“Хоробрі серця” будуть підтримувати нашу особисту віру в те, що добро врешті-решт переможе”, — ведучий Ахтем Сеітаблаєв про роботу над ток-шоу на “1+1 Україна” та плани на майбутні проєкти (ексклюзив)
Ведучий “Хоробрі серця” Ахтем Сеітаблаєв у ексклюзивному інтерв’ю розповів про особливості нового проєкту, а також поширені стереотипи про кримських татар.
Телеканал “1+1 Україна” працює над національною прем’єрою військово-патріотичного ток-шоу “Хоробрі серця”, прем’єра якого відбудеться 15 березня о 20:30. Глядачі побачать цикл історій про українців – військових та цивільних, які здійснили подвиги, захищаючи Україну від російської агресії, та своїми вчинками змінили хід історії.
Це невигадані історії, які глядачі почують із перших вуст, ексклюзивні деталі вирішальних битв та доленосних операцій, досі неопубліковані фото та відео, що збереглися в особистих архівах героїв. У проєкті розкажуть, чиї подвиги стоять за знаменитими кадрами битв та світлинами звільнених українських міст, які облетіли весь світ.
Ведучими проєкту стали Валентина Хамайко та Ахтем Сеітаблаєв — режисер, актор, телеведучий, який під час повномасштабного вторгнення і сам пішов на фронт і став на захист країни у лавах ТРО. Ексклюзивно для сайту 1+1 Ахтем Сеітаблаєв розповів про роботу над “Хоробрі серця”, сприйняття українцями кримських татар та поділився планами на майбутні проєкти.
У чому головний меседж проєкту “Хоробрі серця”?
“Хоробрі серця” — це про зустріч з неймовірними людьми та дивовижними історіями. Такі речі надихають. Наш проєкт покаже людей, які, ризикуючи своїм життям, робили, роблять та будуть робити надзвичайні речі.
“Хоробрі серця” будуть підтримувати нашу особисту віру в те, що добро врешті-решт переможе”.
Що найбільше вразить глядачів проєкту?
Вражати людей драматичною або трагедійною складовою під час війни — це не те, на що ми хочемо покладатися у створенні цього проєкту. Наша мета — щоб після перегляду залишалося відчуття того, що ми обов'язково переможемо. Прагнемо, аби кожен епізод показував героїв із життєствердними історіями, навіть якщо, на жаль, ці люди вже загинули.
“Вразити людей, які живуть під час воєнної агресії, можна лише великою кількістю тепла”.
Поділіться планами на майбутні проєкти.
Їх надзвичайно багато, і буде добре, якщо хоча б третину зможемо реалізувати. Це і про зйомки художніх фільмів, і військового кіно, і створення вистав — у нас уже є багато напрацьованих матеріалів. Наразі знімаємо антологію про історію створення сил територіальної оборони — це буде цілий цикл документальних стрічок про різні бригади.
У перші дні повномасштабного вторгнення ви також стали на захист України. Це непростий моральний досвід. Що допомагає вам рефлексувати та зберігати холодний розум?
Мені допомагають банальні речі — продовжувати працювати та займатися рутинними справами. Від початку великої війни в мене побільшало роботи — працюємо над документальним кіно, фіксуванням злочинів окупантів, створенням коротких новел. Надзвичайно допомагають люди навколо. Вважаю себе дуже щасливим у цьому плані, адже навколо мене є чимало неймовірних особистостей.
Варто усвідомлювати, що ті незвичні речі, які кожному з нас довелося робити після початку повномасштабного вторгнення — це своєрідний вишкіл. Така “школа життя” дає людині шанс за найскладніших обставин набути певного досвіду задля майбутнього.
“Погоджуюся з тезою, що Всевишній дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати”.
Що потрібно робити цивільним, аби допомогти ветеранам повернутися до звичайного життя?
“Однозначно має бути синергія державницьких та особистих зусиль”.
Обов’язково потрібні суспільні механізми, всередині яких буде місце для всіх, хто повертається з фронту, незалежно від ступеня фізичних та психологічних втрат. Це не лише про якісь пільги. Наші воїни гостро відчувають, коли їх “жаліють”, і це неприємні враження. Дати людям максимальні можливості реінтегруватися — надзвичайно важлива задача.
Звичайним людям потрібно з розумінням ставитися до того, що пережили наші захисники та захисниці. Наприклад, усвідомити, що банальний звук двигуна у мотоциклі може стати психологічним тригером, тому всім “великим гонщикам” варто перестати роз’їжджати по місту на величезних швидкостях. Це про увагу до найменших дрібниць та власну тактовність. Навіть те, як ви спілкуєтеся, які слова та емоції використовуєте, має зазнати змін, аби вашим коханим та близьким було легше адаптуватися до цивільного життя. Це не простий етап, але зрештою та робота, яку наші хлопці та дівчата роблять там, на фронті, в рази складніша.
Особисто порадив би піклуватися насамперед про себе. Якщо ви фізично здорові, маєте нормальну кількість сну, то ви менше дратуєтеся. У такому стані легше знайти ті компроміси, на які потрібно буде піти, коли ваші близькі нарешті повернуться додому. Приберіть роздратування через дрібниці з власного життя та будьте відкритим та терплячими.
