"Кожен на своєму фронті — герой", — кореспондент ТСН Валерій Кузнєцов про українську сміливість та роботу в умовах війни

Як і пересічні українці, завмер від невизначеності.

Як ранок 24 лютого розпочався для вас? Та яким початок повномасштабного вторгнення був для вінничан?  

Напередодні вторгнення мій оператор казав, що разом зі знайомими вони готуються до великої війни. Колеги також зазначали, що буде велика війна. Особисто я не вірив у це. Про початок повномасштабної війни дізнався з новин. Ранок, як у всіх, розпочався тривожно, ніхто не знав, що робити. Як і пересічні українці, завмер від невизначеності. Потім ми з дружиною вийшли на вулицю і побачили паніку. Люди бігли з валізами, із сумками. Було дуже дивне відчуття. Провів дружину на роботу, а сам пішов до банкомата, аби про всяк випадок зняти готівку. Місто в одну мить опинилося в колапсі. 

Пройшло кілька годин, поки я отямився і зрозумів, що потрібно включатися в роботу. Почав спілкуватися з колегами та дізнаватися, де будуть проходити перші брифінги. Пообіді вже були перші прильоти в області. Тож до пізньої ночі провів цей день, 24 лютого, у військовій адміністрації. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ексклюзив ТСН: Наталія Мосейчук та Максим Сухенко поговорять із Борисом Джонсоном у ефірі Національного марафону "Єдині новини"

Як змінилася ваша робота від початку повномасштабної війни? Та як вдалося налагодити процес, адже до 24 лютого нікому з нас не доводилося працювати в умовах повномасштабної війни, а згодом - в умовах блекаутів? 

Мій оператор живе за містом, тож певний час він навіть не їздив додому. Залишався у своєї мами, проблем з комунікацією не було. Ми були готові працювати будь-коли - вдень та вночі. 

Спочатку у нас були суцільні прямі включення. Змінилась же форма подачі матеріалів. Інколи пригадую сюжети, які готували до початку повномасштабної війни, і починаю за ними сумувати. Здається, що все те було в іншому житті та не з нами. 

Повноцінні сюжети в умовах вторгнення почали знімати після того, як російська ракета влучила у вінницький “Будинок офіцерів”. Тоді ми знімали історії постраждалих та загиблих людей. 

Якщо говорити про блекаути, то ми купу всього вигадували. Працювали в найрізноманітніших місцях - кафе, АЗС, на багажнику авто та навіть у героїв вдома. До того ж траплялися випадки, коли заряджали ноутбуки від автомобільних акумуляторів. Проте це для нас з оператором не є чимось критичним. Ми і до великої війни були гнучкими у цьому плані. 

Якщо у нього немає зв’язку зі мною - він телефонує з номерів родичів. Я так само можу зателефонувати та написати його дружині. Коли немає інтернету і потрібно переганяти відео, завдання ускладнюється. Ми починаємо шукати виходи із ситуацій. 

Коли розуміємо, що до ефіру залишається година, а нам потрібно перегнати відео, просимось до людей, запитуючи, чи є у них світло та інтернет. Зазначаємо, що від них зараз залежить, чи вийде матеріал в ефір. Ще ніхто нам не відмовляв, хоча і реагують на нас по-різному. 

14 липня 2022 року у Вінниці трапилося трагедія - росія обстріляла центр Вінниці крилатими ракетами. Опишіть події того дня. Де ви перебували особисто? Як дізналися про саму трагедію?  

Насправді 14 липня не збирався працювати. Був вдома, це був наступний день після мого Дня народження, який ми особливо і не святкували. У нас був відчинений балкон, тож я кілька разів почув добрячі вибухи. Зрозумів, що приліт стався досить близько, адже вибухова хвиля була потужна. Зателефонував оператору і сам почав збиратися, хоча ще достеменно не знав, де відбулася трагедія. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Якби мені судилося загинути – я б вже загинула разів 15», – Вікторія Стрельцова, кореспондентка ТСН

Було моторошно і не вірилося, що у Вінниці може трапитися трагедія такого масштабу.

Десь через годину стало відомо, що російська ракета влучила в “Будинок офіцерів”. Тож ми відразу відправились туди. Коли ми приїхали на місце події, довкола ще все палало, виносили загиблих. Було моторошно і не вірилося, що у Вінниці може трапитися трагедія такого масштабу. Здається, що кілька днів постіль ми практично не покидали те місце. 

