«Якби мені судилося загинути – я б вже загинула разів 15», – Вікторія Стрельцова, кореспондентка ТСН
Інтерв'ю з Вікторією Стрельцовою у рубриці Обличчя ТСН.
З перших днів повномасштабної війни, яку розпочала росія на території України, кореспонденти ТСН працюють на інформаційному фронті. Кореспондентка ТСН із Харкова Вікторія Стрельцова у рубриці "Обличчя ТСН" розказала, як війна вплинула на роботу та про мрії після Перемоги.
Працювати в ТСН було моєю мрією.
До команди ТСН ви приєдналися не так давно. У який момент ви стали частиною команди Телевізійної Служби Новин?
Працювати в ТСН було моєю мрією. До цього я писала новини для одного сайту, це була монотонна робота, де я щодня робила одне і те ж. Якось мені дали завдання підготувати матеріал про ринок праці і заробітну плату у Харкові. Збираючи інформацію, натрапила на вакансію регіонального кореспондента ТСН і дуже здивувалася, адже знала, що у Харкові вже є кореспондентка, з якою ми були знайомі. Попри все, вирішила таки надіслати резюме на цю посаду, адже давно чекала на таку можливість.
На наступний день мені зателефонували. У той період якраз готувалася до весілля, яке ось-ось мало відбутися. Звісно, що зраділа, проте водночас думала: «Хоч би мене не покликали працювати прямо в день весілля». Згодом познайомилася з регіональним редактором ТСН, підготувала кілька матеріалів, все було чудово.
Сьогодні про харківський район Північна Салтівка, мабуть, чули всі в Україні
Пригадайте, за яких умов вас застала війна, де ви перебували вранці 24 лютого та як ви дізналися про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення?
Сьогодні про харківський район Північна Салтівка, мабуть, чули всі в Україні. Там мене застала війна і я була тією людиною, яка повідомила про початок повномасштабного вторгнення усім друзям та родичам.
Пам’ятаю шалене зарево у вікні, весь будинок трусило, я вхопила до рук телефон, а там в усіх Telegram-каналах суцільні червоні знаки оклику та заголовки: «путін, війна, Україна у вогні».
Розбудила чоловіка, ми почали бігати по квартирі, світло блимало, а за вікном лунали вибухи. До того ж навкруги була суцільна паніка та страх. Пізніше світло та вода взагалі зникли, що ще більше ускладнювало і без того панічну ситуацію.
За 7 хвилин після того, як я прокинулася від вибухів, мені зателефонували колеги з каналу, запитавши: «Що там у вас?». Навіть не знала, що відповісти. Редактори зазначили, що потрібно зібратися і почати працювати. Після цих слів мене наче холодною водою облило, сльози висохли, змогла опанувати себе і зрозуміла: зараз ми повинні тримати спротив на інформаційному фронті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "ТСН – команда професіоналів, якій все під силу", – інтерв'ю зі спецкором ТСН Наталією Гончаровою про роботу під час війни
Була впевнена, що повернусь, але в той момент менш ніж за кілометр від мого дому вже стояли російські танки
Коли ви були змушені покинути свій дім? Ви знали, куди відправитеся?
Дійсно вірила, що ми повернемося додому. Саме тому, коли ми почали з чоловіком збиратися, схопила лише кота та ноутбук. Була впевнена, що повернусь, але в той момент менш ніж за кілометр від мого дому вже стояли російські танки. Ніхто не знав, куди краще їхати, адже у той час в місті не було жодного безпечного місця. Лише знала, що наш місцевий Держпром вистояв у Другу світову, тож вистоїть і цього разу. Ми прийняли рішення вирушити туди і саме там я провела перше пряме включення.
Було чимало переїздів, спочатку ми виїхали у Золочів до батьків мого чоловіка, хоча це було доволі ризиковане рішення, адже це місто знаходиться за 20-ть кілометрів від кордону з рф. Там теж у мене були включення за включеннями, перші 5 днів ситуація була спокійною, потім почалися обстріли, доводилося ночувати у погребі і там же ми святкували день народження чоловіка.
Згодом – дорога у Павлоград, на цей раз до моїх батьків, звідки ми поїхали вже у Житомирську область. Буквально через 4 місяці після початку повномасштабної війни повернулися у Харків.
Які події ви висвітлювали у перші дні та тижні війни? Як змінився ваш підхід та чи думали ви, що вам доведеться працювати в умовах повномасштабної війни в Україні?
У перший день було чимало включень, більшість з яких доводилося проводити під вибухами. Також були перші поранені, про яких я розповідала в ефірі. Словом, це були оперативні новини безпосередньо з місця події.
Пізніше, коли змушена була виїхати до Золочева, готувала сюжети, побудовані на матеріалах з соцмереж, адже потрапити у те чи інше місце не було можливості. Весь час тримала зв’язок з рятувальниками, поліцією, оскільки необхідно було отримувати бодай якусь інформацію.
Спочатку дуже хотіла піти волонтером у Харківську обласну адміністрацію, де був розташований волонтерський штаб, адже мені здавалося, що я недостатньо корисна. Мій тато пішов захищати нашу країну, батько чоловіка теж відправився на фронт і через це я не могла всидіти на місці. На наступний день після цієї думки у ХОДА прилетіли два «іскандери», вбивши понад 30 людей, які там перебували і це просто якесь диво, що мене там не було.
Якби мені судилося загинути – я б вже загинула разів 15
Місто, в якому ви зараз перебуваєте, продовжує страждати від обстрілів, які фактично не припиняються. Наскільки складно працювати в таких умовах?
Якби мені судилося загинути – я б вже загинула разів 15. Вже навіть складно порахувати скільки разів ракети і снаряди «лягали» поруч. Чи боюся я виїжджати на місце обстрілу?! Ні, адже знаю: до того часу, поки я туди дістанусь – поранених не побачу, тому що, як правило, їх забирають у перші 5 хвилин.
Проте побачу людей, яких знову об’єднало горе, людей які в черговий раз вийшли прибирати уламки. Страшно загинути, страшно втратити когось з близьких, а їхати працювати – ні. Це моя місія і мій обов’язок перед моїми земляками.
Війна дуже сильно об’єднала харків’ян і зробила місто непереможним і незламним
Як ця війна вплинула на місцевих мешканців Харкова? Чи відчувається єдність людей між собою?
Все дуже контрастно. Сьогодні у метро Харкова можна зустріти людей, які не виходили на вулицю від 24 лютого (хіба у магазин), адже вони дійсно злякані. А є ті, які вже навіть на вибухи не обертаються.
Війна дуже сильно об’єднала харків’ян і зробила місто непереможним і незламним. Наприклад, у день запису інтерв’ю був обстріл, після якого містяни вийшли, швиденько прибрали всі уламки та пішли далі займатися своїми справами. Зокрема, на першому поверсі одного з житлових будинків постраждала невеличка пекарня, але за кілька годин після трагічних подій вона вже поновила свою роботу та запрошувала усіх випити кави.
Складно повірити, що працівників ще кілька годин тому трясло від того, що їм доводилося заносити до себе поранених з вулиці, аби надати першу домедичну допомогу.
Сьогодні тут, у Харкові, немає людини, яка була б байдужою до горя інших
Які теми для вас найскладніше висвітлювати та яка подія за час повномасштабного вторгнення вразила вас найбільше?
Найважче розповідати про людей, які не можуть вийти на вулицю через страх, про зламані долі, про волонтерів. Дуже надихають наші військові. Всі розуміють наскільки їм важко, але вони бадьоріші за всіх героїв моїх сюжетів. Коли випадає нагода підготувати про них матеріал, одночасно заряджаюся від них якоюсь неймовірною енергетикою.
З’явилося більше ненависті та люті до росіян
Як особисто ви змінилися за цей період?
З’явилося більше ненависті та люті до росіян. 8 років тому половина Бєлгорода приїжджала на ринок «Барабашово» у Харків, аби закупитися, а сьогодні це й же “братній народ” публікує відео пусків, радісно коментуючи: «О, смотри, сейчас на укров полетят ракеты».
росіяни відібрали у людей мирне прекрасне життя, змусили мого тата та свекра взяти до рук зброю, змусили мене тягати на собі бронежилет по 10 годин на добу, вбили тисячі українців. Пам’ятаю у Чугуєві у перші дні війни був обстріл і там загинула дитина, яка навіть життя не бачила, її просто вбили.
Усвідомила сенс своєї роботи та необхідність постійно розповідати про Харків і про людей, які живуть під постійними обстрілами, нагадувати, що війна не закінчилася і в цей момент, поки ти мирно п’єш каву або спокійно спиш, зараз десь не затихає сирена і розриваються боєприпаси. Розумію, наскільки важливо показувати злочини рф та тамтешньої пропаганди, яка буде кричати, що рф знищила гуртожиток з військовими, проте насправді відібрала дім у бабусі, яка зі сльозами на очах залишилася на вулиці разом з кошенятами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам важливо, аби тема війни рф проти України продовжувала залишатися №1", – кореспондент ТСН Іван Петричак (інтерв'ю)
Яка ваша головна місія сьогодні?
Сьогодні я перебуваю там, де маю бути, і роблю те, що мушу. Просто зобов’язана бути на місці кожного обстрілу, фіксувати ці злочини проти людяності і проти нашого народу.
Маю бути біля наших героїчних військових. Необхідно, щоб люди знали, завдяки кому вони досі живуть в Україні, а не в якійсь малоросії. Світ має знати, як тут страждає мирне населення і що удари наносяться не по військових об’єктах, а по звичайних громадянах України, які просто хочуть жити у вільній країні.
Що ви зробите у день Перемоги?
Спочатку вип’ю келих шампанського, потім привітаю тата з днем Перемоги, обов’язково проведу включення біля Держпрому і поїду додому до рідних. Сподіваюсь, що в цей день тато повернеться з Донбасу і ми зберемося великою дружньою родиною у мирі, спокої та щасті.
