«Я вже почала тліти»: Ірина Гатун відверто заговорила про вигорання, зміни у зовнішності та життя поза сценою

Вже цієї суботи, 5 вересня о 19:00 на телеканалі 1+1 Україна вийде новий випуск Вечірнього Кварталу. Актори головного гумористичного шоу країни підготували особливу програму з неочікуваними акторськими дебютами, гострими жартами та музичними сюрпризами.

В інтерв’ю з редакцією сайту 1plus1 акторка та гумористка Ірина Гатун пригадала свій перший номер, розповіла про курйозний пропуск виходу на сцену, пояснила, чому вирішила підкоригувати підборіддя, та зізналася, за якими ознаками обирає друзів.

Розкажіть про нові номери та особливих персонажів, яких глядачі побачать у концерті.

Є один неймовірний персонаж, який, мені здається, вже підкорив усю нашу команду. Це буде номер про Юрія Ткача. Думаю, глядач подивиться і скаже: «Ого!» Йому точно захочеться підійти ближче до телевізора або збільшити зображення, щоб усе добре роздивитися.

Чи є особливий український характер, який, на вашу думку, неможливо зіграти, а можна лише прожити? Можливо, ви дивитеся на когось із відомих людей і розумієте, що цю людину неможливо повторити.

Для мене це Андрій Данилко, бо він є справжнім еталоном гумору та енергії. Я ще з дитинства пам’ятаю його жарти й номери, особливо провідницю. Оцю провідницю неможливо просто зіграти, і, мені здається, ніхто ніколи її не переплюне. Ми тоді навіть не знали слова «стендап», не розуміли, як воно пишеться, з великої чи маленької літери, разом чи окремо. А Андрій уже це робив. Це покликання душі, тіла й усього всесвіту.

Ви колись намагалися повторювати його номери?

Звичайно, Андрій Данилко був моїм кумиром із дитинства. З одним із його монологів я навіть намагалася вступати до театрального. Чи куди я там вступала? Уже й не пам’ятаю. Але всі його номери я знала прекрасно, зокрема й монолог про стіл і «Макарену», яку треба танцювати так, начебто ти сама її написала.

Що ви найбільше цінуєте в людях, із якими працюєте?

Порядність і цілеспрямованість, але порядність усе ж на першому місці. Для мене важливе ставлення людини до роботи, колег і самої себе, тому що такі речі завжди дуже помітні.

Кажуть, що коміки поза сценою часто бувають дуже серйозними. Ви помічаєте це в собі?

Я комікеса, але водночас акторка театру Чорний квадрат, де мене можна побачити зовсім з іншого боку. У Кварталі я працюю переважно з гумором, а в театрі можу вкладати в ролі інші емоції. Нещодавно вийшла прем’єра вистави Про любов ми не домовлялись. Коли після неї вмикають світло, я бачу людей у сльозах. І неважливо, у залі від 700 до 800 глядачів чи лише 90, бо вони однаково впізнають себе в тому, що відбувається на сцені.

У театрі, звичайно, також є комедія, адже великої кількості драм людям зараз не потрібно. Ми ніби гойдаємо їхні емоції, десь підіймаємо настрій, десь даємо можливість прожити щось складніше. Людина має вийти із зали з певним відчуттям, а не забути виставу дорогою додому.

Після вистав люди навіть опівночі пишуть, що ми зіграли історію саме про них. Іноді думаю: от як 600 людей можуть одночасно впізнати себе в одному сюжеті? Напевно, тому, що ми всі схожі, а матеріал для вистав беремо зі звичайного життя.

Що для вас складніше, комедійне амплуа чи драматичні ролі?

Драматичні ролі спочатку давалися мені складніше, тому що я починала саме з комедійного амплуа. Якось художній керівник сказав: «Смішити ти вже вмієш. Тепер треба навчитися тримати зал у повній тиші».

Я люблю таке порівняння. У залі летить муха, але раптом зупиняється й думає: «Ой, зараз навіть крилами не можна змахнути, щоб не порушити цю тишу». Це дуже красиво й сильно. З роками та завдяки роботі в театрі я навчилася створювати таку атмосферу.

