Гостомель — це коли ти мимоволі стаєш свідком захоплення аеропорту, де стоїть найбільший літак у світі "Мрія". Це коли все, що ти любив, зруйновано. Коли ти щодня прощаєшся з життям, але дуже хочеш жити. Саме це пережили герої авторського проєкту Наталії Щуки "Коли зникають стіни" — родина Філіпчуків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Щоденник війни": мешканка Чернігова Олександра розповіла, як пережила влучення бомби прямо в її будинок
Вікторія та Сергій Філіпчуки мають двох дітей: старшого сина Владислава та молодшу доньку Віолету. Владислав розповів, як пройшов його ранок 24 лютого:
Я прокинувся десь о 6 ранку від вибуху, який був на військовій частині, яка знаходиться прямо біля аеродрому. Я дістав телефон та почав знімати. Ми опинилися просто в центрі полю боя.
Почалися постійні обстріли, бомби, ракети, але виявилося, для цієї родини навіть це було не найстрашніше. Просто в їхній будинок увірвалися російські окупанти. Владислав розповів:
Мені було дуже страшно за свою сестру. Я бачу, як один з військових дивиться на мою сестру з поглядом, як, знаєте, дивляться "на жінку"... Я не знаю, як передати ці відчуття.
Окупанти поспішали, тож залишили цих людей у спокої. Родині просто пощастило, але так було не з усіма. Російський снайпер чатував у сусідньому будинку і при першій же нагоді вбив друга родини — їхнього сусіда Юрія. Сергій розповів, що його поховали просто біля будинку. Навіть не було можливості офіційно поховати його на кладовищі. Владислав каже:
Ми ніколи, мабуть, не забудемо, що сталося. Сусід, якого вбили, буквально за декілька годин до смерті, сказав, що треба зібратися всією вулицею і відсвяткувати нашу перемогу. І таких людей, я впевнений, є дуже багато.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поранена дружина та розстріляна машина: ведичний астролог Ігор Нехаєв розповів власну історію евакуації з Ірпеня («Щоденники війни»)
Після всього пережитого родині дивом таки вдалося вирватися з міста. Їх прихистили родичі, але звістки з дому не дають забути жах, який вони пережили. Віолета розповіла:
У нас ще була собака, і ми її не змогли забрати. Вчора нам подзвонили й сказали, що вона померла. Його застрелили. Біля його будки була кров, а він лежав мертвий у погребі. Я вважаю, що він не заслуговував так померти.
Ці люди втратили все: будинок, роботу, бізнес, спокій. Але не втратили головного — віру. Владислав впевнений: після перемоги вони все ж мають зібратися усією вулицею, як сказав йому сусід.
На честь постраждалих від війни людей ми маємо просто зібратися і дійсно відсвяткувати цю велику перемогу. За все: за те, що хтось помер, за те, що хтось сидів в укритті, за те, що хтось був поранений... Ми маємо це зробити та жити далі.
Можете подивитися цей зворушливий сюжет, де розповідається історія родини в подробицях:
Loading...