Ведучий "Сніданку з 1+1" Руслан Сенічкін в інтерв'ю "ФАКТАМ" розповів про страх смерті, депресію та як особисто вивозив колег, ризикуючи власним життям.
Руслан Сенічкін зізнався — відчував, що буде повномасштабна війна:
"Я відчував, що війна буде, десь за 10 днів до початку. Ми з Людою Барбір це обговорювали чи не щодня. Їдемо в машині: «Люда, а що ми будемо робити? А як ти зі своїми впораєшся? А ти валізку зібрала?». Я був в стані передчуття".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У прямому ефірі «Сніданку з 1+1» на ТЕТ Сенічкін та Барбір відзначили 9-річчя спільної роботи та розповіли про взаємини поза кадром
Ведучий розповів, що як і переважна більшість українців, відчував страх та часами його "накривала" депресія:
"Страх був різним, і професійним також. Зізнаюсь, що мені довелось його приборкати, владнати. Це нормальний природний процес для будь-якої людини, і здебільшого захисний, власний запобіжник. Хвилями депресія «накривала» дуже сильно, особливо на початку повномасштабного вторгнення. У мене не було апетиту, нерви настільки давались взнаки, що у горло нічого не лізло. В такому стані я перебував доволі довго, мені навіть не допомагали ліки".
Руслан Сенічкін поділився історією з перших днів війни, коли він мав забрати у безпечне місце колегу:
"... Одну з колег з собакою я мав забрати на Виноградарі, проте був просто заблокований диверсантами, вони перекрили виїзди, поставили на дорогу КамАЗи. Їду, а вони виходять на мене з автоматами, я розвертаюсь, їду назад, адже розумію — може щось статись. Думаю, не дай Бог зараз ось така дурна смерть настигне.
... Пам’ятаю, коли на вулиці Теліги їхав повз двох снайперів… А у мене на авто є жовто-блакитні позначки, прапор, і для них це наче червона ганчірка для бика, а мені вже звертати нікуди. Проїжджаю і бачу, як один снайпер присідає і придивляється крізь оптичний приціл прямо в мою машину. Я — педаль у підлогу і на усій швидкості! На щастя, таки вдалось забрати колегу".
Також Руслан Сенічкін допомагав вивозити колег з Київської області. Згадуючи початок війни, Руслан розповів, як він з колегами фактично жив на каналі:
"Наш канал був по факту гуртожитком. Тут перебували й тварини з окупованих територій, яких врятували журналісти, жили й родичі наших колег. Канал дійсно став нашим другим домом, де ми ходили коридорами з рушниками у душ".
Ведучий поділився, що триматись емоційно йому увесь цей час допомагає робота:
"... Я вважаю, що ми в ефірі телеканалу робимо важливу справу. З перших днів повномасштабного вторгнення «Сніданок з 1+1» став документальним хабом, який збирав та фіксував злочини росіян. Ми знаходили героїв, створювали матеріали про азовців, волонтерів, розповідали про людей, які жили в окупації, окремо приділяли увагу маріупольцям. І зараз продовжуємо це робити. По «Сніданку з 1+1» можна фактично писати історію вторгнення росіян через розповіді наших героїв. І, безумовно, як ведучий, я через себе пропускаю долі наших людей".
Руслан Сенічкін розказав про своє бачення майбутнього України:
"...Треба зрозуміти, що ми не можемо пересунути нашу Україну в бік, стати сусідами Португалії чи Франції. У нас є сусід-агресор росія, з яким ми боремося, а він знищує нас і робить це багато століть. Нам це треба усвідомити і навчитися з цим жити... ми вже довели усьому світові, за що ми боремось. І обов'язково переможемо!"
9 років разом у ефірі: історія Руслана Сенічкіна і Людмили Барбір, дивіться:
Loading...