"Писати про те, що відбувається на фронті — складно": оглядач УНІАН Владислав Абрамов про роботу в умовах війни

Для мене Донецьк — це про моїх земляків-побратимів, зокрема про Саіда та Каміля, які сьогодні воюють та рятують поранених.

Ви родом з Донецька. Які спогади у вас залишилися про рідне місто до приходу росіян?

Насправді ще у 2006 році прийняв рішення поїхати з Донецька. Останнім часом, коли говорю про рідне місто, то згадую не його вулиці, а друзів, знайомих. Для мене Донецьк — це про моїх земляків-побратимів, зокрема про Саіда та Каміля, які сьогодні воюють та рятують поранених.

Російсько-українську війну ви відчули ще у 2014 році, коли росія почала поступово окуповувати Донеччину. Яким був цей період для вас і вашої сім’ї? 

Намагався розповідати про війну, робив репортажі, інтерв’ю. Для мене було важливо нагадувати людям, що триває війна, в якій може бути загострення. Згодом зрозумів, що люди «втомлюються» від таких новин.

Коли почав працювати в УНІАН, зрозумів, що про війну читають. Так, мої інтерв'ю практично завжди збирали відносно багато переглядів. 

Для мене початок війни — це не 24 лютого, а перша евакуація, перший досвід роботи парамедиком.

Пригадайте ранок 24 лютого. Як він почався для вас? За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення?

Прокинувся від того, що працювало ППО. Адреналін підскочив, але я сподівався, що це сон, деякий час був «сеанс самогіпнозу‎». Не хотів вірити в те, що розпочалася повномасштабна війна. З того часу в Києві все дуже змінилося.

Для мене початок війни — це не 24 лютого, а перша евакуація, перший досвід роботи парамедиком. З цього починається межа між довоєнним життям та новим — військовим.  Ще у лютому я став парамедиком медичного батальйону «Госпітальєри». 

Фото: Олександр Ратушняк

В який момент ви прийняли для себе рішення стати парамедиком?  

Спочатку довгий час працював в Києві на нашій базі, багато думав про те, чим можу бути корисним, а також вагався між журналістикою та роботою парамедика, але намагався поєднувати ці галузі. Вже пізніше потрапив на фронт.

До речі, після однієї важкої евакуації під Авдіївкою, познайомився з нашим плюсівцем, Іваном Секачем, режисером ТСН. Побачив, що Наталя Нагорна, спеціальна кореспондентка ТСН, бере у когось інтерв'ю, а на це дивиться військовий. Виявилось, що він офіцер, служить у медроті, який з часу нашого знайомства отримав чотири нагороди. Хочу, аби суспільство завжди пам’ятало про наших воїнів та частіше запитували, як вони.

Тоді ще не зовсім розумів, як працювати в нових умовах, а також те, що журналістика трансформується.

У лютому 2022 року ви працювали як кореспондент УНІАН. Як з початком великої війни у вас змінилася робота, графік? Якими були перші робочі години в умовах російського вторгнення в Україну? 

Пам’ятаю, що це був хаос. Журналістика у форматі «коментар експерта» в перші дні взагалі не працювала. Згодом усвідомив, що все дуже змінилося.

Михайло Ганницький, шеф-редактор УНІАН, нам повідомив, що на початку великої війни місцеві вас затримали на місці прильоту. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей випадок? Що тоді відбувалося? 

Побачив стовп диму в районі «Жулян», горіли технічні приміщення, старі одноповерхові будинки. Звісно, я підійшов ближче та зробив фото для новин. Місцеві це побачили, вирішили, що я диверсант, сказавши: «Щось ви дуже швидко у нас з'явилися! Одразу ж після обстрілу!» та викликали поліцію.

Річ у тому, що в радянські часи там був військовий об’єкт, але за 30 років від нього залишилися лише стіни.

Деякий час провів з місцевими, а потім здогадався, що можна показати наш сайт, де опубліковано моє фото та біографія. 

Звідти відправився на наступний репортаж пішки, бо не працював транспорт. Потім несподівано оголосили комендантську годину на два вихідні дні. Тоді ще не зовсім розумів, як працювати в нових умовах, а також те, що журналістика трансформується.

Насправді цю історію в моїх спогадах посунули ті події, які відбувалися весь цей час на фронті. 

Писати про те, що відбувається на фронті — складно.

