Щоденники війни: історія студентки медичного університету, яка з батьками рятувала людей у підвалах Маріуполя
Як дівчина рятувала людей у підвалах Маріуполя?
Каріна – студентка медичного університету. Вона вчилася на стоматолога, медиками є і її батьки. Каріна 21 день провела в тимчасово окупованому Маріуполі і разом з батьками врятувала не одне життя. Як їй вдалося виїхати з рідного міста, Каріна розповіла у студії «Сніданку з 1+1».
У перші дні повномасштабного вторгнення росії дівчина переїхала до бабусі. У будинку був підвал, і тоді здавалося, що там безпечно:
«Але в один момент стали повністю знищувати район, де мешкає бабуся. Над нашим будинком літали снаряди кожні 5 хвилин».
Тоді родина Каріни вирішила триматися разом. Вони жили в стоматологічній клініці та навіть встигли запастися медикаментами першої необхідності. А потім життя розділилося на до та після, коли Каріна відчула на собі силу ударної хвилі після вибуху. Силою в приміщення Каріну затягли батьки. У Каріни було всього 5 секунд, щоб прийти до тями. Родина Каріни розділилася на групи, щоб оглянути кожного потерпілого. Швидкі тоді вже не їздили.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Було небезпечно виходити навіть з під'їзду", — відверта розповідь Тетяни Козак про будні в блокадному Маріуполі ("Щоденники війни")
Два тижні Каріна разом із родиною під ворожими обстрілами провела у підвалі. Разом із ними переховувалися близько сотні Марупольців. Серед них – лежачі люди, мами із дітьми, зокрема, немовлятами. Каріна із родиною лікувала дітей у підвалі в умовах антисанітарії, без світла і тепла.
«Зараз ми зупинилися у Дніпрі. Нас дуже добре зустріли, дали притулок. Люди дуже добрі і ми вдячні кожному мешканцю Дніпра за те, що вони надали нам допомогу з житлом, харчуванням», — розповіла Каріна вже в студії "Сніданку з 1+1".
Дівчина розповіла про авіаудар, який поділив її життя на до та після:
"Цей авіаудар стався у сонячний день, коли люди гуляли вулицями, вигулювали собак, жінки гуляли з дітьми. Впала авіабомба біля нашої стоматології. Добре, що моя сім'я опинилася всередині, і ніхто не постраждав із моєї родини. Але я була на задньому вході в стоматологію, я відчула на собі ударну хвилю, мої ноги стали ватяними і в очах у мене просто було світло. Я нічого не бачила і намагалася відчинити двері, зайти в стоматологію, але ударна хвиля мене просто зносила. Дивом мене затягли і перше, що я почула: мій батько кричав, що треба йти надвір, там можуть бути люди.
Ми негайно вибігли на вулицю і був страх перед тим, що зараз можуть ударити знов, бо вони били по одному місцю 2-3 рази, а була лише одна авіабомба. Ми побачили, що на вулиці лежать люди, і є серед них мертві. Багато поранених. Ми забігли в стоматологію, взяли простирадла, взяли ковдри і почали класти людей на них і бігли дорогою, ловили машини та просили, щоб хоч хтось зміг відвезти цих людей до лікарні. І були люди, вони незважаючи на всю ситуацію відвозили цих людей. Були люди, кому треба було чекати, доки хтось відвезе до лікарні. У пам'яті залишилася жінка, яка вийшла по воду, і їй відірвало ноги. Ми надали їй першу допомогу, перев'язали ременями ноги, щоб вона не стікала кров'ю, вкололи знеболювальне та адреналін".
Каріна зізнається, що якби батько тоді не взяв у свої руки це і не почав допомагати людям, вони б так і лишились у страху сидіти всередині стоматології:
"У цей же вечір сім’я спустилась до підвалу та там вже була величезна кількість людей. Діти хворіли дуже сильно, травились та їм було дуже погано. Каріна розповідає, що вони ставили їм крапельниці, які могли. У них були ліки та люди приносили з дому ті, які в них були".
