"Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни
Читайте інтерв'ю Тетяни Білоус, головної продюсерки ТСН.
24-го лютого ми всі прокинулися від тривожних телефонних дзвінків. За яких обставин ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення та кому з редакції ТСН зателефонували першочергово?
Останній місяць я жила в постійній тривозі. Події спонукали до розуміння того, що рано чи пізно щось таки відбудеться. Увечері 23-го лютого заправила автівку, замовила кур’єра з супермаркету, який привіз мені пакети з їжею. Я перебрала та склала речі свого сина Тімура, тож зранку лише відкрила валізу та все переклала туди.
Прокинулась від того, що телефон розривався від кількості повідомлень у всіх робочих чатах. Колеги розповідали про перші вибухи. Я дивилась у вікно і сама бачила спалахи. Коли читала інформацію про вибухи, першочергово думала про евакуацію сина. Прагнула відвезти дитину до мами у Хмельницьку область і повернутися на роботу.
Відразу ж зателефонувала Еллі Білостоцькій, шеф-редакторці ТСН, та сказала їй: «Елло, я вивожу дитину до мами. Одразу ж повернуся». На це вона мені відповіла: «Я вже біля ліфта, їду на роботу. Давай обдзвонювати журналістів, щоб розуміти хто та де перебуває». Проте журналісти самі почали нам телефонувати.
Так, Наталія Островська, в якої 24-го лютого повинен бути вихідний, зателефонувала мені, сказавши, що дорогою на роботу знімає черги за АЗС. І так було з усіма ТСНівціями.
Склавши всі речі Тімура та завантаживши їх у машину (а це була 5:30 ранку), мій двір просто «кишів» автомобілями. Були величезні затори, тож я встигала читати різні новини, зідзвонюватися із журналістами.
Перебуваючи у Житомирській області, почула гул, подивилася у дзеркало заднього виду, і побачила гелікоптер. Коли він пролетів над автомобілем, зрозуміла, що це українська авіація. Проте було дуже страшно.
Коли доїхала до мами, просто вийшла з автомобіля, сіла на асфальті та не могла зрозуміти, що робити далі.
Постійно перечитувала новини, аби розуміти, як повертатися назад. Зателефонувала своїм знайомим військовим й вони заборонили мені їхати назад в Київ. Сказали, що це небезпечно. Так, 24-го лютого я була з Тімуром у мами, а потім доєдналася до команди, яка розпочала роботу на резервній студії. Там пробула аж до кінця травня.
Якими були перші години роботи Телевізійної Служби Новин? Скільки журналістів, операторів приїхало тоді на роботу, а скільком довелося евакуйовуватися особисто чи вивозити свої родини у безпечніші місця?
Редакція була заповнена людьми, було дуже багато людей. Дехто відразу з рюкзаками та валізами приїхали на роботу, адже розуміли, що не факт, що вони взагалі повернуться додому.
Всі згуртувалися та чітко знали, що робити. Оскільки фізично мене не було в офісі, журналісти розповідали, що відразу кожен зайняв свою нішу. Кореспондентка ТСН Олена Гущик взагалі вмикалась під перші сигнали повітряної тривоги.
Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах.
Ми завжди працювали в екстремальних умовах – пережили Помаранчеву революцію, були свідками Революції Гідності та продовжували свою роботу в період пандемії COVID-19. Так, ми ніколи не працювали в умовах повномасштабної війни, але ми не піддавалися паніці.
Ми завжди казали, що ТСН – це родина. Кожен наш працівник (журналіст, продюсер, режисер монтажу, оператор і так далі), словом, весь наш колектив – велика родина, де всі співпереживають одне одному.
У нас немає такого: «Ой, я боюсь. Не поїду туди на зйомку». У нас навпаки треба зупиняти людей і казати: «Не їдь, там небезпечно! Не забудь каску та бронежилет!».
Розкажіть про період перебування на резервній студії. Як налагоджували комунікацію з головним офісом плюсів?
Це була студія місцевих новин, яка взагалі не підготовлена до масштабів телеканалу 1+1. Ми протягували дроти, зривали стелю, розбирали підлогу. В очах тамтешніх простежувався жах.
Коли заїхали у цю студію, переважна більшість ТСНівців жили там. Люди спали на стільцях, на столах. Хто, де бачив, там і лягав, попри те, що у нас були місця для відпочинку. Люди вирішили не витрачати час на дорогу та тримати руку на пульсі. Аби раптом що, оперативно вийти в прямий ефір.
Пригадую наш перший нічний ефір. Тоді в кадрі працював Руслан Сенічкін. Замість того, щоб бути годину в ефірі, йому довелося майже всю ніч без перерви говорити та доносити інформацію до глядачів. Ми були вражені його професіоналізмом.
Не було ні суфлерів, ні спеціальних програм, з якими журналісти та ведучі працюють все професійне життя.
Ведучі просто сиділи з телефонами, читали телеграм-канали, а паралельно редактори, які ще кілька годин тому були журналістами, компонували новини. Не було розмежування, абсолютно всі включались у робочий процес.
Готель, в якому ми жили, перетворився на гуртожиток, адже в коридорі я могла зустріти ведучу Наталію Островську з рушником на голові. Вікторія Ковцун, репортерка ТСН, прибігала до мене серед ночі і просила посушити волосся, адже її фен зламався. І таких історій було безліч.
