“Пункт пропуску став рятувальним човном для величезної кількості людей. Там панував страх – страх жінок з дітьми…”, - Марічка Кужик, кореспондентка ТСН
“Змінився характер та зміст зйомок, вони стали зовсім іншими”, - поділилася Марічка в ексклюзивному інтерв'ю 1+1 .
Розкажіть, будь ласка, як змінилося ваше життя з початку повномасштабної війни?
Життя змінилося кардинально, як і у всіх українців. І, мабуть, усі в меншій чи більшій мірі є травмовані – фізично чи психологічно. Повномасштабна війна у 2022 році – це те, що не могло вкластися в голові й досі не вкладається. Хоча до обставин потрохи звикається. Я прочитала таку фразу і вона дуже влучна: «Ми ніколи не знатимемо на що здатні, не опинившись на межі виживання». Тепер ми знаємо на що здатні українці. А також не можу не захоплюватися, що навіть в найскладніших ситуаціях українці не втрачають почуття гумору. До прикладу, графіки Укренерго – це найкращий спосіб дисципліни й жодна прочитана мотиваційна книжка не допомогла це виробити. Як на мене – війна змінює життя, але не змінює людей. Вона сканує людей і демонструє хто є хто. Щодо мене – то я стала більше цінувати моменти, проведені разом з рідними. Почала звертати увагу на дрібниці, які раніше не приносили такої радості, як зараз. А в роботі – це традиційно, ще перед горнятком кави я заходжу в стрічку новин, щодня моніторю що трапилося у Львівській області, це зона моєї робочої відповідальності, та звичайно ж стежу за ситуацією на передовій.
Яким був ранок 24-го лютого? За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення?
Це було так. Я прокинулася дуже рано. У мене була запланована ранкова зйомка, непов’язана з війною. Тож почала збиратися на роботу, зайшла в планування нашого регіонального відділу і побачила повідомлення від редакторки: “Розкажіть, будь ласка, про заяви ваших міських голів та керівників облдержадміністрацій”. Після цього усвідомила: почалося.
Переглянувши стрічку новин, переконалась, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Написала редакторці, що, очевидно, що наша мирна зйомка скасовується, і запропонувала поїхати на кордон, аби дізнатися, яка ситуація на пунктах пропуску.
24-го лютого вперше на кордоні побачила таку картину.
Ще у мирний час ми дуже багато разів працювали на кордоні. Навіть жартувала, що там нам потрібно вже відкривати офіс. Проте 24-го лютого вперше на кордоні побачила таку картину.
Пункт пропуску став рятувальним човном для величезної кількості людей. Там панував страх – страх жінок з дітьми. Ми працювали зранку до вечора. Досі спливає в голові, як налякані люди йдуть пішки десятки кілометрів з дітьми на руках, обмотані в ковдри та з якимись невеличкими валізами й візочками.
На кордоні було настільки багато людей, що не було місця, де стати. Це був пункт пропуску “Шегині”. Ми виїжджали звідти десь о 22:00, а приїхали до Львова о 5 ранку, хоча зазвичай дорога займає лише 1,5 години. Весь цей час ми не могли виїхати. Траса була завантажена в бік кордону, що навіть перекрили смугу зустрічного руху. Була велика черга в кілька рядів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни
Що тоді зчитувалося в очах українців? Як прикордонникам вдалося витримувати такий потік людей?
Загалом у людей був страх і невідомість. Люди не могли повірити в те, що це сталося, що росія напала на Україну й просто зараз обстрілює мирні міста.
Щодо роботи прикордонників, то вона була блискучою. Вже згодом вони зазначали, що довгий час працювали фактично цілодобово.
Українські та польські прикордонники скасували документи, потрібні при перетині кордону. Тож дорослі могли перетнути кордон лише з паспортом громадянина Україна, а діти – зі свідоцтвом про народження. Прикордонникам вдалося впоратися з таким потоком людей, який за роки Незалежності України вперше був такого масштабу.
