для України. А на ті гроші, що ми зібрали на жилети, мій чоловік ще купив тепловізори, біноклі і багато корисного для бійців. Це фантастичні відчуття, коли ти зробив щось дійсно корисне.

Щука

Твій чоловік через російську навалу, втратив бізнес, який вибудовував роками, доходи зараз у журналістів, як і у більшості українців, стрімко падають — що підтримує?

Так, в чоловіка немає взагалі ніяких доходів. Його виробництво, яким він жив останні 8 років, майже знищено росіянами. З роботою зараз дуже складно. Але мені не страшно. Наша сім’я ніколи не жила на широку ногу, тому заощаджувати звикли. Аби тільки бомби і ракети не літали. Нам пощастило, що є де жити. В нас також є горОд, тому мене бадьорить думка про 100 кг купленої завчасно картоплі, яку ми ще не посадили цього року (сміється). Плануємо це зробити найближчим часом у перервах між зйомками. Я багато років відмовляла маму від горОду, хотіла, щоб вона себе берегла від цього та консервації і мені таки це вдалося. Минулого року ми майже нічого не робили з городиною, але війна — це час важкої праці. Інакше не прожити. Треба заготовити дрова мамі на зиму, а це приблизно 4 вантажівки, посадити городину на всю сім’ю. Часу відпочивати немає.

Як змінилась твоя робота/графік з початком повномасштабної війни?

Раніше домовитися з кимось про інтерв’ю було дуже складно, особливо з зірками. На це йшли дні. Під час війни це «правило» не працює. І це з одного боку полегшує роботу, а з іншого — у багатьох поганий зв'язок, люди розкидані по світу, налякані… Друга складна річ — це пошук героїв по розповідям очевидців чи по фотографіям. Це взагалі окремий розділ роботи. Була історія, коли 3 дні в мене пішло на те, щоб знайти і вмовити доньку тієї самої жінки з червоним манікюром з Бучі, яка загинула від рук росіян.

Вмовити людину вийти в прямий ефір і розповісти про своє горе — складно. Деякі люди писали, що ми, журналісти, поводимо себе некоректно, мовляв яке ми маємо право запитувати про страшне горе людей. Я вже, здається, звикла до таких закидів, за останні дні так точно.

Але просто подумайте про те, що якби не журналісти, ніхто б не побачив ті страшні фото з Бучі, якби не журналісти, які ціною власного життя показують світу правду — ніхто б про нашу біду не знав. Треба говорити, навіть попри біль.

Оля, донька цієї жінки, що на фото, таки змогла говорити і вийти в прямий ефір "Сніданку з 1+1". І вона зробила героїчний вчинок. Важливо, що вона також розповіла про благодійний фонд, який створила в пам'ять про маму — “Мама Іра”.

В мене, до речі, ніколи не було думки "як говорити" чи "з чого почати". Так, це важко дуже, але я просто знаю, що правда в таких випадках завжди допомагає. Тому я одразу щиро кажу, що не уявляю, що вони зараз відчувають, я не можу зрозуміти їхній біль і чесно зізнаюся, що я цьому рада. Але я б дуже хотіла зробити все, щоб про їхню рідну людину і про те, що з нею зробили росіяни дізнався весь світ, щоб винні були покарані. Оскільки, я кажу щиро, у більшості випадків герої це відчувають і погоджуються.

Пошук героїв для включень і сюжетів відбувається постійно. І хоча в нас у "Сніданку з 1+1" є окрема команда інформпродюсерів, їм завжди потрібна допомога. Я шукала людей скрізь. Наприклад, побачила в одному з телеграм-каналів оголошення «Шукаю роботу, Даня, 11 років, виїхав з Ворзеля». Я його знайшла і зняла про нього сюжет.

А після сюжету мені написали кілька десятків людей із пропозиціями роботи для нього та питаннями куди кинути гроші. Я всіх спрямувала до мами Дані і дуже рада, що мої пости та сюжети працюють.

Що в комунікаціях чи розмовах тебе обурює як журналіста? На що варто звернути увагу людям, які активно поширюють свої думки у публічній площині?

