«Важливо прийняти себе нового»: підполковник ЗСУ, український легкоатлет Віктор Легкодух розповів, як спорт допомагає ветеранам та поділився своїм особистим досвідом

Новим героєм проєкту 1+1 media  — Спорт проти війни — став підполковник ЗСУ, український легкоатлет, МСУМК, член паралімпійської збірної України, команди на Invictus Games та Warrior Games 2022 Віктор Легкодух. З 2013 року він служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Під час розвідувального дозору в Донецькій області отримав важке поранення, яке забрало у нього можливість ходити. Але, попри це, Віктор займається спортом та досягає нових вершин.

У спеціальному інтерв’ю Віктор Легкодух розповів про свою участь в Invictus Games та Warrior Games, подолання дистанції 42 км на Лондонському марафоні та отримання звання віцечемпіона світу з параатлетики. Окрім цього, він поділився, чому, ставши першим військовим, який отримав ліцензію на Паралімпіаду-2024, не зможе взяти в ній участь.

«Я – людина, яка має велику жагу до життя».

– Ви є прикладом для багатьох, як, попри труднощі й біль, продовжувати займатись улюбленою справою та досягати нових вершин. Розкажіть, що мотивувало вас не опустити руки та повернутись до спорту після реабілітації?

Напевно, найбільшою моєю мотивацією стала дружина, з якою ми познайомились на другий день після моєї виписки з військового шпиталю. Взагалі я – людина, яка має велику жагу до життя. Після того, як отримав дуже важке поранення і вижив після нього, зрозумів – мені потрібно не просто існувати з таким важким ураженням, а саме жити. Так, крок за кроком, поновився на службу до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та почав займатись спортом.

– Через скільки часу після реабілітації ви вже почали тренуватись?

Почав займатись спортом ще під час реабілітації. Але, звичайно, що у мене був певний період – перші 4 місяці після отримання поранення – коли я був повністю в лежачому стані, адже мав велику кількість переломів, опіків тіла… Фізично абсолютно нічого не міг робити. Мене навіть не садили на крісло колісне, не проводили операції. Тобто основний уламок – найбільший, який мені зламав хребет і уразив спинний мозок – ще був у мені. Коли через 4 місяці у Львівському військовому шпиталі мені зробили операцію, тоді почалась первинна реабілітація та  заняття спортом.

Уже після початку первинної реабілітації я став все більше й більше себе навантажувати. Часто бувало, що приходив начальник відділення та знімав це на телефон, адже навантаження були непрості. Я постійно збільшував свою силу. Наприклад, віджимання – спочатку я просто на руках віджимався, потім на спину клав собі 10 кг навантаження, далі 20 кг, так дійшов до 60 кг. Тому просто реабілітацією це вже не можна було назвати – я починав займатись спортом.

– У 2020 році ви взяли участь онлайн у Лондонському марафоні, де подолали дистанцію 42 км на кріслі колісному. Розкажіть більше про цей досвід. Як готувались до марафону? Де саме ви долали дистанцію та за який час вдалось це зробити? Чи була у вас команда підтримки?

Лондонський марафон – один із найпрестижніших у світі. У 2020 році він вперше за всю свою історію існування проходив онлайн, тому що була пандемія COVID-19. Коли дізнався про цю можливість, то зареєструвався та вирішив спробувати свої сили.

Сам марафон долав на Трухановому острові. На той момент я вже перебував у складі збірної Invictus Games і у нас проходили збори з баскетболу на кріслах колісних у Києві. Після 8-10 днів тренувань в межах цього збору я відразу на наступний день взяв участь у марафоні. Дистанцію 42 км подолав за 5 годин 51 хвилину. Вважаю, що це доволі швидко, тим паче на кріслі колісному, коли ти приводиш його в рух лише руками.

У мене була команда підтримки – моя дружина та представники оргкомітету Invictus Games Ukraine. До речі, самої підготовки до марафону абсолютно не було – лише мої загальні тренування в спортзалі, а також баскетбол на візках і веслування на тренажері.

«Люблю ставити перед собою якісь цілі (в цьому випадку спортивні) та досягати їх».

— Поділіться, чи брали ви участь в інших марафонах? Можливо, плануєте?

В інших марафонах участі не брав, тому що після Лондонського змагався на Invictus Games, Warrior Games. Потім уже перейшов в професійний спорт. Словом, не було часу.

Звичайно, що в майбутньому планую брати участь. Після подолання Лондонського марафону я зрозумів, що це можливо. Тому обов’язково буду долати різні дистанції, адже люблю ставити перед собою якісь цілі (в цьому випадку спортивні) та досягати їх. Як мінімум, планую подолати марафон морської піхоти США у Вашингтоні.

«На той момент було дуже важливо представляти Україну на будь-яких світових майданчиках».

— Ви входили до збірної команди України на Invictus Games та Warrior Games, принісши нашій державі багато перемог – зокрема, у 2022 році сумарно здобули 9 медалей. Розкажіть, як тоді проходив етап підготовки до змагань та що здобуті нагороди значать особисто для вас?

У 2022 році я здобув 2 медалі на Invictus Games – золоту зі штовхання ядра та срібну з веслування на тренажері. А також 7 медалей на Warrior Games, які проходили в Орландо (США) – це 4 золотих, 2 срібних та одна бронзова.

Нашу збірну Invictus Games називали «вічною», тому що відбір відбувся у 2019 році, виступити ми мали у 2020 році, але оскільки тоді була пандемія COVID-19, то, звісно, всі змагання скасували (навіть Паралімпійські Ігри). У 2022 році почалось повномасштабне вторгнення і ми насправді не знали, чи зможемо взяти участь в Invictus Games. Але все-таки вирішили їхати, тому що на той момент було дуже важливо представляти Україну на будь-яких світових майданчиках. Підготовка до цих змагань була дуже цікавою та різноманітною. Збори проводились у Києві на Олімпійській базі Конча-Заспа, у Західному центрі Львівської області, на базі зимових видів спорту. Також були збори з баскетболу на візках у Дніпрі.

Щодо Warrior Games, то наші партнери зробили нам, можна сказати, подарунок і перед самими іграми у нас були одномісячні збори у Великій Британії. Це було дуже цікаво та захопливо.

— Яка атмосфера тоді панувала на Invictus Games та Warrior Games? Чи відчували підтримку українців за кордоном? Що вам запам’яталось?

Атмосфера була незабутня. Саме нашу збірну дуже добре зустрічали. Звісно, що причини зрозумілі – у нас на той момент вже 8 років тривала війна, також почалось повномасштабне вторгнення… Інші країни, які брали участь в іграх, на щастя, не зазнали ні війни, ні військових конфліктів. Тому учасники дуже сильно підтримували.

Ще на Invictus Games запам’яталась зустріч з Принцом Гаррі та його дружиною Меган. Це були приємні моменти. Звісно, що назавжди в моїй пам’яті нагородження. Також моменти, коли ти завойовуєш медаль. Це незабутньо.

«Спорт є одним із головних інструментів відновлення ветеранів після отримання важких поранень».

— Загалом, що можете сказати про ці змагання та їхню важливість для ветеранів та ветеранок? Як гадаєте, чи є в Україні перспектива впровадження подібних ініціатив?

На мою думку, це дуже важливі змагання. Взагалі, якщо ми говоримо про спорт для ветеранів, то Invictus Games та Warrior Games – найпрестижніші у світі змагання саме серед військових. Також вважаю, що спорт є одним із головних інструментів відновлення ветеранів після отримання важких поранень.

Звісно, що в Україні є перспектива впровадження подібних ініціатив. Наприклад, у Львівській області є проєкт від Львівської обласної військової адміністрації – Ліга Нескорених, амбасадором якого я є. Він спрямований на реабілітацію засобами фізичної культури та спорту, розвиток адаптивного спорту, тренування та змагання серед військових. Вважаю, що в майбутньому Україна також зможе прийняти в себе Invictus Games.

— У вашому списку дисциплін – паверліфтинг, веслування на тренажерах, handbike, перегони на кріслах колісних, штовхання ядра та метання диска. За яким принципом ви обираєте види спорту для змагань? Що з цього подобається найбільше?

Принцип простий – вони мені подобаються. Якщо говорити за паверліфтинг, то він був у мене лише на відбіркових змаганнях на Invictus Games, саме в Україні. Веслування на тренажерах – я передивився весь перелік змагань на Invictus Games і подумав, що вони мені найбільше підходять. Підійшов до цього серйозно. Мені допомогли купити тренажер додому, спеціальне сидіння для веслування. Я тренувався, плідно готувався і в результаті взяв срібло на змаганнях. Handbike подобається, тому що це активний вид спорту. Також у Львові маю можливість ним займатись – є місце, де можна тренуватись і готуватись до ігор.

Перегони на кріслах колісних – це окрема історія. У нас ніхто не брав участь в цих змаганнях. Коли ми поїхали в США на Warrior Games, я попросив у наших американських колег, щоб вони дали спробувати мені покататись на цих кріслах колісних. Вони специфічні – трьохколісні та мають особливу посадку. Я познайомився з тренером їхньої збірної, після цього було 2 дні тренувань і в результаті на дистанції 100 метрів я взяв срібло. Хлопці запитали мене після цього, скільки часу я займаюсь цим видом спорту. Коли сказав, що вперше сів на цьому тижні й провів всього 2 заняття, вони були шоковані.

Якщо говорити про улюблений вид спорту, то це, напевно, штовхання ядра (саме в цьому виді я взяв золото на Invictus Games). Також зараз намагаюсь розвиватися в метанні списа.

«Для мене було дуже приємно представляти нашу країну, а також бути першим військовим, який отримав ліцензію на Паралімпійські ігри».

— У 2023 році ви стали віцечемпіоном світу з параатлетики на Чемпіонаті світу у Парижі, посівши друге місце у штовханні ядра у класі F-53 серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Розкажіть, яким був шлях до цього звання та що воно означає особисто для вас?

Після того, як взяв участь у змаганнях для військових Invictus Games та Warrior Games, зрозумів, що постійно займаюсь спортом не так. Я хотів би змагатись, конкурувати з кимось… Тому вирішив спробувати себе у професійному спорті.

У травні 2023 року я пройшов класифікацію в Італії. Для того, щоб змагатись у професійному спорті, ти мусиш отримати клас (так я отримав F-53 у штовханні ядра, тобто в легкій атлетиці). Коли міжнародні класифікатори присвоюють клас, то, відповідно, можна змагатись з ним на міжнародних турнірах. Уже в липні того ж року в Парижі я став срібним призером Чемпіонату світу, виконавши цим норматив «Майстер спорту України міжнародного класу». Я йшов туди за своїми амбіціями, бо хотів і хочу підкорювати нові вершини. Першочергово для мене було дуже приємно представляти нашу країну, а також бути першим військовим, який отримав ліцензію на Паралімпійські ігри (після того, як здобув срібну медаль на Чемпіонаті світу).

Професійний спорт потребує певних фінансових витрат, в цьому мені дуже допомагає мій спонсор – мережа аптек Подорожник. Вони допомагають мені розиватись у професійному спорті. 

«Що б не відбувалось у моєму житті – все на краще».

— Ви стали першим військовим, який отримав ліцензію на Паралімпіаду-2024 у Парижі, але, на жаль, не зможете взяти у ній участь. Чи можете розповісти, чому так склалось? Якими були ваші емоції й відчуття від такого рішення?

Для того, щоб змагатись, потрібно мати клас. У травні 2023 року я отримав його, але, оскільки був новим спортсменом у професійному спорті, мені присвоїли його лише на один рік. Тобто, щоб змагатись у 2024 році, мені вже потрібно було проходити перекласифікацію, яка відбулась в лютому цього року в Дубаї. Там було дуже упереджене відношення до українських спортсменів і мені поставили незавершену класифікацію. Через це, на жаль, я не зможу взяти участь в цих Паралімпійських іграх.

Спочатку мені було дуже боляче, тому що це був важкий удар. Але розумію: що б не відбувалось у моєму житті – все на краще. Я налаштований позитивно та маю надію, що зможу підготуватись до 2028 року, тобто до наступної Паралімпіади.

«Важливо прийняти себе нового – такого, яким ти є після поранення»

— Скажіть кілька слів на підтримку тих людей, які зараз проходять реабілітацію або нещодавно отримали поранення й, можливо, ще не уявляють, куди можна рухатися далі. Як ветеранам може допомогти спорт?

Важливо насамперед прийняти себе нового – такого, яким ти є після поранення, адже ваше життя не лишиться таким самим, як було «до». Взагалі життя після участі в бойових діях, на жаль, змінюється. Потрібно все робити для того, щоб після цього ви жили, а не існували, ставили перед собою цілі, досягали їх. Після реабілітації потрібно знайти собі справу, якою будете займатись. Це не обов’язково спорт, але він також дуже допомагає – це важливий елемент відновлення. Заняття спортом об’єднують, ви знаходите своїх однодумців. Якщо маєте якийсь стрес, то йдете в зал, на стадіон, займаєтесь спортивними вправами – і тоді негативні думки йдуть з вашої голови.

Робіть формулу з трьох частин: перша – здорове харчування, друге – заняття спортом, третє – дії, спрямовані на те, щоб ви максимально берегли своє психічне здоров’я.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Спорт проти війни": Ярослава Магучіх стала новою амбасадоркою соціально-спортивного проєкту 1+1 media