Які запитання ви найчастіше ставите собі щодо професії?

Протягом останніх років я часто запитувала себе, чи потрібно це людям і чи на часі моя робота. Відповідь отримувала в повідомленнях після вистав. Найчастіше за останні два роки мені казали: «Дякуємо, що дали нам можливість хоча б на дві години забути про те, що відбувається». Ми не можемо безпосередньо змінити хід подій, але кожен має бути на своєму місці, долучатися і робити те, що вміє. Я зрозуміла, що моє завдання полягає в тому, щоб допомагати людям емоційно триматися та розвантажуватися. Слава Богу, у мене це виходить.

Нещодавно ви розповіли, що підкоригували підборіддя. Як наважилися на цей крок?

Бо задовбало (сміється). Я попросила рекомендацію спочатку в одного знайомого лікаря, а потім у другого. Вони не займаються такими процедурами й навіть не знайомі між собою, але обоє вказали на одного фахівця в Києві.

Я прийшла до нього й кажу: «Давайте вже нарешті з’ясуємо, що з цим можна зробити». Подивилася на результати його робіт і вирішила спробувати. Ця «хом’ячина», як я її називаю, нікуди не зникала. Я худнула, набирала вагу, займалася спортом, плавала, але вона весь час залишалася.

Лікар пояснив, що це така фізіологічна особливість, яка може бути навіть у дуже худої людини. Я прожила з нею 38 років, і весь цей час вона мене страшенно дратувала. Бувало, що я навіть не могла дивитися деякі свої відео. Зрозуміло, що хейтери можуть говорити що завгодно, але це моє тіло і моя справа. Процедура тривала приблизно 40 хвилин. Зараз я прекрасно почуваюся, а результат мені подобається.

Що сьогодні робить вас щасливою?

Глядачі. Я можу лежати з температурою або бути виснаженою після переїздів і гастролей, але зустріч із залом усе змінює. Зараз не завжди можна вирушити в дорогу й точно знати, що вчасно приїдеш до Дніпра чи Харкова. Трапляються затримки, евакуації, безсонні ночі. Приїжджаєш і не встигаєш відпочити, бо вже потрібно виходити на сцену, а в залі, слава Богу, аншлаг.

Після вистави я літаю, як козеня на підборах. Мені кажуть: «Іро, ти ж не спала, ти втомлена», але я вже цього не відчуваю. Глядачі лікують. Навіть через четверту стіну я відчуваю їхню енергію і любов. Віддаю їм усе, що маю, а вони повертають мені це втричі.

Як ви відновлюєтеся поза зніманнями й театром?

Мені допомагають подорожі. Протягом чотирьох років я майже нікуди не виїжджала, а якщо й погоджувалася на поїздку, то лише після того, як подруга буквально витягувала мене за вуха. Я просто засиділася вдома й повністю занурилася в роботу. Потім пропрацювала вісім місяців без вихідних і зрозуміла, що починаю вигорати. Та яке там вигорати, я вже почала тліти! Робота продовжувала приносити задоволення, але виходило так: дві години щастя на сцені, а решта дня просто зникає. Тому я переглянула свій графік і почала заздалегідь планувати короткі подорожі.

Я наближаюся до сорока й розумію, що бачила ще не так багато країн. Тепер намагаюся виїжджати хоча б на п’ять або шість днів. Цього року вперше побувала в Норвегії, раніше відвідала Хорватію та Іспанію. Незабаром маю поїхати на весілля друзів до Ізраїлю. Там мене ще не бачили, тож поїду Святу землю топтати. Мені хочеться просто бачити світ.

Чи є місце, де ви особливо мрієте побувати?

Однієї конкретної точки немає, але мені давно хотілося потрапити до Америки. Я довго не могла отримати візу, проте нещодавно мені допомогли з документами й усе вдалося. Тому не виключено, що скоро ви побачите мене поруч зі Статуєю Свободи.

