«Військова справа теж творча»: Володимир Ращук – про життя після фронту, акторство та батьківство

Український актор театру і кіно, капітан НГУ з позивним «Артист» Володимир Ращук звик жити на межі двох реальностей: творчості та військової справи. Він схуднув майже на 40 кілограмів та після фронту, поранень і контузій вийшов на сцену бодибілдингу й переконаний, що мистецтво здатне реабілітувати краще за будь-які ліки.

У ексклюзивній розмові з редакцією сайту 1plus1 про службу і професію Володимира Ращука, батьківство, дисципліну, страхи та мрію збудувати власний дім – читайте далі. 

– Ваше життя зараз ніби розділене на дві реальності – військова служба і кіно. Де сьогодні вам психологічно складніше?

З початком повномасштабного вторгнення мені взагалі не вірилося, що я колись зможу повернутися до професії. І те, що через три роки я вперше зміг встати в кадр – просто на ротації – стало для мене ключовим поворотом. Тоді я зрозумів: мистецтво реабілітує й реанімує мене набагато краще, ніж крапельниці та шпиталі після всіх травм і контузій.

Поєднувати військову справу й акторство зараз справді непросто – специфіка кардинально різна. Але саме це тримає мене в балансі, не дає з'їхати з глузду. Обидві професії для мене органічні, а от їхнє поєднання інколи викликає внутрішній дисонанс.

Військова справа теж творча, теж креативна — просто по-іншому. Іншого варіанту жити зараз у мене немає: для збереження себе, продовження боротьби й цивільної адаптації це поєднання мені необхідне. 

– З початку повномасштабного вторгнення ви свідомо пішли захищати країну. Чи змінив цей вибір ваше ставлення до професії актора?

24 лютого 2022 року я пішов у батальйон добровольцем, а згодом мобілізувався. У жаху війни я був майже певен, що навряд чи колись повернуся до професії. Були періоди, коли під час повномасштабної я ставився до акторства як до чогось несерйозного, адже основні сили мають бути на фронті, на боротьбі, на ідеї. Це відчуття, по суті, залишається зі мною й досі.

Але кардинально змінилося моє ставлення до самої професії. Досвід, який я здобув на війні, інтегрувався в мене – я тепер зовсім іншої акторської якості, у зовсім іншій формі. І цим досвідом хочу ділитися, хочу його масштабувати. Плани – і акторські, і не тільки – стали набагато вищими, а отже, й вимог до себе побільшало.

Сьогодні професія для мене – одне з головних завдань: через неї я можу говорити з людьми про масштаб, про біль, про втрати, про цінності, про любов. Це набагато сильніша й потужніша зброя, ніж була до вторгнення.

– У дитинстві ви взагалі мріяли про сцену, чи ця професія прийшла у ваше життя випадково?

З дитинства в Маріуполі я був дуже активним хлопцем: капітан шкільної команди КВК, Дід Мороз і ведучий на всіх заходах. Але щоб це стало професією – такого й у думках не було. Мою активність радше бачила сестра. Я ж хотів бути хуліганом, постійно тягнувся до різних компаній, і сестра, щоб я не пішов кривою доріжкою, віддала мене в театральну студію при Маріупольському театрі.

Це, по суті, й була моя перша сцена, і вона мене по-справжньому захопила. Ми грали чеховського «Ведмедя», і на фестивалі аматорського театру я отримав премію за кращу чоловічу роль.

А коли настав момент вибору, куди вступати, сестра просто сказала: «Я вже все знайшла, тому ти їдеш до Києва». Так я і вступив, і залишився тут. І ця професія стала для мене більшою, ніж професія, адже тепер це моє життя.

– Пригадуєте свою першу роль? Яка вона була?

Про першу роль я вже згадав – це аматорський театр у Маріуполі, чеховський «Ведмідь». А друга роль була дуже крута: вистава про дітей у роки війни з назвою: «Останні свідки». Ми багато її грали на малій сцені Маріупольського театру, і вона мала великий успіх. 