Мене страшно обурювало, коли люди постили все підряд, не перевіряли інформацію, допомагали ворогу, несвідомо здаючи наші позиції. Зараз всі вже більше фільтрують інформацію, і це чудово. Раджу постійно перевіряти кожен скріншот, кожен пост, писати авторам постів і розпитувати, яка зараз ситуація, звідки вони дізналися цю інформацію.

Мене обурює, коли намагаються помирити росіян і українців. Обурює, коли мене обзивають “продавчинею людського горя”. Я це боляче переживаю. Я ніколи до цього не звикну. 

З твоїх соцмереж бачимо, що тобі вдалося реалізувати низку актуальних ініціатив...Розкажи більше.  

Так, я створила телеграм-канал “Незламні”. Там лише позитивні новини, меми, перемоги — все для того, щоб не втрачати віри і підтримувати людей у гарному настрої. Спочатку я наповнювала його сама, а потім зібралась команда з моїх знайомих-дівчат, колег, і зараз він живе окремим життям, я навіть не втручаюся в його роботу. 

Потім я створила ще один тг-канал, де акумулюю лише корисну інформацію про те, як вижити під час війни (про роботу та ресурси допомоги тощо). Через невелику кількість підписників я вже думала закривати його, аж раптом мені написало дві жінки-переселенки із подякою. Завдяки моєму каналу вони знайшли роботу за кордоном. І я зрозуміла, що це все не дарма. 

Я родом з Хмельницького — своє житло в місті задіяла для тимчасового прихистку переселенців (щодоби заселялися різні люди). Організувала для хмельниччан два тренінга з домедичної допомоги для цивільних.

Щука

Тренінг відвідало майже пів сотні людей, а проводив його мій знайомий (інструктор контрольно-рятувальної служби Києва) Влад Чумаченко (раджу підписатися на його фейсбук-сторінку — там багато корисної інформації).

Щука

Ще вдалося у Хмельницькому організувати перший музичний виступ в центрі для переселенців — грала і співала бандуристка Марина Круть (учасниця шоу “Голос країни-9” – прим. авт). Зараз Марина вже їздить країною, військовими частинами із концертами. Підтримує музикою і цивільних.

Окрім цього організувала для представників регіональних ЗМІ зум-зустріч з керівником нацпроекту з медіаграмотності “Фільтр” Валерією Ковтун. Дякую їй, що вона відразу погодилась її провести.

Як гадаєш, що допоможе нам перемогти? Що вже кожен з нас може зробити, щоб наблизити перемогу?

По-перше, не робити вигляд, що нічого не сталося. Я проїхала від Києва до Мукачева в пошуках історій і я бачила, що часто в "тилових" містах люди намагаються відокремити від себе від подій, сховатися. Може, це й десь і нормально в нашій ситуації, але мені б хотілося, щоб кожен зрозумів, що втратити дім і не тільки, на жаль, може кожен і кожен сьогодні чи завтра може опинитися на місці героїв моїх сюжетів. Тому дуже важливо допомагати людям, військовим всім, чим можемо. Не треба віддавати останні гроші, але просто піти і допомогти скласти "гумдопомогу", допомогти приготувати обід для наших котиків-захисників — це вже круто.

Насправді, стати волонтером можна елементарно. Купив пачку гречки і хліб — відніс сусідці пенсіонерці — от вам і волонтерство. Тил і військові мають бути єдиними, от що важливо. Не забуваймо, що доброта і людяність — це одні з головних речей, які нас відрізняють від росіян.

Допомогти нам з перемогою може ЗСУ, президент, волонтери і гумор. Ну, і звісно, дівчатам скажу, продовжуйте одягати сукні і фарбувати губи. Так робили навіть у часи Другої світової. Я так не вмію, поки що я можу носити лише чорне, але потрохи відходжу. 

В чому твоя/українців точка неповернення після 24 лютого? 

