"Якщо ти подолаєш страх у собі — своєю впевненістю будеш надихати інших", — Оксана Солодовник, спеціальна кореспондентка ТСН

У новому інтерв'ю спеціальна кореспондентка ТСН Оксана Солодовник розповіла про початок повномасштабної війни, роботу та який сюжет мріє зняти одразу після Перемоги.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зараз найскладніші наші історії пошуку — це історії цивільного полону", — Катерина Осадча в річницю проєкту "Знайти своїх"

Було чутно звуки вибухів, ніби на вулиці була громовиця, яка не вщухла.

23 лютого на своїй сторінці у Facebook ви опублікували сюжет про те, що школярів у Сумах навчають цивільній обороні. Навіть у таких речах простежувалися натяки на те, що повномасштабна війна буде невідворотною. Що ви особисто відчували? Чи вірили в те, що путін наважиться на такий крок?

Перед початком повномасштабного вторгнення ми активно знімали сюжети про те, що діється в місті. У той час тривожна інформація про можливий наступ росії надходила звідусіль, була дуже напружена атмосфера. Не хотілося в це вірити. Проте все одно розуміла, що вкрай необхідно кожному з нас знати, як надавати допомогу. Пам’ятаю, як ми з донькою збирали тривожні валізи у форматі гри. Намагалась оберігати дитину від страшних прогнозів.

21 лютого 2022 року ми слухали виступ путіна, під час якого він проголошував так звані «ЛНР» та «ДНР». Й очікували, що наступного дня він оголосить про початок повномасштабної війни, проте цього не сталося. Ми видихнули з полегшенням, але під ранок 24-го лютого чоловік мені сказав: «Прокидайся, почалася війна. Ось послухай».

Було чутно звуки вибухів, ніби на вулиці була громовиця, яка не вщухла. Страху та паніки не було, розуміла, що потрібно перевірити інформацію. Я зателефонувала знайомому прикордоннику. Він сказав, що зараз не може говорити, але якщо у нас вдома є шоломи та бронежилети – слід вдягнути їх на себе та на дитину й по можливості виїхати. Тоді його слова мене приголомшили.

Ми почали збиратися і виїжджати із Сум. Коли побачила черги біля аптек, банкоматів, на АЗС, холод пробіг по тілу. Поставила собі питання: «Невже це з нами відбувається?». Ми поїхали до моїх батьків за 100 км від міста. Прагнули відвезти доньку та повернутися в Суми, аби продовжити працювати. Проте ми не встигли. Коли приїхали до батьків, побачили повідомлення, що танки вже в Сумах і вони їдуть центральною вулицею. 

У перші дні повномасштабного вторгнення у нас були майже цілодобові включення.

Як змінилася ваша робота від початку повномасштабної війни? 

Це дуже складне питання для мене. Коли ми разом з чоловіком, який працює оператором у ТСН, опинилися за 100 км від Сум, постало питання, як нам отримувати інформацію та відповідно підкріплювати її картинкою. Тож перше, що ми робили, – моніторили соціальні мережі. Знаходячи якусь інформацію, докладали зусилля, аби перевірити її. Згодом налагодили комунікацію з пресслужбою Сумської обласної військової адміністрації, які оперативно підтверджували або спростовували дані. 

1-го березня нам довелося виїжджати за межі Сумської області, оскільки знайомий-військовий повідомив, що росіяни наблизились до того місця, де ми перебували. Знаючи, де ми з чоловіком працюємо, він порадив нам виїхати, адже ми першими могли бути під прицілом. Тож ми відправились на Захід країни. 

Тоді ніхто не розумів, чи вдасться нам побачитися ще.

Добиралися ми дуже складно, у нас був місцевий провідник, що знав безпечний на той момент шлях, адже ситуація змінювалася щохвилини, постійно було чутно звуки вибухів, було страшно. Ми мчали по бездоріжжю, не помічаючи величезних ям.  Втім, вже на виїзді з Гадяча, коли здавалося, що небезпека позаду, нам повідомили, що всі шляхи з міста – заблоковані, а міст перекритий. Тоді нам допомогла служба охорони з Полтавської області. Вони знали місцеві лазівки  і нас провели. Коли нам, зрештою, вдалося виїхати за місто, ми зупинилися, аби подякувати та попрощатися з хлопцями, які нас супроводжували. Один з охоронців у той момент запитав, як звуть мою доньку і сказав: «Я одружений, але у нас поки немає дітей. Проте після Перемоги у мене обов’язково з’явиться донька». Це був дуже щемливий момент зі сльозами на очах. Тоді ніхто не розумів, чи вдасться нам побачитися ще.

