“У цей день мені точно зателефонує рідний брат, який захищає країну у лавах Збройних Сил України, і скаже: “Сестричко, ми перемогли!”, — Тетяна Кашуба, PR-менеджерка

Інтерв'ю про роботу під час війни.

Пригадайте ранок 24-го лютого, за яких обставин ви дізнались про початок повномасштабної війни? 

Найтяжче дався телефонний дзвінок до рідних.

Вранці 24-го лютого мені зателефонувала Яна Ляхович, керівниця відділу внутрішніх та зовнішніх комунікацій 1+1 media. Її словам: “Збирай речі, розпочалася повномасштабна війна”, спершу я не повірила. Відповіла щось на кшталт: “Та ну, бути такого не може!”. Яна ще раз повторила слова, в які до останнього не хотілося вірити: “Київ бомблять. Збирайся”. І потім я оговталась. Паніки не було, було присутня лише суцільна невизначеність. Проте найтяжче дався телефонний дзвінок до рідних. Як обережно сказати мамі про початок невідворотного? Як переконати батьків виїхати з Чернігівської області, яка межує з агресором і одна з перших буде під ударами? 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни

“Привіт, мамуль. На околицях Києва чутно вибухи. Розпочалася війна. Ви тільки не хвилюйтеся, у мене все добре, вийду на зв’язок пізніше”, — так я сповістила батькам про напад рф. Згодом почала збирати речі. Тривожної валізки у мене не було, як і хорошого наплічника в принципі, адже до останнього не вірила, що росія здійснить напад. 

Їхала і на очах наверталися сльози, проте не від страху за себе, а від образи за те, що нашому народу доводиться проживати цей історичний урок.

Закинула в рюкзак буквально кілька речей, засоби гігієни та документи і пішла знімати готівку. Біля банкомата, ясна річ, були довжелезні черги. Люди з валізами виходили з будинків, а на дорогах вже були затори. Згодом з роботи отримала ще одне повідомлення, що слід забрати робочу техніку (ноутбук), адже наша команда 100% буде комунікувати від імені групи і потрібно бути на зв’язку (наскільки це можливо). Так і не знявши гроші, я відправилась в офіс. У метро вже був безкоштовний проїзд, а в самій підземці була купа людей — з маленькими дітьми, валізами, домашніми улюбленцями. Діти та дорослі — всі тікали від війни. Мені не хотілося вірити, що це все відбувається в моїй країні. Їхала і на очах наверталися сльози, проте не від страху за себе, а від образи за те, що нашому народу доводиться проживати цей історичний урок. 

Весь цей час колеги-новинарі вже безперебійно розповідали про події в Україні. Тож, приїхавши в офіс, ми з Яною Ляхович розіслали першу комунікацію в умовах війни - “Важливо! Телеканал 1+1 мовитиме на параметрах 1+1 International”. Це означало, що основна версія телеканалу 1+1 мовитиме у відкритій незакодованій версії на супутнику. До того ж ми додатково зазначали, що флагманський канал 1+1 перейшов у режим спеціального телемарафону, тож будь-хто міг отримати оперативну інформацію. 

Ближче до вечора потрапити додому я вже не змогла. Станції “Академмістечко” та “Житомирська”, де територіально проживала, на той момент почали функціонували суто як укриття. Таксі викликати було неможливо, навіть за шалені гроші. 

Залишалась з ночівлею в Яни. У ніч з 24-го на 25-те ми майже не спали. Після перегляду власного марафону 1+1 відразу переключались на новини в Telegram-каналах - і так по колу. 

Тоді так здавалось: якщо ми припинимо зараз працювати — ворог нас здолає.

Якими були перші тижні повномасштабного вторгнення? Як війна вплинула на функціональні обов’язки та чому продовжували виконувати свою роботу, попри все?

Мені здається, що перші чотири місяці повномасштабного вторгнення команда департаменту корпоративних комунікацій  працювала практично 24/7. Ми готували та розсилали велику кількість комунікацій. Почали працювати над контрпропагандою, намагались достукатися до росіян. Про відпочинок та сон мова не йшла. Тоді так здавалось: якщо ми припинимо зараз працювати — ворог нас здолає. Траплялись випадки, що, перебуваючи в офісі і готуючи черговий контрпропагандистський пост для росіян, відчувала, що сил вже немає і організм здає свої позиції. Проте у такі моменти згадувала наших героїчних захисників та захисниць і усвідомлювала, що не маю права здаватися. Повинна боротися до кінця тут, на своєму фронті. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Євгеній Черлінко, інформаційний продюсер ТСН: "Не знав, де житиму, що буде далі, але вирішив, що навіть за таких умов у мене буде більше шансів знайти ту сферу, у якій я буду відчувати себе комфортно"

До того ж ми почали отримувати офіційні запити від закордонних ЗМІ. Першим, 25-го лютого, нам написав Олівер із CNN. Він дякував всім плюсівцям за роботу в умовах війни і намагався зрозуміти, як медіагрупі вдається працювати та транслювати новини для українців, коли рф атакує звідусіль. З ним ми листувались практично кожного дня. 