Я ще кілька тижнів після 24 лютого намагалась писати, говорити зі знайомими росіянами. Але коли вони писали, що “‘это политика, нас просто разделяют” в той час, коли їхні ж громадяни обстрілювали українські лікарні, пологові, вбивали дітей і невинних людей, ґвалтували дітей, то вони для мене померли. Всі до одного. Для мене не існує хороших росіян. Жодного. Я вважаю, що кожен винен в тому, що сталося. Кожен, хто ходив на вибори, голосував за царя-путлера, хто боявся виходити на вулиці і протестувати. Кожен. В мене не викликає жодної краплини співчуття чи розуміння, коли пишуть ті росіяни, які давно живуть за кордоном щось на кшталт “а мы помогаем Украине как можем, мы сожалеем”. Мені і дітям, яких вбили російські військові чи кадирівці, не потрібні їхні співчуття. Я дуже хочу, щоб нічого російського на нашій святій землі не було. Ні їхньої мови, ні ноги російської, ні їхнього навіть смороду. Вони навіть права не мають лежати в нашій землі. І я щиро вірю, коли ми переможемо, кожен українець буде думати так само і ніхто більше не дозволить, щоб російська нога перейшла кордон України. А ми точно переможемо, тут без варіантів. 

Зіркові новини

Зламав уявлення про класичну бондіану – історія Деніела Крейга
Зламав уявлення про класичну бондіану – історія Деніела Крейга
Віра Кекелія та Роман Дуда чекають первістка
Віра Кекелія та Роман Дуда чекають первістка
Дівчина Леонардо Ді Капріо стала мішенню інтернет-ненависників
Дівчина Леонардо Ді Капріо стала мішенню інтернет-ненависників
Як Софія Ротару відзначила 72-й день народження
Як Софія Ротару відзначила 72-й день народження
Пігулки чи спорт: Меган Маркл помітно схудла після пологів
Пігулки чи спорт: Меган Маркл помітно схудла після пологів
Папараці підловили Деніела Редкліффа на вулицях Нью-Йорка в компанії десятка песиків
Папараці підловили Деніела Редкліффа на вулицях Нью-Йорка в компанії десятка песиків
Ксенія Собчак отримала штраф від поліції через екстравагантне весілля
Ксенія Собчак отримала штраф від поліції через екстравагантне весілля
Ведучі 1+1 приміряли образи зарубіжних зірок в рамках конкурсу "New Fashion Zone"
Ведучі 1+1 приміряли образи зарубіжних зірок в рамках конкурсу "New Fashion Zone"
У батька Бейонсе виявили рак грудей
У батька Бейонсе виявили рак грудей
Зіркові татусі Нік Картер та Ден Рейнольдс поділилися світлинами новонароджених малюків
Зіркові татусі Нік Картер та Ден Рейнольдс поділилися світлинами новонароджених малюків
Хто зі знаменитостей мав або має поганий зір
Хто зі знаменитостей мав або має поганий зір
Японські школярки змусили принца Гаррі зашарітися
Японські школярки змусили принца Гаррі зашарітися
Оззі Осборн розповів, що має хворобу Паркінсона
Оззі Осборн розповів, що має хворобу Паркінсона
Кім Кардаш'ян планує кардинально змінити професію
Кім Кардаш'ян планує кардинально змінити професію
Гурт BTS виступив на престижній музичній церемонії Grammy
Гурт BTS виступив на престижній музичній церемонії Grammy
У солістки гурту Spice Girls Мел Бі можуть забрати восьмирічну донечку
У солістки гурту Spice Girls Мел Бі можуть забрати восьмирічну донечку
Елтон Джон пішов зі сцени прямо посеред концерту
Елтон Джон пішов зі сцени прямо посеред концерту
"Коли ховають молодих" – новий трек від реперки Alyona Alyona розчулив мережу
"Коли ховають молодих" – новий трек від реперки Alyona Alyona розчулив мережу
У Сан-Франциско почали знімати продовження “Матриці”
У Сан-Франциско почали знімати продовження “Матриці”
Правила життя супермоделі Сінді Кроуфорд
Правила життя супермоделі Сінді Кроуфорд
Новини по темі
Продовжуючи відвідування сайту, ви погоджуєтесь на використання файлів cookie і Політикою конфіденційності
Приймаю