Останнім часом українське суспільство все більше та більше тоне у власних суперечках та конфліктах. На вашу думку, з чим це пов’язано?
Не думаю, що єдність зникла. Потрібно реалістично дати оцінку самим собі та своїм почуттям. Пригадайте, які емоції вас переповнювали, коли була звільнена Київщина, коли деокупували Херсон. Ця ейфорія створила нам ілюзію, наче абсолютно всі наступні кроки будуть такими ж успішними. Це певна проблема українського суспільства — ми занадто легко “розхитуємося”. Це ще один вишкіл, який ми маємо пройти. Не можна впадати у безпідставні завищені очікування, бо розчарування від них будуть надзвичайно болючими.
Від себе порадив би робити так: почули якусь новину — дайте самому собі трохи часу та не кидайтеся одразу у диспут на теренах соцмереж. Беззмістовними суперечками та негативом ми самі себе заганяємо в нервовий емоційний стан. Потім дивуємося — чого ж всі такі втомлені?. Надзвичайно важливо зберігати холодний розум ще й через те, що нас оточує велика кількість ворожого ІПСО.
Так, кожен народ має право на невдоволення та протести. Українцям про це нагадувати не треба — 2 революції за 10 років та кількасот років боротьби за власну незалежність чудове цьому підтвердження. Насправді ця небайдужість до абсолютно кожного аспекту нашого життя свідчить про те, наскільки сильний та усвідомлений український народ. Інша справа — знати, коли це невдоволення дійсно необхідне.
“У своєму генетичному коді українці мають величезне бажання створювати. Варто плекати у собі саме цю рису, адже вона дає набагато більше натхнення та мотивації, аніж бездумний розбрат та руйнування. Особливо коли нам протистоять такі біологічні істоти, які вміють лише грабувати, вбивати та ґвалтувати”.
Яка найбільш поширена хибна думка про Крим та кримчан панує серед українців з материкової частини країни?
Зі свого досвіду кажу, що до початку повномасштабного вторгнення більшість людей на питання “Що ви знаєте про кримських татар та про Крим?” здебільшого відповідали одне й те саме. Якісь маленькі будинки на самозахоплених землях, вічно чимось незадоволені, пахлава та чебуреки на пляжі, сепаратисти, які постійно плачуть про свою депортацію — оце й все. Розумію, чому це так — я ж сам народився в радянському союзі. Очевидно, наскільки міцно закладається в людині те, що нам розказують у дитинстві. Зараз обізнаності в бік правди стало більше, але ще дуже багато чого потрібно робити. Особливо працювати потрібно над сприйняттям материковими українцями автономного статусу Криму.
Це питання абсолютно справедливої та історично доцільної кримської автономії у складі єдиної неподільної України, і аж ніяк не сепаратизм. Якби кримці дійсно плекали сепаратистські настрої, чи вийшли б вони з українськими прапорами під стіни Верховної Ради Криму після початку окупації? Хіба б першою жертвою цієї війни був кримський татарин Решат Аметов, який здійснив одиночний пікет та був закатований росіянами? Скільки ще потрібно одне одному це доводити?
“Ми зобов'язані бути освіченим. Незнання історії не звільняє від її наслідків”.
З 2017 року ви очолюєте державний культурний простір “Кримський дім”. Розкажіть про діяльність організації.
Це єдине в Україні державне підприємство, яке займається освітньою, культурологічною та різноманітною допомогою на безкоштовних засадах для людей з тимчасово окупованих територій. Ми підтримуємо багато ініціатив та майже кожного дня проводимо якісь заходи — виставки, лекції, презентації книг та багато іншого. Надзвичайно плідно співпрацюємо з посольствами Литви, Польщі, представництвом президента.
Улітку 2023-го ви розповідали про виклики у роботі “Кримського дому”. Яка зараз ситуація з фінансуванням від Мінкульту?
Як державне підприємство, “Кримський дім” на 98% має фінансувати держава. Окрім того, що ми маємо мінімальний передбачений законом бюджет, із забезпеченням цими коштами теж є чимало проблем. Наразі "Кримський дім" має борг близько мільйона гривень перед своїми колегами, які надали нам свої послуги на початку 2023 року.
Чому так сталося? За незрозумілими причинами, акти на виконання цих послуг від Кабміну було знято з реєстрації. Виходить, що “Кримський дім”, як замовник, просто не має змоги оплатити виконану роботу. Уся законність співпраці з нашими колегами є у системі Prozoro, адже ми робили все відповідно до статуту. Організація, перед якою тепер “Кримський дім” має борг, абсолютно, як на мене, справедливо подала позов до суду. Як державне підприємство, яке майже повністю працює коштом Мінкульту, погасити цей борг наразі можливості немає.
“Діяльність “Кримського дому” може бути припинена”.
Ми неодноразово офіційно зверталися і продовжуємо звертатися до Міністерства культури задля розв’язання цього питання, однак жодної змістовної відповіді не отримали. Це абсолютний оксюморон, що на 10-й рік окупації та 80-ту річницю депортації відбувається несправедлива руйнація кримського культурно-освітнього простору в самому серці столиці. Я точно не збираюся покладати рук і буду боротися до останнього, аби справедливість стала на наш бік.
Не пропустіть прем’єру проєкту “Хоробрі серця” вже незабаром на “1+1 Україна”.