– А чи були моменти, коли хотілося покинути акторство?

Покинути акторство хотілося багато разів. Я людина проста, і всі ці інтриги, всі підкилимні ігрища, яких у професії вистачає, страшенно мене дратували на перших етапах. Дратують і досі: чому не можна, щоб усе було просто й чесно?

Пам'ятаю, приїздив до своєї вчительки в Маріуполь, режисера-педагога Добрунової Анжеліки Арганівни і казав:

«Там усі вовки, готові тебе зжерти. Я, мабуть, піду». А вона відповіла: «А ти від свого педагога вже все взяв? Ти його переріс?».

І тоді я зрозумів: треба працювати над своїм професіоналізмом, ставати кращим, брати максимум від кожного, хто трапляється на шляху. А коли переріс учителя — йти далі. Так у житті й ставалося.

Уже безпосередньо на війні віри в те, що я колись повернуся до професії, не було зовсім. Але вона мені на фронті дуже допомагала, і в комунікації, і в організації людей, і в креативному мисленні. Я їй за це дуже вдячний. І тепер, на п'ятому році війни, розумію: якби не професія, витримати все це було б значно важче.

– Ваш син уже встиг дебютувати в кіно ще немовлям. Якби через 20 років Ярема сказав: «Тату, хочу бути актором», що б ви відповіли?

Так склалося, що Яремка мав народитися в листопаді й бути Скорпіоном, але з'явився на місяць раніше, ставши Терезами, майже перед моїм днем народження, 5 жовтня. Як на мене, Терези є дуже творчим знаком, і я в це якось вірю. Він змалку дуже, можна сказати, артистичний.

Якщо в нього буде бажання стати актором, то я не буду проти. Єдине, що обов'язково поясню: це серйозна професія, а не жарти, і ставитися до неї треба серйозно, бо на тобі велика відповідальність. Багатьом здається, що актор просто вийшов, покривлявся та й все. А насправді це дуже важка праця: зміни по 16 годин, узимку знімаєш літо, влітку – зиму, спека чи мороз, гори тексту, каскадерські трюки, найрізноманітніші умови. Коли я сам приходив у професію, я цього не розумів.

Тож я, мабуть, буду «за», бо задатки в нього є, і генетично, і зовні. Кажу це не тому, що він мій син: він справді дуже гарний хлопець. А от про те, що працювати буде важко, я його попереджу.

– А якщо скаже: «Хочу бути військовим»?

З військовим складніше. Знаєте, наша армія до повномасштабного вторгнення була не про престиж. На жаль, ми жили в часи після розпаду Радянського Союзу, коли нас роззброювали, а до військових не було особливої поваги, ні медійно, ні взагалі. Часто це були здеградовані пострадянські формації.

Зараз усе інакше. Наше військо з 2014-го, а надто з повномасштабною – це еліта, це креатив, це приклад для всього світу. І в будь-якому разі син освоюватиме військову науку, бо нам жити поруч із сусідом, який тримає різні ножі напоготові. Він має розумітися і на тактиці, і на тактичній медицині, і на керуванні дронами. Базові навички для хлопця – це обов'язково.

А от чи хотів би я, щоб він став саме військовим? Тут питання зі зірочкою. Мабуть, більше «так», ніж «ні». 

– Що для вас означає бути батьком?

Бути батьком – це бути прикладом, завжди бути на його боці й власними вчинками показувати, як має поводитися чоловік. Син для мене зараз – найбільша мотивація ставати кращим, бути чоловіком в усіх проявах. 

Батьком я став у зрілому віці  мені виповнилося 38, коли він народився. І дуже хочу бути йому другом: щоб із будь-яким питанням чи проблемою він знав, що завжди може звернутися до батька – без осуду, а з адекватною порадою і простим дружнім діалогом. Щоб він сам ухвалював рішення, як йому чинити далі й який робити вибір. 

