«У нас завдання в цій війні нарешті народитися», – кореспондентка ТСН Наталія Нагорна про те, як готувалася до війни та що потрібно для перемоги (ексклюзивне інтерв’ю)
Про нашу місію на цій війні та про ціну нашої перемоги ми поговорили з кореспонденткою ТСН Наталією Нагорною.
Кореспондентка ТСН Наталія Нагорна у відвертій розмові ексклюзивно для сайту 1+1 розповіла про те, як особисто для неї почалася війна, в чому різниця в діях окупантів зараз і у 2014 році та яке головне завдання стоїть наразі перед українцями, від якого залежить наше майбутнє. Також ми поговорили з Наталією про те, що вона зробить після нашої перемоги і чому не буде гучно її святкувати.
Наталіє, як Ви дізналися про війну? Якими були Ваші дії 24 лютого?
У мене телефон впав під ліжко і почав дзвонити. Я взяла його і почула вибухи. Пішла помила голову, бо розуміла, що тепер не скоро матиму змогу це зробити.
Ми розуміли, що буде [повномасштабна відкрита] війна. Я просто думала, що я на Донбасі застану її, трішки раніше.
За моїми розрахунками війна мала початися на декілька тижнів раніше. У мене були знайомі, які говорили, що 5-7 лютого Київ зрівняють з землею.
Я повернулася з ротації на Донбасі в ніч з 19 на 20 лютого.
Після повернення до Києва ми одразу пішли на Майдан, тому що вирішили, коли ми ще так спокійно, нормально туди сходимо. Були роковини розстрілів Небесної сотні. З друзями ми проговорили, де зустрінемося, коли почнеться війна.
Власне 24 лютого я подзвонила редакторці ТСН Еллі Білостоцькій, згодом вона мене забрала, і ми майже відразу почали виходити в ефір. Було дуже складно, бо це той випадок, коли ти онлайн не встигаєш повідомляти про кількість вибухів. Хоча здається, що ми до цього так довго готувалися. Ми знали, що поїдемо на роботу.
В такій ситуації ти маєш робити щось, щоб "світ" став знову стабільним, хоча б умовно.
Ми мали зробити так, щоб по телебаченню люди почули інформацію, якої потребують.
Ви були впевнені, що буде саме повномасштабне вторгнення росії чи сподівалися, що бойові дії обмежаться ескалацією на Сході?
Ескалація на Сході почалася раніше. За тиждень до повномасштабного вторгнення в Станиці Луганській розбили обстрілом дитячий садочок. І було зрозуміло, що на цьому ворог не зупиниться.
Ми бачили кількість нашої техніки, наскільки по-іншому виглядають наші військові, як вони готуються. Було зрозуміло, що буде війна.
Але коли я говорила своїм друзям, в яких маленькі діти, що, можливо, доведеться терміново виїхати з країни, вони здебільшого говорили, що я нагнітаю. Ніхто не хотів вірити у війну до останнього. Хоча я розумію це теж, бо сама мала велике бажання пожити ще трохи з такими відчуттями.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам не пощастило із сусідом дуже давно, але жодного разу росіянам не вдалося нас знищити" — журналістка ТСН Юлія Кирієнко (ЕКСКЛЮЗИВ)
Ви були на Донбасі 16 лютого, коли всі чекали на вторгнення росії, і воно саме тоді не відбулося. Що Ви відчували і спостерігали тоді?
З 12 по 19 лютого я була на черговій ротації на Донбасі. Тоді там було відчуття, що в якомусь сенсі це був найзахищеніший регіон України. 16 лютого я мала прямі ефіри, спілкувалася з військовими, з командуванням Операції об'єднаних сил. Ми запитували у них: де ваша родина зараз, що робити українцям? Здебільшого всі тоді відповідали, що треба зберігати спокій. Але також всі там розуміли, що війна невідворотна.
На мою думку, особливість цієї війни в тому, що у нас не було вибору, воювати чи не воювати. Звісно, що воювати. Бо інакше не стане України.
Де Ви зараз працюєте, в яких гарячих точках України?
Після початку війни ми розуміли, що у ТСН є глядачі, які будуть дивитися новини і впізнавати нас в обличчя. Люди будуть дивитися, чи ми в Києві. Тому ми намагалися показувати, що ми тут, і столицю не здали ворогу.
Ми виконували функцію маяків. Важливо, щоб людина стояла на Майдані і казала, що ми не здали це місто.
З початку війни я працювала в Києві, коли в цьому була потреба. Якщо в місті "прилетіло" в будинок, ми знімаємо сюжет. Але зараз їздимо по всій Україні: раніше на локаціях в регіонах у нас були кореспонденти, а зараз більшість з них роз'їхалися. Тому ми їдемо знімати, якщо місце важливе. Наприклад, днями ми були в Чорнобилі, бачили окопи в Рудому лісі, вішали прапор на стеллу "Прип’ять", дивилися на український прапор над самою АЕС.
