«Немає нічого неможливого»: Артем Мороз, танцівник на протезах, розповів, як повертався до спорту після поранення

Цього разу у межах проєкту 1+1 media Спорт проти війни розповідаємо історію ветерана Артема Мороза, який своїм прикладом надихає інших займатись улюбленою справою та досягати нових вершин. Він не покинув спорт навіть після поранення, яке отримав у вересні 2022 року на Херсонщині, і через яке втратив обидві ноги. Зараз Артем бігає, танцює, займається дайвінгом та доводить, що немає нічого неможливого.

У спеціальному інтерв’ю Артем Мороз розповів про те, як повертався до спорту після поранення, звідки виникло бажання займатись танцями та якою була його участь у Бостонському марафоні.

«Мотивувало те, що я вижив»

Розкажіть, що вам допомогло не опустити руки та повернутись до спорту після реабілітації? Якою була ваша мотивація?

Мотивувало те, що я вижив. До війни постійно займався спортом – ходив до тренажерної зали, плавав у басейні, бігав. Тренувався не заради якихось олімпійських досягнень, а просто для себе, аби підтримувати гарну фізичну форму. Так і продовжив після поранення. Однак до повномасштабного вторгнення не танцював.

Як скоро ви почали думати про спорт після поранення? Через скільки часу вже тренувались?

Поранення отримав в середині вересня 2022 року, а в тренажерній залі вже займався через 3-4 місяці. Думати про спорт почав ще раніше – після того, як в жовтні 2022 року (минув місяць після поранення) до мене в палату зайшов лікар і сказав: «Ти через пів року повинен побігти». Тоді згадав про Бостонський марафон, пошукав інформацію, подивився, що він відбуватиметься у квітні 2023 року. Спочатку взяти в ньому участь було мрією, а потім це стало ціллю.

Я більше виняток, ніж правило, бо більшості хлопців з аналогічними пораненнями набагато важче реабілітуватися та повернутися до нормального фізичного стану. Мені вдалося завдяки тому, що займався спортом до війни. В окопах ми були в гарній фізичній формі, бо постійно щось  копали, бігали й так далі.

Танцювати ви почали вже на протезах. Розкажіть, як взагалі з'явилося таке бажання? Чи цікавились танцями до поранення?

До війни танцями зовсім не цікавився. Чесно кажучи, це й досі для мене трохи темний ліс. Танці прийшли в моє життя випадково – нас запросили на благодійний вечір. Раз ми сходили з сином, потім – з дружиною. Далі я зателефонував директору школи танцю «BIG Dance», запитав: «Можна спробую?». Отримав відповідь: «Звичайно». Так мене й затягнуло.

Зараз вже понад рік танцюю. У мене чудовий тренер Поліна Євгенівна, яка вкладає в мене душу, завдяки якій у мене виходить. Якщо ми просто займаємося та підтримуємо форму, то це 2 рази на тиждень, десь по годині. Якщо мова йде про тренування перед виступом, то це кожен день по 4-6 годин. Іноді це дуже виснажує.

«Жоден психолог не зможе розповісти пораненому або хлопцю з ампутацією, що все буде гаразд, краще, ніж я своїм власним прикладом»

Чи були у вас вже публічні танцювальні виступи? Якщо так, то розкажіть про них. Загалом, які плани щодо танцювальної кар’єри маєте?

Був один виступ перед Новим роком, потім ще благодійний вечір, який організовувала школа танцю «BIG Dance». Там збирали допомогу на протезування нашим військовим на фронті та в шпиталях. Також брав участь у шоу «Україна неймовірних людей» на телеканалі ТЕТ. Ми дійшли до фіналу, але, на жаль, не перемогли. Нічого страшного, переможемо наступного разу!

Щодо подальших планів – невпевнений, що танці будуть моєю професійною діяльністю, але поки йде війна, поки потрібна допомога хлопцям і дівчатам в шпиталях, продовжуватиму танцювати. Я відвідую поранених, показую їм, що займаюсь танцями, своїм власним прикладом доводжу – як би важко не було, життя не зупинилося. Біля поранених хлопців перебувають і мами, і дружини, і дівчата. Кажу їм: «Він хоч і поранений – зараз у бинтах, у крові, зі швами, в дренажах – але він живий і він вдома. Дивіться, я так само лежав на цьому ліжку пів року тому, а зараз танцюю». Жоден психолог не зможе розповісти пораненому або хлопцю з ампутацією, що все буде гаразд, краще, ніж я своїм власним прикладом.

«Кожен крок для мене тоді був кілометром».

У 2023 році ви взяли участь у Бостонському марафоні, де змогли подолати 5 кілометрів на протезах. Розкажіть, як ви доєднались до цього забігу та якою була підготовка до нього? 