У підвалі у кожного були якісь обов’язки. Були чоловіки, які охороняли, їх задача була не впускати та не випускати нікого вночі, оскільки могли кинути гранату:
«У нас на той час не було зв’язку та ми не знали, що відбувається в місті»
У підвалі була окрема кімната, де надавали медичну допомогу чи видавали ліки. В основному, це були ліки від стресу.
«З 27 лютого пропав зв’язок і люди не знали, що відбувається в Україні взагалі. Ми виїхали 17 березня, але тільки 21 березня виїхали з окупованої території. І лише коли потрапили на територію України, ми дізнались, що відбувається», — розповіла Каріна.
Каріна розповіла, як відбувалась їх евакуація з Маріуполя:
«Я пам'ятаю чітко цей день і пам'ятаю, що ми втратили будь-яку надію. Ми прокинулися о 3-й годині ночі від того, що до нас потрапив снаряд у будинок і потім ще один, і в нас будинок спалахнув. Ми вибігли надвір, а гасити не було чим. Не було вже пожежників, ми взяли воду, яка в нас залишилася з-під снігу, і почали гасити. Але люди проти вогню — це ніщо, і він перекинувся на будинок і він повністю загорівся. Під будинком на той час перебувало 300 людей. Серед них були немовлята, лежачі люди і їм просто не було куди йти, не було можливості перебігти в інший підвал. 50% того, що ти не добіжиш, а 50% — це, що підвал уже завалений і там живцем поховані люди. Ми сіли в машину, вона дивом завелася і поїхали просто кудись дивляться очі. Ми знали, що люди виїжджають, просили від них знаки, що вони доїхали у безпечне місце. Але жодного знаку за весь час не було, і ми думали, що вони не доїжджають.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У нас було дві спроби, одна була невдалою", — історія евакуації Ольги з Маріуполя на потрощеній машині (Щоденники війни)
Дівчина розповіла, як вони виїжджали з окупованої території:
"Ми сіли в машину та поїхали на виїзд із Маріуполя. Наш дідусь вивіз нас у дві ходки. Нас 14 людей, уся сім'я. Дорогою я бачила зруйнований Драмтеатр, на який буквально за день прилетіла бомба, весь Маріуполь горів. Стояли автівки, в які потрапили снаряди. Люди намагалися виїхати і згоріли живцем. Багато було трупів на вулицях. На виїзді із міста стояли окупанти. Вони нас навіть не перевірили, просто махнули рукою та сказали: "Проїжджайте". Поки ми їхали до Ялти, це село під Маріуполем, теж було багато машин, що згоріли. До села нас не зупиняли.
Наступного дня ми поїхали до Бердянська. Там було кілька блокпостів, і на одному зняли мого хлопця. Прямо перед в'їздом до Бердянська. Його зняли, причини не пояснювали. Ми підходили до них, але ніякої інформації не давали. Вони не хотіли з нами розмовляти, не хотіли дивитися на нас і навіть спрямовували на нас зброю. Ми стояли і чекали годину і нам сказали їхати, сказали, що сенсу немає чекати і потім якось можна буде дізнатися інформацію. Повелися, як справжні терористи. Ми почали їздити райвідділами Бердянська. Один окупант попросив його прізвище та ім'я, обіцяв інформацію за кілька днів. Але сказав не сподіватися, оскільки він може вийти через день, два чи навіть місяць, а можливо взагалі не вийде. Ми втратили надію, що його випустять і чекали на вокзалі. Через два дні його випустили.
Хлопець розповів моторошні речі, що відбувалися у Бердянській колонії. З ним не розмовляли два дні, він не знав жодної інформації, чому його затримали і відмовлявся два дні від їжі, щоб з ним просто поговорили. Хлопець бачив, як туди зводили 18-річних дівчаток і штовхали до чеченців зі словами: "Особливо буйна, виступала на мітингу за Україну". І цих дівчаток вели у невідомому напрямку".
Попри все, Каріна не втрачає надії на світле майбутнє:
Ми плануємо повернутися до Маріуполя, коли це буде знову Україна. Ми плануємо відбудувати наше місто".
Як дівчина рятувала людей у підвалах Маріуполя, дивіться сюжет:
