«Усі обмеження тільки в голові. Якщо в тебе є воля до цього, то твоє тіло тобі не завадить. Якщо захочеш – зможеш», — Максим Єрмохін, член збірної команди України на Invictus Games та Warrior Games

Ви є прикладом для багатьох, як, попри труднощі й біль, продовжувати займатись улюбленою справою та досягати поставлених цілей. Розкажіть, що вам допомогло не опустити руки та повернутись до спорту після поранення? Якою була ваша мотивація?

Основне – це характер. Я взагалі не схильний до того, щоб думати негативно та опускати руки. Завжди намагаюся мислити позитивно. Коли лежав у київському госпіталі, кілька разів до нас приходили хлопці на протезах, казали слова підтримки. Звісно, це класно, але я не знав, як все буде, що робити з протезом, як з ним жити… 

У той час якраз проходили Invictus Games в Сіднеї, це був  2018 рік. Мені розповіли про ці змагання волонтери. Подумав, що це цікаво, тому дивився онлайн-трансляції. Оскільки різниця в часовому поясі була велика, то мені доводилося прокидатись дуже рано. В палаті був єдиним, хто ставив собі будильник на 4 ранку, прокидався й дивився змагання. Дуже цікаво було спостерігати, як хлопці на візках, протезах, з пораненнями, ампутаціями змагались в різних видах. Оскільки у мене в характері є така риса, що я люблю ламати стереотипи, то це якраз дуже імпонувало мені. «Якщо вони можуть, то, можливо, я теж», – думав тоді. 

Вирішив спробувати долучитися до цієї історії, бо тоді якраз оголосили, що скоро буде відбір на наступні змагання в Гаазі – у 2019 році мав бути відбір, а у 2020 році вже самі ігри. Я ще перебував у палаті, це навіть не була реабілітація, лише лікування. Ще не розумів, чи буду ходити, на чому буду ходити… Як воно взагалі все працює, я не знав. Але подумав: «Добре, буде відбір, піду спробую».

Ви зазначили, що ще в палаті почали думати про спорт, а через скільки часу після реабілітації вже стали тренуватись?

У 2019 році виписався зі шпиталю. Назад в частину приїхав вже на протезі та наприкінці весни мене відправили на реабілітацію в Грузію, яка тривала близько двох тижнів. Одним з тих, хто зі мною поїхав на реабілітацію, був учасник збірної Invictus Games 2018 року, яку я якраз дивився. Тоді сказав йому: «Хочу спробувати піти на відбір. Бачив там є різні виду спору. Чим краще зайнятись?». Він дав мені поради і я вирішив обрати біг та веслування.

Тоді вперше на протезі для ходьби спробував побігати. На біговій доріжці вдалось пробігти 3 км. Зрозумів, що це цілком реально. Звісно, не так, як на своїх ногах, незвично, але можливо та цікаво. Також спробував веслувати, мені сподобалось. Декілька днів ходив у спортзал, який був у реабілітаційному центрі. Трохи потренувався, а потім поїхав на відбір.

Розкажіть про вашу участь в Іграх Нескорених (Invictus Games), що пройшли в Гаазі (Нідерланди) у 2022 році. Яким був відбір у команду? Як ви готувались?

На відбір я прийшов, як і всі. Попередньо ми подаємо документи про участь у бойових діях, підтвердження про те, що поранення дійсно бойове. Спершу був регіональний відбір, потім – національний. Під час відборів я спробував все – і веслування, і штовхання ядра… Було незвично, важко, але мені сподобалось. Коли прийшов бігти 100 метрів, там було кілька хлопців на спеціальних протезах для бігу, а всі інші прийшли на протезах для ходьби, які не адаптовані для бігу взагалі. На них незручно бігати, вони дубові, це майже те ж саме, що бігти на п'яті, не згинаючи коліно – немає інерції. Але я люблю ламати стереотипи – «Хто сказав, що не можна?». Я пробіг 100 метрів на протезі для ходьби, подолавши дистанцію одним з перших. Мені сподобалось.

Потім організатори сказали, що через місяць під час прямої трансляції буде оголошення офіційної збірної України на ігри. Я чекав. Думав, що не пройду, адже були хлопці сильніші, здоровіші, швидші… Навіть посперичався з другом, і в результаті програв, бо в збірну все-таки потрапив. Був у шоці, бо не розраховував, що зможу пройти. Далі на мене чекав довгий шлях у 2,5 роки до самих змагань.

Взагалі це мало б бути так – у жовтні 2019 року оголошують збірну, в листопаді відбувається перший збір, де вся команда з’їжджається, знайомиться з дисциплінами, тренерами, починає готуватися, а навесні 2020 року ми вже мали б їхати в Гаагу. Перший збір відбувся, тривав близько двох тижнів, але потім почався COVID-19 і, звісно, ігри скасували. Однак тренуватись я продовжував. У мене було два основних тренери, з якими ми бігали, займались веслуванням. Вони мені прописали програму, щоб я також і самостійно тренувався – після служби, коли є час. Так тривало до початку повномасштабного вторгнення.

«Основна мета поїздки на ці змагання – в тому, щоб донести світові, яка в нас ситуація, показати, що нам потрібна допомога, аби захистити себе»

Як загалом пройшли ці змагання? Яка атмосфера панувала? Поділіться емоціями та враженнями.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, то більшість з команди, хто міг, пішли служити з перших днів. Такі, як я, хто вже служив, продовжили виконання завдань. Хлопці, хто не міг служити, наприклад, на кріслах колісних допомагали, волонтерили. Тоді всі вже забули про Invictus Games. Про які змагання може йти мова, коли під Києвом стоять російські війська?! Але тодішня представниця нашої збірної України зібрала всіх на зустріч у Zoom і повідомила, що нас все-таки запрошують на Invictus Games, які відбудуться у квітні. Всі сказали: «Які ігри?! Нам, аби вижити, а ви про якісь змагання говорите». Вона дала нам тиждень, щоб подумати, потім ми знову зідзвонились. Нам пояснили, що основна мета поїздки на ці змагання не в тому, щоб взяти медалі, а в тому, щоб донести світові, яка в нас ситуація, показати, що нам потрібна допомога, аби захистити себе. Подумавши, ми прийняли рішення все-таки їхати на ігри.

У той же момент Тайра (Юлія Паєвська), яка якраз була з нами в збірній, потрапила в полон під Маріуполем. Це стало для нас шоком. Ми не хотіли без неї брати участь, але все-таки було прийнято рішення їхати на змагання. Замість неї з нами була її донька. На самих іграх ми постійно розповідали про Тайру і про те, що вона в полоні. Члени збірної максимально старалися дати розголосу, думаю, що на міжнародному рівні це дещо сприяло тому, що врешті-решт Тайру вдалося звільнити з полону.

Перед від‘їздом на ігри у нас був збір, де ми трохи відновили сили. Про повноцінні тренування мова не йшла, адже більшість команди була на бойових завданнях. Потім ми поїхали в Нідерланди. Атмосфера вражала. Хто більш емпатичний, то сліз лилось немало. Збірні інших країн, теж ветерани, нас повністю розуміли. Так само вони розуміли, що більшість нашої збірної приїхало прямо з бойових дій. Нас зустріли оплесками, з максимальною повагою. Багато учасників плакали. Коли ще не було офіційного відкриття і ми просто зайшли до їдальні, то всі почали кричати нам слова підтримки. Ми були в шоці, адже ніхто не оголошував, що в їдальню заходить саме збірна України. На самому відкритті ігор був принц Гаррі, у якого була окрема частина промови про нас. Він до нас часто приходив, спілкувався з нами, як звичайна людина. Тим більше, що він теж ветеран. Він нас розумів і дуже перейнявся історією нашої збірної. Тому і зустріч, і відношення до нас були максимально теплими та з повагою. Та й самі змагання в такій атмосфері пройшли. Наша команда забрала багато медалей – було й золото, й срібло, й бронза.

Також у 2022 році на Іграх воїнів (Warrior Games) у місті Орландо (США) ви вибороли для нашої команди 3 медалі з легкої атлетики. Окрім цього, ще одну срібну медаль вибороли разом з командою волейболу. Розкажіть, яким був шлях до здобуття цих нагород та як загалом пройшли змагання?

Це взагалі цікава історія, бо до цього Україна ніколи не брала участі у Warrior Games. Це були внутрішні змагання США, де змагались їхні всі види й роди військ. Але потім було прийнято рішення, що один рід військ бере підопічну країну та запрошує її на ігри. 