Весь цей час там бачив різні емоції. Бачив людей, які шукали своїх знайомих. До речі, зустрів Олега Скрипку, лідера гурту «Воплі Відоплясова». У тому залі у них мав відбутися концерт. Олег втратив зв’язок з організатором. Як виявилось потім, організатор їхнього концерту постраждав під час цієї ракетної атаки. Бачив людей, які не могли знайти своїх рідних. Бабуся шукала свого онука, який чекав її в машині, поки вона сплатить за комунальні послуги в банку. На жаль, він загинув. 

Дуже багато людей, які проїжджали чи проходили повз, хотіли допомогти. Зокрема, ці люди переносили поранених.

Звісно, що журналісти не повинні пропускати через себе людські історії, проте в час, в який ми з вами живемо, абстрагуватися від зовнішніх обставин доволі складно. Як вам вдається відновлюватися від таких зйомок, як липнева, наприклад? 

До цього часу я намагався абстрагуватися і не сильно пропускати історії крізь себе. Але після 14 липня потрібний був час для відновлення. Як вдається переключатися? Я не знаю. Напевно, час все лікує. На жаль, у мене немає універсального рецепта, як відходити від таких подій. 

Коли доводиться оперативно видавати інформацію, часом працюємо на межі фізичних та технічних можливостей.

Як повномасштабна війна вплинула на вас та змінила? Які навички та риси характеру вдалося набути? Як за цей час змінилася команда Телевізійної Служби Новин?

Вкотре кажу собі, що для нас немає нічого неможливого. Ми розуміємо, що є 1,5-2 години для того, аби відзняти матеріали - ми робимо це. Коли доводиться оперативно видавати інформацію, часом працюємо на межі фізичних та технічних можливостей. Повномасштабна війна у професійному плані лише зміцнила всіх колег. 

Досі пригадую перший сюжет, який зняв у складі ТСН.

У Телевізійній Службі Новин я працюю 4 роки і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Хоча боявся, адже думав, що не вийде. У ТСН - свої люди, крім яких, мені імпонує подача інформації, те, як обираються теми і як ми працюємо з редактором. Дуже пощастило з командою регіональних редакторів та колег. Повномасштабне вторгнення ще більше само організувало всіх плюсівців і команду ТСН в тому числі. Всі навчилися працювати під час повітряних тривог та з укриттів, у різних офісах та дистанційно. 

До речі, досі пригадую перший сюжет, який зняв у складі ТСН. Тоді українців розлютила поява вина під назвою "Небесна сотня". Алкоголь презентували у Вінниці напередодні фестивалю "Боже Ллє". Виявилося, що домашнє вино виготовили батьки учасника революції гідності Максима Шимка та передали напій організатору, який вже сам вигадав назву вину, виготовивши відповідні наліпки. Тоді вдалося досить швидко підготувати матеріал. Зокрема, поспілкуватися з мамою Максима, самим виноробом та обуреними волонтерами.

Кожен на своєму фронті — герой.

Українська сміливість стала своєрідним брендом у світі. Що для вас є українська сміливість? Зокрема, хто є уособленням української сміливості для вас? 

Насамперед для мене уособленням нашої сміливості є наші добровольці, які, не чекаючи початку вторгнення, взяли до рук зброю. У перші дні біля військкоматів були черги. До того ж волонтери, які возять допомогу в гарячі точки, теж надзвичайно сміливі. Вважаю всіх сміливими. Кожен на своєму фронті - герой. 

Який сюжет мрієте зняти одразу після Перемоги? Та якою Перемога буде для України, на вашу думку? 

Дуже хочеться знімати сюжети про відбудову та як ми будемо розвиватися. Ми, українці, це вже робили і точно не будемо жити в розрусі. Найголовніше, аби Перемога настала скоріше. Хочеться побачити, як всі повернуться. Також хочеться знімати, як діти ходять до школи, розповідати про їхнє 1 вересня. Хочеться, аби життя було таким, як і до війни.

Кожен з нас чекає на Перемогу. Якою буде Перемога для України? 100% хочеться, аби географічна карта України, яку ми всі бачимо та малюємо, такою і була. Не хочеться більше втрачати.  Хочеться, щоб влітку ми всі поїхали на море в Крим. 

Хочеться назавжди відгородитися від цього російського нашестя.