«Додалась ще одна відповідальність — перед країною та Силами безпеки й оборони», — Олексій Середа, український стрибун у воду, наймолодший чемпіон Європи
Спорт проти війни: український стрибун у воду Олексій Середа про рідний Миколаїв, Олімпійські ігри та допуск росіян і білорусів до міжнародних змагань.
Пригадайте ранок 24 лютого. За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення? Якими були ваші перші дії?
Зазвичай я прокидаюсь о шостій годині ранку для того, щоб встигнути поснідати перед тренуванням. На той момент жив з Кіріллом Болюхом в одному номері, який постійно вставав пізніше, ніж я, за сигналом будильника. Але 24 лютого він прокинувся від дзвінка мами. Я здивувався, навіщо вона йому телефонує так рано. Коли він з нею почав спілкуватися, його обличчя змінилось. Він кинув слухавку та просто сказав мені: «Війна». Я одразу зайшов в YouTube, побачив інформацію про те, що дійсно почалось повномасштабне вторгнення.
Мабуть, як і вся Україна, ми не вірили в те, що це взагалі можливо. Але за день до цього я сказав Кіріллу, що треба закупити продукти. Просто тоді всі навкруги казали про це, і я теж, жартуючи, запропонував. У підсумку дійсно почалось повномасштабне вторгнення, хоча ми не очікували. Першочергово тренери зібрали нас усіх та повели у бомбосховище. Потім разом вирішували, що робити далі.
Ви родом з Миколаєва й під час одного з російських обстрілів ваш батьківський будинок зазнав пошкоджень. Як тоді емоційно переживали це? Де на той момент знаходились ваші батьки? Чи вдалось вже відремонтувати будинок?
У нас у Миколаєві триповерховий будинок, внаслідок влучення уламка російської ракети з'явилась дірка в третьому поверсі (на даху) і в другому. Тато залатав третій поверх, щоб у будинку принаймні було тепло. На другому поверсі досі є дірка. На щастя, в ту ніч, коли уламок прилетів у наш будинок, тато поїхав звідти й знаходився у свого друга. Тому ніхто не постраждав.
«Для мене Миколаїв – це місце, де я можу повністю відновитись».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Для мене велика честь виступати під рідним прапором», – Христина Погранична, українська гімнастка, фіналістка Олімпійських ігор-2020
Розкажіть про своє рідне місто. Які спогади у вас залишились? Якщо відвідували Миколаїв від початку вторгнення, то поділіться, яких змін зазнало місто за ці 2 роки?
У Миколаєві прожив 10 років. З чотирьох вже почав займатись стрибками, тому всі мої спогади – це басейн, дім, школа. Чесно кажучи, я людина, яка не дуже любить гуляти містом, кудись ходити. Мені більше подобається сидіти вдома. Але все одно спогади дуже теплі.
Завжди кажу, що для мене Миколаїв – це місце, де я можу повністю відновитись. Це ніби моє гніздечко, в яке завжди хочеться повернутись, де затишно, комфортно, по-домашньому. Тому мені дійсно там подобається. Миколаїв – моє рідне місто, мій дім. Думаю, що всі знайомі з цим відчуттям. За два роки змінилось багато чого. У місті багато зруйнованих будівель, пошкоджених споруд. Уже мовчу про миколаївців, які загинули…
У свої 13 років ви встановили рекорд – стали наймолодшим чемпіоном Європи зі свого виду спорту. Пригадайте свої тодішні емоції. Як сприйняли цю перемогу? Яким є її внесок у вашій подальшій спортивній кар’єрі?
Дійсно не очікував від себе, що в 13 років зможу стати чемпіоном Європи. Пам’ятаю цей момент дуже добре, адже для мене це була подія всього мого життя, яку ніколи не забуду за жодних обставин. Перемога була неочікувана для всіх, для мене зокрема. Тоді я був невпевненим у собі, сумнівався. До того ж мені було лише 13 років – це вік, в якому взагалі тільки можна починати їздити на чемпіонати Європи. Я змагався з людьми 20+ років, серед яких – досвідчені спортсмени, що вже побували на чемпіонатах світу, Олімпійських іграх…
Для мене це був фурор. Не знаю, з чим порівняти ті емоції. Пам’ятаю – вилажу з води, а мені всі кричать та аплодують. Намагався удавати, що для мене це було легко, хотів приховати свої емоції, але всередині був дуже радий і задоволений своїм результатом. Ще запам’яталось емоції мами – як вона біжить до мене з щасливим обличчям, вітає зі сльозами на очах.
Щодо подальшого внеску у спортивній кар’єрі, то після встановлення рекорду став більш медійним. Багато тренерів, спортсменів знають мене саме через це досягнення. Можна сказати, що це була невелика слава для мене.
«Можливість тренуватися, готуватися до стартів і жити у мене є тільки завдяки хлопцям та дівчатам, які боронять нашу країну».
З недавніх ваших досягнень – титул найкращого спортсмена Європи зі стрибків у воду у 2023 році за версією European Aquatics. Поділіться, як на вас вплинуло отримане звання? Які були емоції та думки?
