"Було небезпечно виходити навіть з під'їзду", — відверта розповідь Тетяни Козак про будні в блокадному Маріуполі ("Щоденники війни")
Відверта розповідь про будні в блокаді у Маріуполі.
Тетяна Козак – мешканка східного мікрорайону на околиці Маріуполя. У 2015 році саме ця частина міста постраждала через ворожий обстріл із так званої ДНР. Тоді будинок Тетяни вцілів, а вже за 7 років зі «східного» почався ворожий наступ на Маріуполь під час повномасштабної агресії росії. Таня разом з батьками потрапила під дощ із ГРАДів. Усі вижили, але вирішили негайно перебратися до родичів у середині міста. За кілька днів окупанти лишили Маріуполь усіх комунікацій. Таня з родиною були вимушені жити в підвалі, де одночасно рятувалися одразу 60 людей. Однак навіть там вони довго не протрималися, оскільки черговою вибуховою хвилею винесло двері у під’їзд і двері у підвал. На вулиці на той час було -10 і терпіти далі не було сил. Таня разом із мамою та 75-річною бабусею пройшла пішки 5 км до виїзду з міста під обстрілами, де дивом їх забрав волонтер. Ще дві доби вони прямували до Німеччини, де й отримали прихисток.
Тетяна у Щоденниках війни розповіла, чому вони прожили цілих три тижні в блокадному Маріуполі, перш ніж наважитися евакуюватися. Тетяна відчула на собі, що таке виживання у блокадному Маріуполі. Без газу, без опалення, без води в домі. У магазинах води питної теж не було, оскільки усі магазини були розгромлені. Люди ночували у підвалах у мороз:
«Справа в тому, що навіть не стояло питання виходу з міста, бо було дуже небезпечно виходити навіть із під'їзду. Одним снарядом у нас убило чотирьох людей із сусіднього під'їзду. І маленька дитина у підвалі залишилася сиротою. Тому, звичайно ж, наше головне завдання у ці три тижні було вижити. Ми молилися за те, щоб з'явилася маленька можливість колись вийти з цього кошмару».
Як харчувалися і де брали продукти жителі Маріуполя після того, як окупанти розгромили та знищили всі магазини, Тетяна розповідає:
«У цьому плані мені пощастило, бо мої родичі мали продуктову точку на ринку і мали запаси їжі. Але звичайно і запаси теж добігали кінця і ми, як і інші, харчувалися печивом, шоколадками, насінням, усім, після чого не дуже хотілося їсти».
Тетяна розповіла, як вони грілися у підвалах у дні, коли на вулиці був мороз:
«Вночі я притискалася ближче до мами, і в такий спосіб ми грілися. А за цілий день, якщо була нагода попити гарячого чаю (який насправді був ледве теплий), то вже було добре. Дуже сильно мерзли ноги, вони були вологі у взутті і постійно вистигали. Було дуже холодно і я особисто промерзала до кісток».
Тетяна з сім'єю дуже чекала на момент, коли можна буде безпечно евакуюватися і скористалася першою відомою їй можливістю:
«За час нашого перебування там ми насправді змінили один підвал. Ми спочатку були в одному, потім будинок спалахнув і нам необхідно було терміново евакуюватися, і ми опинилися в іншому. І якщо у першому атмосфера була хороша, ми і пісні співали, і в карти грали, один одному допомагали і не дозволяли розкисати, то в другому було складно, люди часто сварилися, билися і мій психоемоційний стан уже був на межі. Закінчувалися ліки, а я почала хворіти. Я щодня чекала моменту, коли може вже виходити на вулицю безпечніше, хоча про безпеку там не йшлося взагалі. Я почала шукати інформацію вже коли перестали обстрілювати наш мікрорайон. Я підходила і до цивільних, і військових, до всіх. Розпитувала, чи планується гуманітарний коридор для тих, хто не має свого транспорту. Не було жодної інформації, крім чуток про автобуси з околиці міста, які вивозять людей. Я більше не могла бути там, вирішила ризикнути, і ми вирушили в дорогу».
Тетяна йшла 5 км із мамою та бабусею. Особливо тяжко було бабусі, якій 75 років. Їм періодично доводилося зупинятися. У цей час літали снаряди, йшли обстріли, а довкола – обвуглені будинки. Їм дуже пощастило: на околиці міста були і автобуси, і волонтер, який віз одразу на територію України. Волонтер відвіз Тетяну із сім'єю спочатку до Запоріжжя, потім до Дніпра. Далі сім'я вирушила евакуаційним поїздом до ЧОП, і там вони перетнули кордон. Далі були зупинки у Будапешті та поїзд до Німеччини.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У нас було дві спроби, одна була невдалою", — історія евакуації Ольги з Маріуполя на потрощеній машині (Щоденники війни)
Тетяна розказала про плани на майбутнє, мрії про нове життя і звернулась до всіх, хто сумнівається, чи дійсно необхідно евакуюватися:
«Поки я сиділа у підвалі, був час подумати. І я вирішила, що, якщо ми виберемося звідси, моє життя буде найкращим, найгіднішим і я візьму від цього світу всі блага, які він мені може запропонувати. Тепер я нічого не боюся. Немає нічого, чого б боятися, окрім війни та таких страшних подій, які нам довелося пережити. Я хочу зараз звернутися до всіх людей, до всіх жителів України: якщо ви відчуваєте небезпеку, не чекайте на пік, не сподівайтеся на найкращий час, просто виїжджайте. Краще мати можливість повернутися, ніж застрягти в місті і не мати можливості виїхати, це найстрашніше – опинитися в «котлі».
Тетяна зізналася, що на даний момент їй нема куди повертатися до Маріуполя. Там усе знищено. У місті немає інфраструктури, шкіл, садків, немає нічого. Кожен будинок пошкоджений та на відновлення знадобиться не один рік. Але вона дуже сподівається, що місто повстане і це буде під українським прапором. Тетяна зізналася, що до війни вона нарікала, що в нас дуже грубий, твердий народ. Але водночас і вольовий:
«Але війна показала, що ми дуже сильні, і ми можемо витерпіти все. Ми з усім справимось і всі, хто захоче, обов'язково будуть вдома».
Також Тетяна Козак зізналась, що завжди мріяла телеведучою і ведучі «Сніданку з 1+1» від усього серця побажали їх, щоб її мрія здійснилася.
