«Мій танець змусить людей завмерти»: ветеранка Руслана Данілкіна – про рішення взяти участь у Танцях з зірками, «метч» з партнером та яким буде їх виступ на паркеті

Руслана Данілкіна активно готується до участі у благодійному спецвипуску легендарного шоу Танці з зірками. Цьогоріч улюблене шоу українців отримало особливу місію - допомогти зібрати кошти для сучасного центру військової травми Superhumans Center - на організацію прицільної евакуації поранених бійців з передової. Руслана, яка пішла на фронт у 18 років і втратила ногу на війні, стане однією з тих, хто вийде на паркет заради цього збору.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту 1plus1 вона поділилась, чому погодилась на участь у Танцях, а також розповіла про боротьбу з власним страхом і бажання показати: життя після найстрашнішого продовжується.

Ви відверто казали, що переживали перед тим, як погодитися на участь у Танцях. Що стало тією внутрішньою точкою, коли ви сказали собі: «Так, я йду на паркет»?

– Розуміння того, що хтось має змінювати стандарти. В Україні ще такого не було: жодного разу дівчина на протезі без коліна не виступала на великій сцені. І я зрозуміла, що це величезний поштовх для поранених людей. Я ділюсь тим, що мені страшно, але я все одно йду і роблю. Я хотіла показати власним прикладом, що нам завжди буде страшно, боляче і важко, але життя після травм і втрати кінцівок продовжується, це не кінець. І ще – збір коштів для центру Superhumans. Якби не він, я, мабуть, остаточно не прийняла б рішення. Щодня в Superhumans я бачу свіжі поранення, як рятують кінцівки й життя, і я розумію, що це найважливіший збір в моєму житті.

Що стало для вас найбільшим відкриттям на перших репетиціях — у власному тілі, у балансі, у рухах?

– Я відчула нову пластичність і жіночність, що було незвично, бо мій характер загартований. Я раніше займалась і танцями, і важким видом спорту, але в цій хореографії відчула іншу себе. І мені потрібно було дозволити собі бути іншою. Це було непросто, бо в танці є роль, яку треба прожити: м'яка, жіночна, ніжна. Фокус на руках і верхній частині тіла дозволив мені забути про ноги, і я змогла виконувати швидкі, естетичні кроки майже автоматично. Баланс у багатьох моментах виходить на рівні інстинкту, і я по-новому відчула своє тіло.

А навпаки — який момент у тренуваннях став найскладнішим? Фізично? Психологічно?

– Дуже дивно, але складні рухи даються легше: вистрибнути на партнера за допомогою одного коліна, злетіти на плечі – все це виходить. А от прості базові кроки, здається, найважчі. У танці є моменти, коли я повинна пройти два-три кроки сама, без підтримки партнера, і весь акцент – на мені. Кожного разу це викликає величезне хвилювання. Відтворити рухи, станцювати, передати емоції – це вдається. Але просто пройтися красиво – набагато складніше. Був момент, коли на тренуванні я зірвалася і розплакалася. Накопичилося багато факторів, але в той момент, коли треба було повернутися й пройти ті три кроки до партнера, я зрозуміла: не можу зробити це ідеально і мені не подобається, як я це роблю. З повним усвідомленням того, що живу без ноги вже три роки і давно прийняла цей факт, я все одно вимагаю від себе досконалості. І коли не виходить – починаю нервувати. Проте тренування допомагають мені поступово наближатися до того ідеалу, який я ставлю перед собою.

Який страх ви вже подолали на цьому шляху?

– Дозволити собі бути ніжною й жіночною – це не притаманно мені. Якби я була такою, не пішла б на війну. Всередині в мене твердий стержень, загартований змаганнями й спортом з дитинства. Після поранення я зробила крок до жіночності, але в цьому танці – дуже делікатна ніжність, м'які руки і рухи. Акценти на ніжність було важко відтворювати. Я дивлюся на себе і розумію: це не я, мені це складно. Звучить дріб’язково, але для мене це було найгучнішим викликом.

Що ви подумали в ту мить, коли дізналися, хто буде вашим партнером на паркеті? Розкажіть, як відбулося ваше перше знайомство. 