Ви все ще продовжуєте писати статті для УНІАН, зокрема, з фронту. Як змінився характер ваших статей? Про що зазвичай пишете та які теми вам завжди складно висвітлювати? 

Оскільки зараз я у відпустці, то намагаюся повертатися в журналістику, але це ще важче, ніж коли я починав. Писати про те, що відбувається на фронті — складно. Мені важко підібрати слова, які на 100% відображали б реальність. Є теми, які викликають резонанс у читачів, але вони повсякденність для мене, в якій наразі я сприймаю все як парамедик. 

Але є й ті моменти, коли я «парамедик-журналіст». Наприклад, у розмовах з пораненими. Під час евакуації постійно це роблю. Не треба пояснювати, що справа зовсім погана, якщо поранений втрачає свідомість, припиняє дихати. Діалог — найпростіший та найефективніший спосіб зрозуміти, що з ним та як він. Ставлю питання за питанням людині, яка втратила кров, вимикається від втоми або сильного знеболювального. Запитую про сім'ю, роботу, а військовий відповідає парою слів і провалюється в темне мовчання. І знову про сім'ю, роботу, позицію та обстріли. І знову — у відповідь лише кілька слів. І так по колу. 

Це найскладніші інтерв'ю у моєму житті. 

Фото: Оксана Чорна

Пообіцяв собі, що почну публікувати всі історії, тому що спогади потрохи зникають, а я хочу їх зберегти та розповісти сину.

З 2014-го року ви готуєте репортажі на тему війни та життя прифронтової зони. А також у Facebook продовжуєте публікувати різноманітні історії та світлини. На вашу думку, як показувати війну так, щоб про неї не забували? 

У своїх соцмережах намагаюся публікувати необхідну інформацію, коли потрібна допомога. Наприклад, ми з хлопцями знайшли собаку в Соледарі, яка майже не ходила. Я її назвав «Ампула-4» та вирішив відкрити збір на її лікування в соцмережах. Так, буквально за день ми зібрали всю суму та евакуювали в Київ, але врятувати не вдалося. І хочеться сказати, що війна «добре» навчає песимізму.

А зараз триває збір коштів на підтримку медичного батальйону «Госпітальєри». Він доступний за цим посиланням.

Я роблю багато світлин, вони для мене як щоденник. З Херсонщини у мене є фото де просто чашка кави. Одного разу прокинувся, насипав каву в чашку та десь після 4 годині вечора додав кип’яток, бо до цього була робота з пораненими. Пообіцяв собі, що почну публікувати всі історії, тому що спогади потрохи зникають, а я хочу їх зберегти та розповісти сину.

На жаль, люди кажуть, що втомлюються від війни, але, повірте, хлопці на фронті — ще більше. Приходить до нас військовий, помітно кульгає. Дивлюся на берці, а один розірваний. Під лахміттям нога неприродного кольору, така, як обгоріла пластмаса. Згодом зрозумів, що то і є пластмаса, протез. Офіцер двічі наступив на міну однією і тією самою ногою. До шпиталю їхати відмовився, зазначивши: «Я пацанів своїх не залишу».

Мені шкода, що ми повертаємося до АТО, коли багатьох вже менш цікавить те, що відбувається на фронті. Тож наше складне завдання — витягти людей із теплої ванни приємних новин, показати їм хоча б частину правди. 

УНІАН був один із тих, хто висвітлював тему необхідності переливання крові прямо на передовій. Днями вийшла новина, що Кабмін дозволив бойовим медикам це робити. Можна сказати, що для нашої редакції це своєрідна перемога та приклад того, що журналісти своїми проактивними діями можуть впливати на порятунок людей.

Ми теж живі люди, які використовують кожну хвилину, аби відчути радість життя.

Ваші особистісні зміни під час війни?

Парадоксально, але я став більш життєрадісним. Фронт сприймається всіма, як зона іспитів, де панують жахи та страхіття, а ЗМІ та соцмережі малюють ЗСУ як суворих хлопців зі сталевим поглядом. Але для мене фронт — це побратими, спілкування з друзями. Насправді у своєму житті я так багато не сміявся, як з ними. Ми теж живі люди, які використовують кожну хвилину, аби відчути радість життя.

До речі, із Саідом та Камілем ми домовилися, що підемо грати в футбол на «Донбас-Арену». Тож робимо все можливе, щоб наблизити цю мрію.