Як вдалося налагодити робочий процес? 

Вже на Заході країни пробувала монтувати сюжети на телефоні, але мені не вдалося це робити. Тож тоді я писала сюжет, шукала матеріали, а начитували та монтували вже колеги з інших регіонів. Мені дуже допомагала Тетяна Хомич, кореспондентка ТСН з Луцька. Вона якраз начитувала сюжети так, як я того хотіла. Завдяки їй мої матеріали практично не відрізнялися від інших. 

Якщо ти подолаєш страх у собі – своєю впевненістю будеш надихати інших.

Яка з історій, що відбулася за період повномасштабної війни, вразила вас найбільше? 

Для мене знаковою є зустріч з конотопською навідницею «Принцескою». У той час ми якраз повернулися в Суми. Це була наша перша зйомка. Ми відправились в Конотоп. Зустрілись з нею недалеко від військової частини. В собі відчувала невпевненість, як в журналістці. Майже місяць ми самостійно нічого не знімали.

Зустрівшись з Танею, ми відчули її войовничий характер, відсутність страху, в її очах простежувався лише гнів до окупанта. Вона своєю енергетикою дає чіткий посил, що ми маємо все зробити, аби вигнати росіян з рідної землі. Коли поговорила з нею, нарешті відчула сили і в собі. В мені зникла невпевненість. Навідниця «Принцеска» – це якраз та людина, яка надихає. 

Ще один герой сюжету – захисник із Білопілля – навчив знаходити позитив навіть у найскладніших випробуваннях долі, цінувати кожен день життя.

Як повномасштабна війна вплинула на вас та змінила? 

Після початку повномасштабної війни я відчула, що ніби хтось підрізав мої крила.

Постійно хвилювалась за свою Соломійку, 7-річну доньку. Робили і робимо все для того, аби вона була у безпеці, аби вона вижила та не боялась, і щоб у неї було щасливе дитинство. Тому, ми вирішили, що сім’я розділятися не буде, тільки – разом, і тільки – в Україні.  Якби я знала, що моя донька перебуває у безпеці, я б ризикувала значно більше.

Патріотизм та сміливість у серцях наших журналістів.

У команді Телевізійної Служби Новин ви працюєте вже 15 років. Які глобальні трансформації відбулися з ТСН за цей час?

Ще у 2014 році відчула, що ТСН – сила. Коли ми приїздили з регіонів на Майдан та працювали в редакції, відчували неймовірне єднання. Кожен усвідомлював, що робить надзвичайно важливу справу. Дуже пишалась, що працюю в Телевізійній Службі Новин. 

Нині відчуваю величезну повагу до колег. Деякі наші оператори та журналісти замінили інформаційний фронт на реальний, пішли обороняти країну – Микола Щиров, Яша Носков, Віктор Макаревич, Роман Круніч. Сміливці і наші воєнні кореспонденти – Андрій Цаплієнко, Наталя Нагорна, Олександр Моторний, Руслан Ярмолюк і так далі. Те, що вони роблять – високий рівень професіоналізму. Дуже глибокі, змістовні і цікаві розгорнуті інтерв’ю Наталі Мосейчук. За ці роки Телевізійна Служба Новин стала ще міцнішою та сильнішою. 

До початку великої війни ви знімали проєкт «Дорога до моря». Нині ті міста знаходяться під російською окупацією. Які спогади у вас залишилися з довоєнних часів? Що зробите там першочергово, коли відправитеся у ті міста та селища після Перемоги? 

Після початку великої війни почала писати вірші. Серед них є вірш про Кирилівку, якраз у ньому і висвітлюю свої спогади. У цьому селищі живуть неймовірні люди. Коли поїду туди після Перемоги, буду обіймати всіх і з жагою пропускати пісок крізь пальці. Звичайно, мрію показати доньці Крим. 

Який сюжет мрієте зняти одразу після Перемоги? Та якою Перемога буде для України, на вашу думку? 

Хочу зняти сюжет про плани кожного українця у вільній Україні. Прагну, аби цими планами та мріями поділилися мої знайомі, мешканці Сум, Кирилівки та Мелітополя. У цей день разом із сім’єю вдягнемо вишиванки, вивісимо прапор та підемо на Алею Слави – вшануємо наших воїнів, які віддали свої життя за нашу державу і за всіх нас. Цього дня Суми точно будуть жовто-блакитними. Буду співати українські пісні та плакати.