– Як відомо, ви схудли майже на 40 кілограмів. Це було бажання краще виглядати чи насамперед питання здоров'я?

Після поранень і на війні вся спортивна активність знизилася. Через контузію і поранення я почав усе заїдати, спосіб життя став малорухливим. А від спорту в мене й так було багато болячок – грижі, підламані ребра, переломи. У якийсь момент я зрозумів, що мені важко ходити: живіт настільки перетягував, що важко було рухатися. Але найважче – це дивитися на себе в дзеркало. Тобі здається, що ти ще молодий і гарний, а бачиш здорованя, який зовсім не схожий на того, яким ти був.

Перша моя думка була: у 38 виглядати краще, ніж у 20. Ще на фронті я почав тренуватися й намагатися харчуватися правильно, тому просив, щоб привозили певну їжу, по можливості готував собі сам. Коли я скинув на фронті перші 20 кілограмів, стан помітно покращився: я став функціональнішим, живішим, усі аспекти життя почали змінюватися.

А далі захотілося дійти до форми мрії. І тоді я поставив собі ще одну мету – вийти на змагання. Довести, що навіть після поранень і контузії людина може повернутися у спорт, що будь-який ветеран здатен соціалізуватися і що немає нічого неможливого. Виступав у ветеранській категорії. Для мене це став новий рубікон боротьби з собою, і мене дуже підтримували побратими. Казали, що я мотивую й надихаю, бо бачили, як я готувався ще на фронті.

Ну і здоров'я, звісно, підтягнулося, коли я скинув із себе той «мішок картоплі» – 40 кілограмів. Тепер я функціональний: можу підтягнутися 20 разів, 40 – на брусах, 100 – відтиснутися, присідати з великою вагою, пробігти 10 кілометрів. У 38 я почуваюся набагато краще, ніж у 20. Мета досягнута. А головне – це мотивація для побратимів і для всіх ветеранів: не опускати руки, змінюватися. Ну і приклад для сина. Це, мабуть, і була моя найбільша мета.

– Ви навіть вийшли на сцену бодибілдингу. Для чого вам був цей виклик?

Я все життя був атлетом-змагуном. З дитинства займався вільною боротьбою, потім плаванням і водним поло. Уже в Києві зайнявся кросфітом, важкою атлетикою, пауерліфтингом, гонками з перешкодами. До повномасштабного вторгнення я постійно виступав на змаганнях, мав багато досягнень. З війною форму я, звісно, втратив, але не втратив бажання до сцени, до конкуренції, до перемог.

Як я вже казав, це була найвища мотивація – не скласти руки й довести себе до форми. І тут річ не в режимі харчування, а в щоденних тренуваннях і дисципліні. День у день я зважував усе до грама. Навіть воду. Саме своєю дисципліною я пишаюся; це передусім про неї. А вихід на сцену – це, мабуть, уже мій ген, моя ДНК.

– Ні для кого не секрет, що багато людей починають худнути і здаються. А що допомогло вам не зійти з дистанції?

У тому й річ, що всі хочуть секрету, а насправді ніякого секрету немає. З роками я зрозумів: до успіху ведуть монотонні, однакові дії. Якщо це й можна назвати секретом, то мій полягає у відсутності вибору. У мене є розписаний план харчування і план тренувань, і його неможливо скасувати.

Ніщо не може вплинути на те, щоб тренування сьогодні не відбулося: будь-які обставини, хоч третя-четверта ночі – значення не має, воно має відбутися. Я їм ту їжу, яку приготував собі з вечора, і не маю вибору з'їсти іншу. Є тільки моя їжа. І я від цього не депресую: вона мені смачна, я її люблю, просто немає варіанту з'їсти щось шкідливе.