– Наше знайомство відбулося смішно. Паша подзвонив і сказав: нам уже горить, треба починати тренування, бо через три тижні виступ. Я думала, п'ять репетицій – і готова. Але виявилося, що з обіду до 10-11 вечора щодня в залі. Перше, що він сказав: «Руся, я хочу, щоб це було дуже складно, але виглядало дуже легко». Я не зрозуміла, аж до першого нашого тренування. Але після нього я йому сказала: «Тепер зрозуміла, дякую». Мені здається, це ідеальний метч: ми схожі за характером, обидва любимо запізнюватися, однакові в багатьох речах. Коли ми вперше розмовляли, він сказав: «Хочу, щоб ми запалали». На що я відповіла: «Паш, я не рада, що я в танцях, але якщо я вже тут, то ми маємо зробити так, щоб це була бомба. Розірвемо. Я готова вкласти всі сили, щоб це було потужно». З цією розмовою ми зайшли в наше перше тренування. Ми могли б тренуватися менше, але робимо це щодня, бо розуміємо мету. Я маю показати через складність, важкість і біль: танцювати непросто, але я готова, можу й зроблю.

Партнер у танці — це людина, якій довіряєш буквально кожен рух. Що допомогло вам відчути, що на нього точно можна спертися?

– По-перше, він мене не жаліє. Перед тим як вперше показали танець, я одразу проговорила: не можу підняти коліно самостійно, зігнути ногу. Показала, що можу й не можу відтворити, щоб він розумів, як нам далі рухатись. Я бачила, з яким трепетом він підходив до кожного мого руху. Є моменти, де я не впевнена у своїх ногах – різкий поворот або рух, де без його підтримки я впаду. Тільки тому, що він мене тримає, я впевнено роблю цей рух. Ми страхуємо один одного, і я повністю на нього покладаюся.

А морально? Чи є щось, що він сказав або зробив, і це підсилило вас, дало сили продовжувати?

– Паша неодноразово говорив, що не помічає мого протеза. Я так віддаюся тренуванням, що він забуває про те, що в мене протез. Це мотивує зсередини, коли ти чуєш: «Руся, не очікував такого від тебе і бачу, як ти стараєшся». Він говорить, що деякі рухи я роблю краще за звичайних людей. Хвалить, але й сварить – коли не тягну ногу чи не вкладаю душу, не проживаю момент. Але оця підтримка, що він відчуває мене, дуже тримає, бо я часто зневірююся через високі очікування від себе.

Чи є між вами якийсь маленький ритуал перед тренуваннями?

– П'ємо каву, дивимося вчорашні відео з тренувань, розбираємо помилки й одразу відпрацьовуємо. Щодня перед репетицією – кава й аналіз. І обговорюємо справи наших песиків, бо і в нього, і в мене є собачка. Вони з нами щодня. Вони теж, як пара на паркеті.

Що для вас означає вийти на паркет саме у благодійному випуску для збору на прицільну евакуацію?

– Ми маємо давати людям віру в те, що життя продовжується після найважчого. Немає нічого гіршого, ніж втратити близьку людину, частину свого тіла чи свого обличчя. У надважких умовах, до яких ми звикли, – обстріли, втрати – ми тримаємося за життя. Коли бачиш відродження втраченого, розбитого, з'являється сила й мотивація. Людина могла опустити руки після втрати кінцівки, але знайшла сили, зібрала все в кулак і станцювала. Це купа пройдених етапів: сприйняти свій крок, своє тіло, відображення в дзеркалі. Це важко, коли ти танцюєш. І мені здається, що це величезний стимул для цивільних – побачити, як країна перероджується, а люди продовжують жити. Люди роблять неймовірні речі. Мій танець, думаю, змусить людей завмерти. Головне – дати віру: країна стоїть, готова перероджуватися, поламана-зламана, але ми встаємо і йдемо далі.

Чи є фраза або маленька порада, яку ви найчастіше говорите суперам, коли вони роблять перші складні кроки?