У 2020 році до нас приїхала збірна США з баскетболу на кріслах колісних. Був дружній візит – вони до нас завітали просто як амбасадори, щоб поспілкуватися, поділитись досвідом, підтримати. Також вони привезли нам  крісла колісні для баскетболу, бо у збірної України їх не було. Ми взагалі не знали про цей вид спорту. Нас навчили, все показали, сіли з нами пограти. Після того, як збірна США вже поїхала, менеджер їхньої команди дістав запрошення для нашої команди з баскетболу до тренувального табору в Неваді. Просто через те, що вони були під враженням після спілкування з нами, після того, як побачили вогонь у наших очах. Запрошення було офіційне, на всю збірну з баскетболу – 10 людей. Потім, звісно ж, починається COVID-19 і все переносять кілька разів. Згодом нам знову надсилають запрошення, але вже на Warrior Games з квотою не на 10 людей, а на всю збірну.

Ще перед повномасштабним вторгненням, у 2021 році, нам провели національний відбір у команду Warrior Games. Влітку ми поїхали до тренувального табору в Британію, де були 5 тижнів. Відкрили там для себе такий командний вид спорту, як волейбол сидячи. Сформували команду, відвідали декілька тренувань та поїхали на ігри. Клімат у США специфічний – велика вологість, температура +40… Трохи важкувато було, але декілька днів – і ми адаптувалися. Почали змагатися з американцями, канадцями. Дуже круто було. Американці були в шоці, що приїхала збірна України прямо з бойових дій, особливо не тренувалася та забрала 94 медалі. Вони роками для цього тренуються, а тут приїхали ми й показали такі результати. Панувала дружня атмосфера. Ми часто просто спілкувалися, сиділи разом, розказували одне одному історії. Вони були під враженням.

На яких турнірах хочете взяти участь у майбутньому? Що маєте в планах?

В Invictus Games я більше не можу брати участь, тому що вже був учасником збірної. Щодо Warrior Games, то не впевнений, що ще буде колись така можливість, бо вони зробили ці ігри знову національними, без участі інших країн. Якщо будуть ще якісь змагання, то буду дивитися по стану здоров‘я, все залежить від нього. 

Паралельно, якщо вдасться, то хочу розпочати навчання на тренера. Спершу на фітнес тренера – це, скажімо, загальний спорт. Також на тренера з легкої атлетики та з веслувальних тренажерів, тому що я цим займався, знаю, як все працює, як це можна адаптувати для людей з ампутаціями або на кріслах колісних.

«Усі перепони лише в голові, можна багато чого зробити, не маючи фізичної можливості – на протезах, у кріслі колісному....»

«Твоя воля завжди сильніше твого тіла» – саме з таким написом ви маєте татуювання. Що для вас значить ця фраза?

Стараюсь завжди собі казати, що немає нічого неможливого, в міру своїх сил, можливостей і розвитку. Коли вдягаю, наприклад, штани, то ніхто й не розуміє, що в мене протез. По моїй ходьбі взагалі цього не видно. Тобто, зробити так, щоб протез не був якоюсь перепоною – можливо. Адже усі перепони лише в голові, можна багато чого зробити, не маючи фізичної можливості – на протезах, у кріслі колісному.... Є багато випадків, коли хлопці з інвалідністю роблять більше, ніж здорові, з руками, ногами. Тому немає нічого неможливого в плані організму, воля твого духу і твоя голова – це те, що допоможе тобі досягати якихось вершин, або робити те, що до цього здавалося неможливим. 

«Головне — мати дух і розуміти, що життя не закінчилось, воно тільки починається. Це новий цікавий етап, який треба досліджувати та розвивати»

Скажіть кілька слів на підтримку поранених спортсменів. Адже зараз чимало тих, хто, отримавши поранення, може не вірити в те, що життя продовжується…

Завжди кажу: «Усі обмеження тільки в голові. Якщо в тебе є воля до цього, то твоє тіло тобі не завадить. Якщо захочеш – зможеш». Мені нічого не заважало отримати звичайний протез для ходьби, піти на професійні батути та робити там сальто. Хоча, здавалося б, як взагалі з однією ногою таке можливо. Легко! Головне – мати дух і розуміти, що життя не закінчилось, воно тільки починається. Це новий цікавий етап, який треба досліджувати та розвивати. Зокрема, розвивати себе. І тоді ти досягнеш більшого, ніж досягав до поранення.