Згодом нам почали писати з різних країн. Хтось хотів отримати інформацію від перших осіб медіагрупи, поспілкуватися з ведучими, хтось прагнув отримати доступ до наших відеоматеріалів, які підтверджують злочини росії, хтось з колег-медійників просив отримати інформацію з параметрами супутника для трансляції об’єднаного марафону “Єдині новини” у своїх країнах. 

Весь цей час робота відволікала, а інстинкт самозбереження взагалі вимкнувся.

Думала лише про батьків, які залишались в Чернігівській області. Хотіла їх вивезти на захід країни, проте вони пручалися. Під час телефонної розмови тато сказав: “Я нікуди не поїду. Якщо доведеться — зустрічатиму ворога тут, на рідній землі, і чинитиму опір”. Після цих слів зрозуміла, що переконати їх вже не зможу. 

Десь на початку березня 1+1 media почала звертатися до міжнародної аудиторії із закликом закриття повітряного простору над Україною. Тоді  медіагрупа звернулась до журналістів з понад 30 країн світу, аби вони підтримали тему закриття неба. Всі листи надсилались мовою оригіналу. Ми в оперативному порядку шукали перекладачів-волонтерів. Наприклад, на італійську нам перекладала знайома моєї знайомої, яка вже довгий час знаходиться в Сицилії. До того ж, як тільки ми з колегами давали клич у своїх соціальних мережах, що шукаємо перекладачів німецької, французької,  вірменської, івриту й інших мов — відразу отримували відгуки та рекомендації. Відчувалось, що українське суспільство об’єдналося, як ніколи (навіть у розв’язанні таких питань). 

Які олімпійські принципи відповідають такій поведінці?!

У червні група 1+1 media спільно з легендарним футболістом запустила проєкт “Спортивний фронт”, мета якого — блокування російських та білоруських спортсменів на міжнародній арені. Розкажіть детальніше про цей проєкт та його перші ключові результати. 

Так, поміж благодійними концертами, масштабними телемарафонами, такими як: Save Ukraine — #StopWar у Варшаві,  Save Ukraine — #StopWar з Берліна та Києва, Embrace Ukraine — #StrivingTogether в Амстердамі, а також серії благодійних матчів київського «Динамо» — Match for peace #StopWarInUkraine в європейських країнах, група почала реалізацію й такого суспільно важливого проєкту як “Спортивний фронт”. 

Ініціатива реалізується силами плюсівських команд — департаменту корпоративних комунікацій 1+1 media та управлінням маркетингу телеканалу 1+1. Ми переконані: що поки триває війна в Україні, поки росія чинить геноцид українського народу та фактично стирає наші міста з лиця землі, росіяни та білоруси, за підтримки яких це все відбувається, мають бути ізольовані від всього цивілізованого світу. Не місце їм і у великому спорті, який давно став для росії додатковою формою пропаганди. Олімпійські чемпіони родом з росії використовують на своїй формі терористичні символи, відкрито підтримують кровопролиття, вбивства та насильства українських жінок і дітей. Які олімпійські принципи відповідають такій поведінці?!

Для того, щоб перемогти ворога на спортивній арені, ми знімаємо тематичні відеозвернення від українських зірок спорту, які транслюють за кордоном та в межах марафону “Єдині новини”, готуємо цикл тематичних інтерв’ю та постійно через офіційні листи стукаємось до міжнародних федерацій, де простежуються проросійські наративи. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми не відриваємось від контексту війни, але даємо глядачу “видихати”», — креативна продюсерка лінійного виробництва «Сніданку з 1+1» Ірина Гулей

Кампанія вже охопила мільйони користувачів на телебаченні та в соціальних мережах. І що нас з командою дуже тішить — проєкт отримав зворотний зв’язок і серед пропагандистських російських ЗМІ. Ясна річ, що це суто негативні статті, прописані в кращих традиціях пропагандистської машини кремля. 

Якщо раптом щось не вдається — згадую хлопців і дівчат на фронті, які виконують космічні бойові завдання та крок за кроком розчищають нашу землю від російської погані.

Хто із зірок українського спорту стали амбасадорами кампанії? З якими труднощами доводиться зіштовхуватися під час реалізації проєкту? 

Уже доєдналися 8 легендарних спортсменів — Андрій Шевченко, Георгій Зантарая, Ганна Різатдінова, Станіслав Горуна, Олександр Шовковський, Олег Верняєв, Ольга Харлан, Жан Беленюк. Всі вони без вагань погоджувалися, за що їм величезна вдячність. 