Схоже, вам складно повністю відмовитися від роботи навіть у відпустці. Як почувалися, коли нарешті дозволили собі відпочити?

У відпустці я почувалася прекрасно, але вже через три або чотири дні почала заглядати в календар і думати, яка в мене наступна вистава, кого потрібно запросити та хто хотів прийти. Подруга дивилася на це й казала: «Заспокойся». Вона навіть забирала в мене телефон.

Після повернення я одразу потрапила в робочий ритм. Просто з-за кордону поїхала до Дніпра, де зіграла дві вистави. Театр ще трохи продовжив мій приємний стан після подорожі, але потім я прийшла на репетиції, і з мене дуже швидко змили всю відпустку. Знову ганяють по текстах, а я їх із дитинства ненавиджу.

Коли ви востаннє сміялися так, що забули про все?

Це було в Норвегії, куди ми поїхали з подругою. Вирушили на екскурсію човном, гід щось дуже повільно розповідав норвезькою, а ми не розуміли жодного слова. Дивлюся на подругу, а вона сидить у великих окулярах, повернувши голову до гори. Спочатку я подумала, що вона милується краєвидом, але почала махати рукою перед її обличчям і зрозуміла, що вона просто заснула. Як же я реготала! Ще й записала це на відео.

Кажу: «Люди, вивчайте іноземні мови, бо будете спати й нічого не дізнаєтеся. Заплатите за подорож, щоб усе проспати». Я теж нічого не розуміла, але хоча б милувалася фіордами. Навколо сиділи іноземці й дивилися, чому я так сміюся, а пояснити їм нічого не могла. Тепер, коли мені стає трохи сумно, знаходжу це відео й переглядаю, як Юля ходить на екскурсії.

Вас як гумористку дратують люди, які не розуміють жартів? Чи почуття гумору є в усіх?

Далеко не в усіх, і я періодично зустрічаю таких людей. Я не сто доларів, щоб усім подобатися, тому не очікую, що кожна людина зрозуміє саме мій гумор. Комусь ближчі інтелектуальні жарти, комусь подобається чорний гумор, і це нормально. Але у виборі друзів і партнерів почуття гумору для мене стоїть на першому місці. Якщо людина не шарить мої жарти, ми просто не зрушимо з місця. Вона від цього не стає поганою чи хорошою, просто між нами нічого не працює. Така людина мене не вивезе, тому що я постійно жартуватиму.

Наприклад, я насипала на гречку сиру й кажу, що це мішленівська страва. Якщо людина у відповідь лише кліпає очима, то як ми будемо жити? Я ж стовідсотково знаю, що ця страва мішленівська!

Ви працюєте у Кварталі вже шість років. Який спогад за цей час залишився найяскравішим?

Одного разу в Жіночому кварталі ми з Лєрою Мандзюк ходили коридором і знімали тіктоки. Так захопилися, що я пропустила свій вихід на сцену, а мене тим часом шукав увесь колектив. Тоді з нами ще працював Рома Міщеряков, неймовірна людина й один із моїх найулюбленіших коміків. Його буквально випхали на сцену, щоб він імпровізував із глядачами й тягнув час, поки мене знайдуть. Він у цьому справжній майстер.

Коли мене нарешті знайшли, я ще стояла й запитувала: «А що сталося?» Звичайно, мені добряче дісталося. Пізніше ми вже згадували цю історію зі сміхом, бо змінити нічого не можна. Вихід пропущено, час минув.

Добре пам’ятаю і свій перший номер з Олею Жуковцовою та Вовою Шумко про бабусю, яку привезли з Італії. Я тоді страшенно хвилювалася. Номер знімали без повної зали, але підтримати мене прийшли родини Кошових і Ткачів, мої друзі та куми. Їхньої підтримки вистачило, хоча для мене це був зовсім інший рівень і спочатку було дуже страшно. Зараз такого хвилювання вже немає, тому що все з часом минає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми почали з нуля»: зірка Кварталу Юрій Ткач відверто розповів про кризу у шлюбі, новий початок із дружиною та доньку Лізу