Оточення, звісно, допомагає, але на цьому шляху ти сам на сам із собою – тут немає помічників і порадників. Ти щодня маєш робити те саме, і саме це приводить до успіху. А не так, що людина взялася, поміняла їжу, купила найкращий зал і тренера, вбилася на одному тренуванні і вже хоче, щоб жир, який накопичувався 30 років, за тиждень кудись випарувався. Так не буває, і саме тому люди й ламаються.

– Які звички допомагають вам надалі залишатися у формі? Було б цікаво дізнатися ваші фітнес-секрети

Секрет насправді дуже простий: я звик, що звичайна їжа приносить мені задоволення. Система насолоди і отримання дофаміну у всіх однакові. Люди часто шукають цю насолоду в їжі: стрес, який треба заїсти, ще й запити. Швидкий, короткий дофамін, який насправді не дає нічого. А я навчився отримувати задоволення від простої, але смачної їжі. Звечора готую всі 4 прийоми їжі, беру із собою чотири судочки, і наперед знаю, що і коли їстиму. Ситуації «немає їжі» в мене просто не буває.

Якщо я десь з'їм бургер чи піцу, мені після цього зле, і почуваюся так, ніби в болід залив 76-й бензин: на ньому теж можна їхати, але не так. А коли їм свою чисту їжу, то ніби залив супер-пальне з високим октановим числом, і організм працює відповідно. Тому весь секрет  полягає у монотонності, у дисципліні, у тому, щоб щодня робити те саме. І я розумію, що це назавжди, а не якась чергова дієта. Я зробив із цього спосіб життя. Найбільший кайф у тому, що це я керую їжею й обставинами, а не вони мною. Мені подобається самому робити свій вибір. Оце, мабуть, і є мій головний секрет.

– Чого сьогодні найбільше боїться Володимир Ращук?

Я звик довіряти людям, вірити їм, і не можу жити в постійному страху, що мене зрадять. Але, мабуть, найбільше боюся саме того, коли зі мною ведуть подвійні ігри – цих зрад і «ножів у спину».

А ще боюся чогось не зробити. Я в такому віці, коли вже точно знаю, чого хочу, хто я і що відчуваю. Зробити щось мені не страшно, а страшно потім шкодувати, що міг, але не зробив. Оці дві речі, напевно, і лякають найбільше.

– Чи дозволяєте собі мріяти? Якщо так, то про що?

Я по життю мрійник, тому, мабуть, саме це й тримало мене на плаву в найскрутніші часи, бо мрії не давали фокусуватися на поганому.

Я дуже мрію знову жити в країні без обмежень і знову літати літаками, навіть хочу навчитися керувати одномоторним літаком. Мрію знімати своє кіно: не як режисер, адже  режисерських амбіцій у мене немає, а як власник продукту. Довкола стільки талановитих людей, які теж мріють, і я їх зараз, можна сказати, колекціоную. Бо у важкі часи люди перестали мріяти, а світ тримається саме на мрійниках.

І, хоч як парадоксально, мрію про власне житло, тому що його в мене досі немає. Хочу з нуля збудувати свій дім, уже навіть малюю його проєкт. Щось дуже просте. Як для кожного чоловіка, побудувати дім – це одна з базових потреб. Ось про ці три речі я зараз і мрію. Ну і просто бути щасливим.

– Коли закінчиться війна, що ви найперше зробите?

Найперше – демобілізуюся. Я ніколи не планував бути військовим. Зараз я капітан Національної гвардії, до якого доріс із солдата за час війни. Те, що я став ефективним на цій війні, вже про щось свідчить, але я про це не мріяв.

Тож перше, як і думаю більшість військових – демобілізуюся. А другим пунктом, мабуть, поїду кудись місяці на три за кордон. Хочу вражень, хочу знову відчути життя, хочу побачити світ. Ось, власне, і все. Дуже прості речі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Кожне слово зі сцени має значення»: продюсер Сергій Чудаєв – про те, як війна змінила український театр і чи існує культурна цензура