Щодо труднощів. Після 24-го лютого немає задач, які неможиво виконати, от від слова зовсім. Якщо раптом щось не вдається — знову ж таки згадую хлопців і дівчат на фронті, які виконують космічні бойові завдання та крок за кроком розчищають нашу землю від російської погані. Згадую і наші сили ППО, які збивають до сотні ракет і десятків дронів лише за один день. Захоплюючись ними, розумію, що маю зробити все можливе, продумати кільканадцять варіантів досягнення бажаного результату. 

Складно тільки боротися з власними емоціями. Бо коли приїжджаєш на зруйновані спортивні майданчики і бачиш наслідки від ударів російських ракет, серце розривається, а тіло наповнюється невимовною люттю до агресора. 

Назавжди запам’ятаю дату старту проєкту.

Запуск проєкту “Спортивний фронт” був запланований на 13 червня. У той день світ побачив ролик за участю легенди українського футболу Андрія Шевченка і у цей же день в Прилуки, місто мого дитинства, прилетіли три ворожі ракети. 

Практично паралельно із запуском комунікацій доводилося читати жахливі повідомлення на всіх можливих новинних ресурсах. Я отримувала багато повідомлень від друзів та знайомих, які запитували, чи в порядку мої батьки, а я ж боялася зателефонувати рідним. Боялась, бо не знала, що почую у відповідь і чи почую щось взагалі. На щастя, з рідними все було в порядку. Навіть не можу осягнути, що відчувають ті, чиї рідні міста перебувають під окупацією та щоденно обстрілюються російськими військами. 

Він бачив мене в різних емоційних станах і щоразу не давав цій емоційній прірві мене здолати.

Що для вас особисто стало точкою опори за весь цей час? Що власне дозволяє триматися та продовжувати боротьбу?

З перших днів вторгнення робота стала справжньою точкою опори. Нескінченний потік комунікацій, залучення у процеси зранку і до пізньої ночі відволікало від усіх тривожних новин. Дуже надихали і самі плюсівці. 

Пригадую, як 25 березня у командному чаті з’явилося жахливе повідомлення - спеціальний кореспондент ТСН Андрій Цаплієнко спільно з іноземними журналістами, фіксуючи проведення гуманітарного коридору для евакуації мирних мешканців на Чернігівщині, потрапив під обстріл. Тоді мені доручили вийти на зв’язок з Андрієм та записати коментар для офіційної заяви групи. Мені вдалося поспілкуватися з ним відразу після отримання медичної допомоги. Фактично на операційному столі Андрій Цаплієнко розповів деталі того дня – спершу росіяни почали стріляти зі смерчу, потім з артилерії калібром 122 мм, далі підключився міномет і на фінальному етапі – танк. Ці слова він казав виважено та максимально спокійно. Здається, що в його голосі було більше впевненості, ніж у моєму, хоча я знаходилася у відносній безпеці. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Через високу загрозу нових ракетних ударів, виходити з підвалу було страшно", — Владислава Грубич, кореспондентка «Сніданку з 1+1»

Ще ніколи не забуду кадри з Бахмута. Пряме ввімкнення спеціального кореспондента ТСН Олександра Загородного та оператора Івана Головача також ледь не перервав ворожий обстріл. На позицію, де вони перебували, почали прилітати російські ракети. Та, попри всю небезпеку, просто у прямому ефірі колеги, почувши свист, перебігли в укриття та вже лежачи продовжили свою роботу. 

Loading...

Точкою опори стали наші відважні захисники та всі-всі українці, що не скорилися і продовжують опір. І неймовірною підтримкою для мене є кохана людина. Попри те, що ми знаємо одне одного кілька років, наші стосунки почали зароджуватися в умовах повномасштабної війни. За цей час він бачив мене в різних емоційних станах і щоразу не давав цій емоційній прірві мене здолати. 

Яким ви уявляєте Переможний день та якою буде ця Перемога для України?

У цей день мені точно зателефонує рідний брат, який захищає країну у лавах Збройних Сил України, і скаже: “Сестричко, ми перемогли!”

Так буде 100%, адже перед тим, як піти на фронт, він дав мені обіцянку і я знаю, що він її дотримається. Я ж буду плакати, обіймати рідних і тішитися тим, що я українка. Ці дні разом з радістю будуть сповнені і гірким смутком. Адже за нашу свободу та незалежність своє життя віддали найкращі сини та доньки України. Слід пам’ятати кожного та кожну, хто пішов на смерть заради нашого світлого майбутнього. 

Що для мене Перемога України? Це 100% вихід на кордони 91-го року та розпад росії, повалення їхнього режиму. Як тільки в московії трапиться переворот і запанує демократія – ми зможемо спокійно жити, не боячись, що сусіду знову захочеться направити на нас ракети та незаконно відібрати території. 
 

Більше новин