"Син кілька днів казав мені, що не хоче помирати, "як той чоловік", — історія співробітниці 1+1, що евакуювалась з Бучі

Співробітниця 1+1 Анна Мертвяченко 5 днів була без зв’язку. Коли вона врешті вийшла на зв’язок, вона дуже спокійним голосом говорила про все, що відбувалось із нею за цей час. Як дівчині вдалось виїхати з Бучі та що їй довелось пережити, дівчина розповіла у студії «Сніданку з 1+1»:

«Мабуть, у мене це досі відбувається все, як у фільмі, і це ніби такі декорації. Оскільки я гример і звикла до тих зйомок, у мене таке відчуття, ніби просто так постаралися адміністратори виставити так гарно кадр».

Анна розповідає, що ще довго не зможе їсти сосисок, тому що вони тільки ними і харчувалися:

«Коли ще й вимкнули газ, ми мали змогу приготувати максимум 10 літрів борщу чи супу якогось на два дні, на добу. Потім ми взяли у сусідів туристичну горілку і це реально було за щастя попити гарячого чаю. У мене була така переоцінка матеріальних цінностей. Була велика проблема із тим, щоб нормально помитися. Ми серветками в основному. Воду вимикали, а у підвалі на 3 чи 4 день прорвало каналізацію і все це вилилось до нас туди. Ми просили людей не зливати воду, а виносити це на вулицю. Ось такі умови були».

Дівчині доводилось вигадувати ігри для того, щоби син, якому всього 4,5 роки, тихо сидів у підвалі:

«Ми намагалися його відволікати, ліпили пластилін, перебирали буси, конструктор… Він дуже терпеливий та його можна було зайняти. Хоча звісно йому хотілось на дитячий майданчик, хоча там у той час уже ходили військові по вулиці. Син кожен день хоче додому, навіть після того, що там побачив. Він кожен день питає, коли ми вже повернемось додому».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія 9-річного хлопчика, що прожив місяць у Чернігові і встиг на останню евакуацію без батьків

Анна розповіла, як у людей відбувалось «спілкування» з росіянами:

«Конкретно я не спілкувалась. Вони підходили до підвалів, до різних людей, наприклад у сусідній підвал. Вони казали, якщо потрібно іти на вулицю, щоб не застрелили, потрібно мати білі пов’язки, але краще не висовуватися. Перевіряли зброю, питали у чоловіків, що є у підвалі. Усі просто сім’ями з маленькими дітьми сиділи».

Дівчина розповіла, що був момент, коли їй вже здалось що «все, це кінець»:

«Ми намагалися, особливо увечері, дуже прислухатися до шорохів, до кожного звуку. Хоча це і старий підвал, ми зачиняли його на замок. Одного вечора нам сказали, що треба дуже тихо сидіти. Найбільший був страх, що вони увірвуться у підвал і нас усіх постріляють. Ми почули якісь голоси чоловічі увечері, і ми усі затихли. Я взагалі перестала дихати і взагалі у мене сперло усе у грудях і раптом по решітці залізній починає щось грюкати. Ми почули ламану українську, і навіть подумали, що це російський хтось. Я намагалася видихнути і прийняти свою смерть, чесно. Мені здавалося, що це кінець, я просто прижалась до дитини».

Анна розказує, що для евакуації були зелені коридори, мали виїжджати автобуси, але у перший день люди простояли на морозі з маленькими дітьми, і автобуси так і не приїхали. Наступного дня вони вже вирішили не чекати. Люди самі організували колону і виїхали самі. На блокпості їх питали, чи звідки та куди направляються:

«Від нервів я просто забула російську мову. Я не могла йому відповісти російською».

Дівчина розповіла, що у неї багато знайомих місцевих із Бучі, із ким немає зв’язку ще з 11 березня. Також є знайома родина із дитиною, яка намагалась евакуюватись з Гостомеля, однак на блокпості їм сказали, що не пропустять, і коли ті розвернулись назад, у них почали стріляти. Дитина була ранена, їм вдалось заховатись у погребі. Нині із ними усе добре, вони виїхали за кордон. Анна згадує і хороші речі:

«Завдяки тому, що нам вдалось згуртуватись, час плив швидко, кожен займався своїми справами, готував їсти. Ми вирішили, що будемо святкували День підвалу, коли буде перемога».

Анна поки не поспішає повертатись додому, тому що це реально страшно:

«Я знаю, що у мене у квартирі розбиті вікна, прострілена стеля, запах війни кругом. Чоловік недавно їздив забирати речі. Вони усі пахнуть порохом, мастилом. Я розумію, що так пахне уся квартира. Я бачила тіла людей на вулиці. Кажуть, що вони почали з’являтися у середині березня, однак ми бачили їх вже у перші 4-5 днів і вони лежали там тижнями, їх не дозволяли забирати, перехожі просто накривали це клейонками.

Дитина усе це бачила, оскільки одразу при виході з підвалу лежало тіло. Я не пояснювала, від чого людина померла, а він розумів, що людина мертва. Потім ще кілька днів казав мені, що не хоче вмирати, як той чоловік. Але він достатньо героїчно це переніс. Він постійно чув вибухи, але уже не реагував на ці звуки, лише питав, коли погані дяді підуть».

Про звірства, які відбувались у Бучі, Анна розповідає з перших вуст:

«Насправді, ми знали про ці звірства, ще до того, як з’явилися ці кадри і розслідування, тому що ми спілкувались зі знайомими. На Яблунській вже тоді лежали тіла. У нас є в Бучі район «Стеколка», куди зайшли «кадирівці», і вони робили вже там неймовірні звірства, ґвалтували дівчат, просто розстрілювали того, хто не сподобався, навіть розстріляли дідуся, який просто сидів на лавочці».

Дивіться історію Анни Мертвяченко у студії Сніданку з 1+1: