"Індустрія має почати створювати якісний український контент про нашу історію, героїв, міста, аби витіснити російський", — Сергій Карпенко, креативний продюсер 2+2
Сергій Карпенко, креативний продюсер 2+2, про свою роботу в умовах війни.
Повернувшись у квітні до Києва, побачив пусте, але дуже рідне місто.
Як ранок 24 лютого розпочався для вас? Якими ви пам’ятаєте перші дні великої війни?
24 лютого почалось о 4:30. Спершу зателефонувала мама, яка повідомила, що росіяни обстрілюють Київ. Одразу відповів: «Мамо, не видумуй», а після — почув перші вибухи на вулиці. Думав, що все триватиме декілька днів, тому вирушив у Київську область, взявши з собою небагато речей. В дорозі бачив людей, які йшли пішки з міста, довкола панував жах.
26 лютого намагався виїхати з села з батьками, але через колони російської техніки ми не змогли це зробити. Пам’ятаю момент, коли побачив техніку з позначкою «V». Тоді я передав позицію військовим та пізніше дізнався, що колону техніки знищили. Думав, що війна закінчилася. Але це було зовсім не так.
До 6 березня знаходився в окупації без світла та тепла. Щодня росіяни проїжджали повз наш будинок, а вже виїжджаючи, розминувся з колоною ворога з різницею у 2 хвилини. Повернувшись у квітні до Києва, побачив пусте, але дуже рідне місто.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Наша робота важлива, як ніколи раніше", – старша випускова редакторка УНІАН Марина Григоренко
Розкажіть про основні зміни в роботі із початком повномасштабного вторгнення. Чи складно було налагоджувати всі процеси в роботі з урахуванням всіх обставин, що протегувала війна?
Здається, найбільші зміни — внутрішні. Перші місяці не розумів, як можна знімати серіали та як відбуватиметься робота надалі.
Через півроку від початку повномасштабного вторгнення команда почала працювати над проєктами. Генеральний продюсер телеканалу 2+2 Сергій Кизима та інші колеги постійно підбадьорювали мене, а робота відволікала. Тож всіх завіряв, що в нас немає права на помилку.
Серіал «Я — Надія» став першим проєктом про повномасштабну війну, тому ми мали викластися на 100%.
Ви є одним з продюсерів телесеріалу «Я — Надія». Це перший воєнно-драматичний серіал, який зняли під час повномасштабного вторгнення. Як народилася ідея створення цього серіалу? Як ви знайшли історію дівчини-фельдшерки, що стала прототипом головної героїні?
Серіал «Я – Надія» став першим проєктом про повномасштабну війну, тому ми мали викластися на 100%. На ідею авторів Артема Кобзана й Андрія Віштака надихнули історії українських лікарів, які з початку повномасштабного російського наступу мужньо тримають свій фронт. А прототипом головної героїні стала 22-річна фельдшерка Анна Андрющенко, яка в перші місяці війни працювала у харківському Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Мені та іншій частині команді ця ідея сподобалася й відгукнулася, тому що ми маємо розповідати про героїчну роботу медиків. В перші місяці вторгнення Аня залишилась в Харкові та рятувала людей, не втрачаючи ентузіазму, тож історія — чесна та невигадана.
Що для вас стало найбільшим викликом під час створення серіалу?
Внутрішньо було дуже складно. Завжди переживаю за знімальну групу та думаю про тих, хто пройшов та проходить ці жахіття. Завдяки ЗСУ вже тоді поверталося життя, наскільки це було можливо. Тому виклики стосувалися технічних та якось мірою етичних моментів.
Наприклад, ми знімали з генераторами, в перервах між повітряними тривогами. Бувало, що актори застрягали в метро під час тривог. На одну зі змін були запрошені розмінувальники, оскільки треба було очистити територію, на якій ми працювали. До речі, актор, який грав одну з ролей, наразі воює та захищає нас.
Водночас не розумів, чи вдасться її реалізувати, але завдяки команді SFERA Production та їхній допомозі в нас це вийшло. Нам навіть надходили повідомлення від медиків, що з-під Бахмута відправляли ракети, підписані іменем героїні серіалу.
Як відомо, команда 2+2 займалася зйомками серіалу «Одна родина. Весілля». Ви неодноразово зазначали, що сценарій проєкту був написаний ще до початку повномасштабної війни. Як саме переформатувався проєкт із початком великої війни?
Над цим проєктом ми працювали давно, навіть планували реалізацію.
З початком великої війни зрозуміли, що сценарій треба змінити, тому разом із продюсером перспективних розробок Володимиром Москальцем сіли за сценарій та почали працювати.
Це абсолютно зрозуміла, народна історія про те, що може відбуватися в кожному українському місті, районі чи дворі. Всі ми дуже різні, на все маємо власну думку й звикли гаряче її відстоювати, навіть якщо сперечатися доводиться з сусідом чи найближчим другом. Однак, повномасштабне вторгнення довело, що українці дуже стійкі та в моменти реальної загрози, попри минулі суперечності, гуртуємося, аби разом протистояти зовнішньому ворогові.
В мене є багато знайомих, які воюють, та історії інших крутих людей, які мають бути почутими.
Що надихає вас продовжувати надалі боротьбу та генерувати нові проєкти, попри всі надскладні обставини?
Мене надихає робота над проєктами та можливість творити. Відчуваю, що повертаюся до звичного для мене життя. Завжди казав, що кіно — це історія життя, а таких історій, подій та рішень сьогодні існує величезна кількість. Тож треба розповідати про них максимально чесно, щоб не було соромно. В мене є багато знайомих, які воюють, та історії інших крутих людей, які мають бути почутими.
На мою думку, індустрія має почати створювати якісний український контент про нашу історію, героїв, міста, аби витіснити російський контент з українського інформаційного простору.
На жаль, в українському суспільстві досі простежується тенденція споживання російського контенту, зокрема можна говорити про ті ж серіали та фільми. На вашу думку, що має стати рушійною силою у розв'язанні цього питання?
Я достатньо давно відмовився від російськомовного контенту. Навіть не уявляю, як можна дивитися російське телебачення або слухати російську музику. Для когось анексія Криму й східних областей України стали каталізатором змін, для когось — повномасштабне вторгнення, але є ті, хто й досі дивляться фільми та серіали країни агресора. На мою думку, індустрія має відмовитися від контенту, де в головних ролях грають росіяни, які активно підтримують так зване СВО й почати створювати якісний український контент про нашу історію, героїв, міста, аби витіснити російський контент з українського інформаційного простору.
Наша команда — це найбільший здобуток та досягнення.
Проєкти, які ваша команда створювала та створює під час війни мають позитивну реакцію та зворотний зв’язок. Розкажіть про основні досягнення команди за цей час?
Наша команда — це найбільший здобуток та досягнення. Пишаюся та вдячний кожному! Серіал «Я-Надія», прем'єра якого відбулася на річницю повномасштабного вторгнення, здобув високі показники телеперегляду, а також велику кількість позитивних відгуків від багатьох людей з різних сфер. Крім того, серіал взяли на стримінгову платформу Netflix. Але найголовніше те, що сьогодні телеканал не втрачає глядачів, відчувається тільки приріст. Тож ми намагаємося вистояти та зростати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Писати про те, що відбувається на фронті — складно": оглядач УНІАН Владислав Абрамов про роботу в умовах війни
Всіх нас змінили події війни. У чому ваша точка неповернення після 24 лютого?
Сьогодні я впевнено можу сказати, що ніколи не повернуся до російської мови та контенту.
Що ви зробите одразу після Перемоги?
Поїду на море.
В Крим?
Бажано.