Нас почали впізнавати місцеві.
Ми не розповідали про наше місце перебування, наші ведучі ходили у масках, але всіх все одно впізнавали. Якось до Наталі Островської в супермаркеті підійшла бабуся та запитала: «А ви ж 1+1, так?». На що вона відповіла: «Так, але про це нікому не можна казати».
І після того весь супермаркет говорив, що у місті перебуває телеканал 1+1, а ведучі плюсів ходять вулицями.
Ми постійно турбувалися одне про одного.
Якщо хтось був на виїзді – каву купував на всіх. Під час днів народжень, які випадали на той період, ми намагалися робити іменникам приємні речі. Так трапилося, що одна з наших кореспонденток якраз родом з міста, де ми перебували. Тож майже вся редакція познайомилась з її родиною.
Я майже щовечора приїжджала до них у гості. Мама Оленки завжди кликала на вечерю, постійно щось готувала, щоб ми відчували себе як вдома.
Там війна відчувалася набагато гостріше.
Ми жили навпроти церкви, в якій щодня відспівували хлопців, які загинули. Ми виходили з готелю і постійно спостерігали за прощаннями з бійцями, зупинялися, віддавали свою шану, як і все місто. Обличчя наших героїв були постійно перед очима.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Український глядач полюбить цей проєкт на всі 200%, адже це дуже чесне шоу”, — LAUD про спешл-епізод “Song of my life”
Ви у першу чергу мама, а вже потім головна продюсерка ТСН. Що переважало – материнський інстинкт чи журналістський обов’язок?
Уже зараз, перебуваючи разом з Тімуром, багато думала про те, чи вчинила б по-іншому. І знаєте що? Не знаходжу правильної відповіді.
У мене є робота, у мене є обов’язок перед колективом і я відчуваю відповідальність перед глядачами. Як це виїхати? Нікого не засуджую, нічого не маю проти тих, хто виїхав. Проте мій вибір був таким – я залишилась разом з командою. Не могла б сидіти вдома у мами, не розуміючи, що відбувається з ТСНівцями.
Багато думаю над тим, який стреc та які страждання перенесли наші діти. Тімур сильно плакав, коли 24-го лютого чув вибухи та бачив спалахи за вікном. Я його забрала влітку, а для будь-якої дитини важливо, аби вона перебувала з мамою. Тож період моєї відсутності Тімур дуже гостро та важко пережив. Зараз ми намагаємося це пропрацювати, щоб він відновив свій внутрішній стан.
Дуже сильно себе картаю за те, що він був без мене, але по-іншому я не зробила б. Хоча дуже сильно за це переживаю і думаю про те, як буду з ним говорити, коли він виросте, як будуватиму з ним цю розмову.
Ще не знаю, що скажу, проте вірю, що скоро ми переможемо і я буду пояснювати все з іншим посилом.
Як ви змінилися за цей період повномасштабної війни?
Завжди вважала себе сильною та з нескінченним потоком енергії. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, стала слабкою, часто плакала. Сильно переживаю за колег, які виїжджають в зони бойових дій, хвилююся за свою родину, зокрема за рідного брата, який служить в лавах ЗСУ.
Поступово почала відновлювати свою внутрішню силу, але все одно хочеться, аби хтось підійшов та сказав: «Все буде добре. Заспокойся».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Через високу загрозу нових ракетних ударів, виходити з підвалу було страшно", — Владислава Грубич, кореспондентка «Сніданку з 1+1»
Як це бути продюсером ТСН в умовах повномасштабної війни? З чим вам довелося зіштовхуватися в перший час та з якими викликами зіштовхуєтеся до сьогодні?
До початку повномасштабної війни я завжди була з телефоном в руках, майже 24/7. З війною комунікацій стало більше – телефонні дзвінки, онлайн-зустрічі та конференції. Сама ж робота будується зовсім по-іншому. Всі наші сюжети насичені історіями про війну. Наші журналісти знімають матеріали в усіх куточках України. Так, Алла Хоцянівська, кореспондентка ТСН, знімала свої матеріали на Донеччині та Луганщині, де постійні обстріли, сигнали повітряної тривоги.
Наші хлопці та дівчата, які постійно їздять на передову, можуть вмикатися в ефір, а над їхніми головами – вибухати ракети.
Під час планування таких зйомок ставлю на терези важливість і цікавість такого матеріалу поруч з ризиком, на який має наважитися журналіст.
Матеріали, пов’язані з дітьми, не можу спокійно сприймати. Можу ходити з цією історією тиждень. Так, досі пригадую 6-річного хлопчика, який звернувся до путіна з проханням відпустити його маму з полону. Він залишився сам, адже його батько загинув.
Пишаюсь своїм братом, який захищає Україну.
Пишаюсь нашими героями, які мають чітку внутрішню позицію та готові померти за світле майбутнє України.
Яким буде ваш Переможний день та якою буде ця Перемога для України?
Мені дуже хочеться, аби наша Перемога не була вкрита великою кількістю могил наших захисників і захисниць. Щоб було менше зламаних доль, аби всі люди, які виїхали, повернулися, а родини об’єдналися.
У моїй голові вимальовується така картинка – величезні черги на прикордонному пункті, адже всі повертаються, велика кількість людей плаче від радості. Ми проводимо випуск ТСН з виїзної студії в Криму, а на баржі пливемо з кавунами з Херсона.