Особисто я не планувала виїжджати. Одразу заявила про це і чоловіку, і батькам. В голові крутилося – я тут народилася, я тут і загину, раптом що. Львівщина тоді була в умовній безпеці, якщо порівнювати з Києвом, східними та південними областями.
Хотіла, аби виїхали батьки, аби сестра разом з дітьми почували себе в безпеці. Мені було б спокійніше, якби вони всі перебували у місці, що не викликає паніки.
Найтяжчий момент – масований обстріл Яворівського полігону.
13 березня Львівська область буквально здригнулася, а небо запалало від вибухів. Того дня зранку розпочалося бомбардування. росія направила 30 ворожих ракет. Опишіть події того дня.
Прокинулася від дуже гучних вибухів. Ми відчували бомбардування – бачили, як спалахувало небо, чули потужні звуки. Тоді загинуло багато військових, постраждали довколишні села. У той момент моя сестра прийняла рішення виїхати разом з дітьми.
Відразу зателефонувала батькам, з ними все було гаразд. Тоді ми з моїм чоловіком поїхали до його бабусі, яка теж живе поруч з Яворівським полігоном, аби запевнитися, що з нею все добре.
Для мене важливо залишатися в Україні, працювати, висвітлювати події, які тут відбуваються, та розповідати героїчні історії людей. Навіть у районній адміністрації записалася у цивільне патрулювання міста. І була однією-єдиною дівчиною там.
Львів став прихистком для багатьох людей, яким довелося евакуйовуватися з найгарячіших точок України. До того ж місто стало своєрідною переправою між Україною, яка буквально палала у вогні, та Європою (у першу чергу Польщею), куди виїжджали мільйони українців, рятуючись від війни. Яким був Львів у перші дні/тижні повномасштабного вторгнення?
У перші дні війни дуже багато вимушених переселенців приїхали на Львівщину у пошуках безпеки. Людей було дуже багато, місць не вистачало. Тутешні розселяли людей по своїх домівках. Пропонували вимушеним переселенцям безкоштовне житло.
У нас із чоловіком теж жило кілька сімей, як і у моїх батьків. Ці сім’ї (зазвичай жінки з дітьми) були з різних міст – Слов’янська, Лисичанська, Запоріжжя, Миколаєва. Вони перебували у нас по кілька днів – один-два дні, а потім виїжджали за кордон.
Допомагали всі й будь-чим – житлом, їжею, одягом, грошима.
У самому місті створювалося дуже багато прихистків. До того ж не лише місцевою владою, але й приватними підприємцями. Хто як міг, так і долучався до допомоги людям.
Львів став волонтерським хабом. Багато гуманітарної допомоги спершу їде до нас, а потім все розподіляється по областях, які цього потребують. Дуже багато львів’ян стали волонтерами, хоча і мають основну роботу. До того ж місто намагається втримувати економічний фронт.
Львів’яни дуже згуртувалися. Якщо були якісь непорозуміння між певними категоріями людей, то війна все це обнулила і об’єднала.
Замість вуличних музикантів тепер працюють генератори.
У своїх соціальних мережах ви досить часто публікуєте сюжети, які вас найбільше розчулили за весь час повномасштабної війни – це історії про хату-рукавичку, здійснення мрії морського піхотинця, захисника Маріуполя Михайла Діанова, героїчні сім’ї та великих маленьких українців, чия сміливість вражає. Яку з історій ви пригадуєте і досі?
Історію Мар’яни Мамонової. Ми з нею робили сюжет про те, як вона оговтується після полону, а також звикає до материнства.
Відео, де її вагітну виводять під руки, переглядала купу разів. Для мене це був шок. Не вкладалося в голові, як вагітна жінка може перебувати в таких умовах, у полоні.
Чесно кажучи, думала, що вона повинна виглядати по-іншому. Бути суворішою, але насправді вона дуже крихітна та дуже сонячна. Вона не зламалась, не здалася. Вона продовжує жити та виховувати донечку.
Її історія в’їлася у свідомість. Щоразу переконуюсь: наші військові – герої. Не розумію, де у них береться ця сила, ця міць, ця мужність та ця відважність.