Ця нагорода не лише моя, а й моїх тренерів, людей, які зі мною працюють, – хореографів, масажистів, лікарів, реабілітологів тощо. Дуже вдячний їм усім. Також досягти такого визнання мені допоміг президент нашої федерації Ігор Володимирович Лисов, який надав усі необхідні умови для підготовки до міжнародних стартів. Але найголовніше, що хотів би зазначити, – це те, що взагалі можливість тренуватися, готуватися до стартів і жити у мене є тільки завдяки хлопцям та дівчатам, які боронять нашу країну. Дуже їм дякую.
Щодо своїх емоцій, то, звісно, я дуже задоволений, адже довго йшов до цього. Для мене це мотивація працювати ще більше, готуватися далі до Олімпійських ігор, на яких спробую показати свій найкращий результат.
Цьогоріч у катарській Досі ви стали дворазовим бронзовим призером чемпіонату світу зі стрибків у воду в індивідуальних та синхронних стрибках з 10-метрової вишки. Окрім цього, у чоловічих одиночних стрибках вибороли першу таку нагороду в історії України. Розкажіть детальніше про ці змагання. Яка атмосфера панувала? Що ці нагороди значать особисто для вас та яким був шлях до їхнього здобуття?
Взагалі не очікував на медалі, тому що для мене дорослий Чемпіонат світу майже дорівнює Олімпійським іграм, адже зазвичай там змагаються всі спортсмени, які будуть брати участь в ОІ. Це дійсно потужний старт. На попередньому Чемпіонаті світу ми з Кіріллом Болюхом у синхронних стрибках вибороли срібну нагороду. Для нас це був фурор, не міг повірити, що ми зможемо залишитись на подіумі. Вийшло так, що цього року ми здобули бронзу.
В індивідуальних стрибках коефіцієнт складності та рівень конкуренції більший у два рази. Для того, щоб потрапити у ТОП-3, треба було набрати 500+ балів, а у мене було 450 балів. Але у фіналі я зібрався і всі 6 стрибків зробив добре (загалом у мене завжди виходить зробити добре 4-5 стрибків). Завдяки своїй стабільності зміг вибороти бронзову нагороду, обійшовши всіх європейців. Попереду були тільки два китайці.
Шлях до цієї нагороди був досить тяжким. Загалом, як і у всіх спортсменів. Ми дуже багато працюємо – не лише стрибаємо з вишки, ще у нас багато хореографії, ЗФП (загальна фізична підготовка), СФП (спеціальна фізична підготовка), батутної підготовки. Навіть є спортивна гімнастика. До цієї нагороди залучено багато тренерів, масажистів, лікарів. Тому це не тільки моя медаль, а ще й усього тренерського складу.
Українська команда вже здобула повну квоту ліцензій на Олімпіаду-2024 у синхронних стрибках у воду, проте вони є неіменними. Як гадаєте, хто все ж таки матиме можливість взяти участь в ОІ?
Думаю, що на Олімпіаду все-таки поїдуть ті спортсмени, які здобули ліцензію. У нас, чесно кажучи, не дуже великий вибір спортсменів, тому скоріше за все, склад на ОІ не зміниться. Але буває всяке. Якщо хтось травмується, то їде інший спортсмен. Взагалі ми повинні брати участь у Чемпіонатах України, які є вибірковими на Олімпійські ігри. Саме там наш тренерський склад вирішує, хто їде на ОІ.
Якщо у цьогорічних Олімпійських іграх ви братимете участь, то це буде не перша Олімпіада у вашому житті, однак, можливо, вона відчуватиметься для вас по-особливому? Що думаєте? Як велика війна впливає на ваше ставлення до Олімпійських ігор?
На мені буде більше відповідальності. Під час Олімпіади 2021 року в Токіо я був юнаком, не дуже досвідченим спортсменом. Зараз можу сказати, що маю більше досвіду, вже розумію, що у мене є шанс потрапити у ТОП-3. Якщо стоятиму на п’єдесталі, то це буде не лише моя перемога, а ще й перемога України. Тому додалась ще одна відповідальність – перед країною, нашими захисниками та захисницями.
Війна дуже впливає на підготовку до змагань. Ми змушені спускатись у бомбосховище, інколи пропускати тренування через повітряні тривоги або обстріли. Тому наша підготовка у фізичному та моральному плані дуже відрізняється від наших суперників. Навіть коли тренуюсь, я хвилююсь за тата, сестру, які сидять у Миколаєві під обстрілами. Тому інколи не можу нормально сконцентруватись на тренуванні.
«Як країну, яка вбиває мирне населення, можна взагалі допускати до цивілізованого світу?!»
Що ви думаєте про допуск росіян і білорусів до міжнародних змагань, зокрема до Олімпіади-2024? Зрештою, чому спорт не може бути поза політикою?
Це несправедливо. Поки у нас лунають повітряні тривоги й ми сидимо в укритті, росіяни та білоруси тренуються, не втрачаючи час, адже їм нічого не заважає для їхньої підготовки. Якщо загалом говорити про гуманність їхнього допуску, то як країну, яка вбиває мирне населення, можна взагалі допускати до цивілізованого світу?! Тому вважаю, що таке рішення є негуманним і абсолютно неправильним.
Які особистісні трансформації відбулись з вами за період великої війни?
Почав більше радіти дрібницям. Пригадую, коли ми сиділи без світла 1-2 доби, а потім його вмикали, то ми раділи, наче це свято. Також ті проблеми, які здавались серйозними й масштабними до 24 лютого, зараз, у контексті повномасштабної війни, вже не такі й важливі. Окрім цього, у побуті повністю перейшов на спілкування українською.