Це була моя перша спроба бігти після реабілітації. Я тримався за крісло колісне, куди посадив асистентку Надію Османкіну (завдяки їй потрапив на протезування в Америку й взагалі на Бостонський марафон). Штовхав її в цьому кріслі та намагався бігти. Кожен крок для мене тоді був кілометром.

Готувався до забігу в тренажерній залі. Також на вулиці намагався трохи бігати. Тоді у мене були ще не постійні протези для ходьби, а навчальні – вони дуже крихкі. Не можна було робити жодних навантажень. Взагалі на той момент я був в Америці на протезуванні, а між відвідинами протезного центру відбувався Бостонський марафон. Я приїхав наприкінці березня, у квітні був забіг, а повернувся вже з протезування та Америки на початку липня 2023 року.

«Українська діаспора в Америці дуже потужна – підтримка відчувається щохвилини, на кожному квадратному сантиметрі США»

Розкажіть про атмосферу на Бостонському марафоні. Як тоді все пройшло? Чи відчули ви підтримку українців у США?

Наших хлопців і дівчат у Бостоні дуже багато. Навіть ходить легенда, що один із засновників Бостона — українець. Бо кольори міста жовто-блакитні. Взагалі українська діаспора в Америці дуже потужна – підтримка відчувається щохвилини, на кожному квадратному сантиметрі США.

Серед учасників Бостонського марафону бачив приблизно 20 українців. Комунікували стисло. З нами також була наша група підтримки. Марічка Падалко, ведуча 1+1 Марафон і ТСН, до речі, теж бігла тоді Бостонський марафон. Ми там з нею й познайомилися.

Чи був у вас досвід у подоланні дистанцій на інших марафонах та забігах? Можливо, плануєте надалі доєднуватись до них?

В Америці я брав участь у трьох забігах – старт у Central Park, Бостонський марафон, забіг ветеранів США в Чикаго. В Україні вже навіть не рахую кількість спортивних заходів, адже намагаюся доєднуватись до кожного забігу чи марафону у Києві.

Також нещодавно взяв участь у відбірковому турі на «Ігри нескорених», де біг 100, 200, 400 метрів. 1,5 км вже не зміг пробігти тому, що попередні три забіги були без відпочинку. А потім ще був велоспорт – 5 км на протезах та на спортивному олімпійському велосипеді проїхав. Також спробував паверліфтинг. Розумію, що ще потрібно тренуватися – результат бажає кращого.

Чи можете провести паралель щодо інклюзивності й комфортності для людини на протезах у США й в Україні? Що нам у цьому плані потрібно підтягнути?

У будь-якому супермаркеті Америки в достатній кількості є крісла колісні з електроприводом. Думаю, що вони більше розраховані для людей з надвагою, але для людей з інвалідністю вони теж підходять. Від готелю, у якому ми жили, до протезного центру було 3 км 200 метрів, і я спокійно по вулиці міг подолати цю відстань на кріслі колісному. Сумніваюся, що від точки А до точки Б на Хрещатику спокійно зможу проїхати. Хоча й не пробував, але думаю, що буде важко.

В Америці все скрізь пристосовано для людей з інвалідністю. Ресторани, кафе, торговельні центри мають кнопку на рівні крісла колісного, яка відчиняє двері. Усі світлофори теж мають таку кнопку. На будь-якому заході можна вільно пересуватися на кріслі колісному. Немає такого, щоб у людей з інвалідністю не було можливості зробити щось. Нам ще далеко до такого, але впевнений – ми будемо намагатися розвиватись в цьому напрямку.

Радує, що у нас вже почали організовувати окремі заходи, змагання, забіги для ветеранів. Такі, як і в Америці, але у нас менше людей беруть участь, оскільки зараз хлопці й дівчата перебувають на фронті. Коли закінчиться війна і ми переможемо, то, впевнений, що буде дуже багато охочих взяти участь у забігах у будь-якому місті України.

Поділіться, яке місце зараз займає спорт у вашому житті?

Зараз перебуваю на службі в ЗСУ (посада пов’язана із соціальною та психологічною підтримкою поранених), працюю, тренуюсь, бігаю, займаюсь волонтерською діяльністю, у мене двоє діточок… Також зараз отримав міжнародний сертифікат драйвера. Коли повернувся з США, хлопці з моєї старої цивільної роботи, які займаються професійно дайвінгом, сказали: «Давай ми тебе трошки пореабілітуємо». Пішов до них. Мені сподобалось, відчуття невагомості – це дуже класно. Ми займалися восени й до кінця плавального сезону. Тому у мене дуже багато активностей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Після ампутації та життєвих випробувань: Карина Стащищак, яка танцює на протезі, розповіла, як прийняти нового себе і не опускати руки