Також їздили знімати на Вінниччину, Херсонщину, в Миколаїв.
У мене змінилося поняття графіку — я майже місяць просто жила на роботі.
Взагалі, якщо не брати до уваги відрядження, я з першого дня війни залишаюся в Києві. Свою кішку я відвезла у безпечне місце до родичів.
Порівняйте, будь ласка, дії окупантів зараз та під час активної гострої фази війни на Донбасі у 2014-2015 роках
Відмінність в ступені їхньої жорсткості, в тому, що тут реальний геноцид — знищення населення заради знищення населення.
Сьогодні це битва за цінності, за існування держави, це питання існування українців як нації, існування мови, культурних пам’яток, нашої історії.
Бо якщо все буде погано, все це буде втрачено, то нас буде відкинуто на 100 років назад. Цю війну треба порівнювати з минулим сторіччям, коли ми були під окупацією: коли можна було нам влаштувати Голодомор, коли можна було знищувати людину, тому що це українець, під соусом братньої любові.
Мені здається, що зараз їм не потрібна наша територія. Вони залишають за собою випалену землю, вкриту тілами. Це здебільшого дуже неосвічені люди. Я коли побачила, що окопи у Рудому лісі дійсно є, я не могла повірити, що у людей може настільки працювати мозок. Вони розказують, що СРСР – це їхня історія, а не знають нічого про Чорнобиль.
Ми маємо справу не просто з окупантом, ми маємо справу з темністю, неосвіченістю, заздрісністю, жадібністю. Це війна не між солдатами, це про цінності.
Хоча, з іншого боку, пілот, який скидає авіабомбу на дітей в драмтеатрі у Маріуполі, явно освічена людина, у нього є вища освіта. Але це його не зупиняє.
Раніше ми жартували, що важко жити, коли твій сусід — алкоголік, який може завтра тебе зарубати сокирою. А тепер ми розуміємо, що живемо поруч з маніяком, в якого бензопилка і червона кнопка від ядерної зброї.
Як Ви вважаєте, що нам потрібно для перемоги?
В ідеалі потрібно закрити небо, постачання серйозної зброї, щоб політики між собою не розсварилися, щоб було менше зрадників, щоб цей запал, який в нас є, протримався трохи більше часу, щоб люди почали спілкуватися українською, вчили і знали свою історію, намагалися зрозуміти, чому так вийшло, щоб великій кількості людей було не байдуже.
Я вірю в перемогу України, я розумію, що це не буде так швидко, як людям хочеться.
У нас завдання в цій війні нарешті народитися.
Не забути десятки тисяч смертей, не пробачити. Щоб більше не звучало "какая разница".
Особисто мені не треба парад на красній площі, краще би я їх не бачила ніколи! Але росія, яку зневажають в світі — це нам потрібно. Мені здається, що перемога буде не така, як її собі уявляють люди, яких вчили по радянських підручниках: всі сидять на БТР, урочисто їдуть, діти квітки кидають, бо ми всі бачили звільнені міста, де лежать закатовані тіла загиблих. Хоча і там є цей момент, коли вибігають голодні люди і виносять військовим останнє яблуко.
Як, на Вашу думку, змінилися українці після 24 лютого 2022 року?
Глобально за всіх українців сказати поки не можу. Але багато людей показали себе не з того боку, з якого я чекала. Це стосується конкретних людей. Є люди, які ніколи в житті не демонстрували свого патріотизму, але зараз все віддають, щоб тут була Україна.
Українська нація дійсно народжується, бо ця війна стосується великої кількості людей. Вона стосується всієї України і всіх українців, без винятку.
На Донбасі люди [через вплив російської пропаганди] могли кричати: "Ідіть звідси, це ви в цьому винні!" А зараз, в цій війні люди вже попри російські наративи дуже чітко розуміють, хто ворог.
Вся країна розуміє, хто наш ворог.
Як Ви проявляєте свої емоції зараз?
Мої емоції зараз ніяк не проявляються. Я з самого початку війни поставила все на паузу, наскільки це можливо. Мені як журналісту простіше сприймати деякі речі. Нам журналістам, мабуть, трохи легше, ніж іншим: ми звикли сприймати фото і відео як частину робочого матеріалу. А от за операторами треба слідкувати, коли вони знімають. Вони іноді в роботі не розуміють, що це не лише картинка для них, і що їх насправді зараз можуть вбити.
Що першим Ви зробите після перемоги?
Ляжу спати. Мені здається, коли буде перемога, я закриюся вдома, ляжу під ковдрою, щоб мене ніхто не чіпав. Мені не захочеться з кимось обійматися, когось вітати і кричати «Ура, ми перемогли!». Це буде дуже важкий день.
Найголовніше, що не хочеться втратити на цій війні, окрім України, це гідність.
Фото з Facebook Natasya Nagorna