– «Ти можеш більше, ніж ти думаєш». Ми обмежуємо себе рамками: це можу, а це – ні. Але не дізнаємося, поки не переламаємо себе. Навіть якщо не вдасться, знайдемо інший спосіб. Як я з вейкбордом: не змогла на дві ноги, встала на одне коліно й одну ногу. Це мій слоган по життю: «просто дай собі шанс». І саме це хочеться сказати: «Дай собі шанс бути щасливим».

Що ви вважаєте найголовнішим у процесі адаптації людини до нового життя — не ззовні, а всередині?

– Не впускати погані думки, ставити конкретні цілі – без них не буде для чого вставати й вдягати протез. Важко, складно, боляче й незручно буде завжди. Але твоє життя у твоїх руках – це лякає, бо відповідальність на тобі, але якщо не тримати цю думку, нічого не досягнеш. І місія кожної пораненої людини – не ховати себе. Якщо всі ховатимуться, суспільство не звикне. Це робота кожного: не приховувати травми, щоб світ адаптувався. Дай собі шанс бути щасливим і жити повноцінно, як я дала собі в Superhumans. Приїхала розбита, але побачила людей з протезами – і зрозуміла: треба починати жити, а не ховатись в кімнаті.

Що можна сказати нашому соціуму? Як поводитися? Які найбільші помилки?

– Тримайте на думці, що поранені люди не винні в травмах. І ми хочемо, щоб нас бачили в першу чергу як людину. Намагайтеся побачити складність шляху: за кожною посмішкою й звичайним днем – величезна боротьба. Найважливіше – бачити людину, а не травму.

Ви пішли на фронт у 18. Коли ви згадуєте себе в той період — що б ви хотіли сказати тій молодій Руслані зараз?

– «Твоя найстрашніша мить зробить тебе найкращою версією себе».

Люди часто бачать лише «після» – сильну, усміхнену, надихаючу Руслану. А що було тим кроком, з якого почалося внутрішнє прийняття нової себе?

– Шалена кількість поранених людей. Побачивши це, зрозуміла: немає сенсу ховатися, я не виключення, а одна з тисяч. Це сильно мотивувало: хоч і відрізняюся, але в нашій країні вже не так сильно. Як у танцях – хтось має зламати стереотип, що люди з інвалідністю – просто «інваліди». Живучи щасливо по-справжньому й показуючи це, відкриваю двері в щасливе життя для інших. Показую: це можливо, дай собі шанс.

Раніше ви казали, що не бачите сенс в стосунках — можливо щось або хтось змусив вас змінити свою думку?

– На даний момент – ні. Тримаю фокус на собі, роботі, Superhumans і власних планах. Роботи багато, навіть на родину часу не вистачає. Я не зустріла ще тієї сміливої людини, яка морально витримає мою стійкість. Але, може, підсвідомо вже готова до цієї зустрічі (посміхається).

Зазначимо, спецвипуск Танців з зірками проходить з великою благодійною метою і разом із всеукраїнським сучасним центром воєнної травми Superhumans Center збирає кошти на прицільну евакуацію. Це новітня система швидкого транспортування військових з тяжкими пораненнями без втрати часу. Поранених бійців із передової доправляють до операційних Superhumans, де вони отримують вузькоспеціалізовану допомогу, що збільшує шанси зберегти кінцівку та повернутися до повноцінного життя. Завдяки цьому середня тривалість евакуації скоротилася до 17, а іноді й 15 годин від моменту поранення. Це вирішальні години, які часто визначають, чи вдасться врятувати кінцівку або навіть життя. Приєднатися до збору можна за посиланням.

Не пропустіть благодійний спецвипуск Танців з зірками 28 грудня о 20:00 на телеканалі 1+1 Україна!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Вау, це просто неймовірно!»: Руслана Данілкіна вразила Мережу відео з репетиції Танців з зірками
• Руслана Данілкіна, Даша Квіткова та інші зірки: усі учасники благодійного випуску Танців з зірками
• «Боялася почуватися незручно»: ветеранка Руслана Данілкіна розповіла, чому погодилася взяти участь у спецвипуску Танців з зірками