Що особисто для вас стало точкою опори у цій війні?
Мене тримає робота та розуміння того, що можу бути корисною для країни та людей. Не було часу на якісь непотрібні думки, що могли посіяти паніку та тривожність. Що мені дає сили? Намагаюсь сама тверезо та холодно мислити. До того ж мене підтримує мій чоловік та надихають наші військові. Обожнюю дивитися відео, які вони викладають.
Коли військові під час спілкування розповідають про завдання, які виконують, відразу кажу: “Яка це крутість”. Розумію, що Україна в дуже надійних руках.
Скиглити не можна, здаватися теж не можна.
Коли роблю сюжети про людей, яким двічі в житті доводилося втрачати те, що вони встигали напрацювати, чи про тих, які втратили своїх рідних, але вони продовжують жити, – переконуюсь: скиглити не можна.
росія сильно б’є по долі українців, але в кожному з нас це акумулює ще більшу злість, яка конвертується у боротьбу за Україну.
Ми готувалися до цього дня, але в лютому розпочалася повномасштабна війна.
Цього року мала відбутися одна з головних подій у вашому житті - весілля. У лютому у вас навіть були готові обручки. Зрештою, ви одружилися, проте саме святкування ви відклали. Чому відмовились від відзначення цього дня навіть у маленькому колі рідних людей?
Маю певну межу відповідальності і її не порушую. Коли планували одружитися, розпочався коронавірус. У мене був страх. Хвилювалася, що хтось після весілля хтось захворіє, і у мене залишаться дуже погані спогади про цей день.
У січні цього року ми замовили обручки, адже було помітно, що пандемія коронавірусу у нашій країні пішла на спад, а, значить, можна було зробити святкування та запросити гостей. Наші обручки були готові якраз у лютому. Проте мова про весілля навіть не йшла.
Після кількох місяців від початку повномасштабного вторгнення ми прийняли рішення, що ми все ж таки одружимося, але без святкування та гостей. Складно абстрагуватися і веселитися. Розумію, що відбувається в країні, що щодня доводиться переживати людям. Дехто не має чого їсти, чого пити, не має, що вдягнути та де жити. Святкування для мене зовсім не на часі у тому форматі, який я уявляла.
Тому ми з чоловіком поміж роботою відправилися у РАЦС, підписали документи, нам дали свідоцтво про реєстрацію шлюбу, а обручки ми надягнули ще перед тим – зранку біля дзеркала (у двох та у халатах).
росія намагається занурити нас у пітьму. Які робочі/особисті лайфгаки ви використовуєте під час вимкнень електроенергії?
Насправді, дуже часто працюю в телефоні. Пишу сюжети в телефоні, розшифровую інтерв’ю в телефоні. Тож телефон у мене завжди заряджений. До того ж завжди при собі ношу заряджений павербанк. Також у нас є ПТС (пересувна телевійна станція). Коли після масованих обстрілів зникає зв’язок, можемо включатися завдяки цій машині.
Разом з оператором та водієм напрацювали схему: якщо немає зв’язку, то через 30 хвилин після закінчення повітряної тривоги ми зустрічаємось у незмінному місці.
У цей день слід пам’ятати про тих, хто віддав життя задля нашої Незалежності.
Яким ви уявляєте Переможний день та якою буде ця Перемога для України?
Мені прикордонники подарували шоколад у синьо-жовтій обгортці. Сказала їм, що з’їм цю шоколадку в День перемоги. Проте з’їла її в день визволення Херсона, не втрималася.
Це будуть сльози змішані з невимовною радістю. Я телефонуватиму всім рідним і знайомим. Я думаю, на вулицях люди обійматимуться і стрибатимуть від щастя. Перемога вона точно буде. Але слід пам’ятати якою ціною. І не забувати про тих, хто загинув за нашу Незалежність і про їхніх рідних, які дуже потребуть і потребуватимуть підтримки. Хоча б у вигляді смс чи дзвінка.
