«У моїй свідомості не було місяця війни: все, як один день, окрема одиниця часу, яка називається війна», – кореспондентка ТСН Неллі Ковальська (ЕКСКЛЮЗИВ)
Що робити, коли в життя прийшла війна? Що нам потрібно для перемоги? Своїми думками поділилася кореспондентка ТСН Неллі Ковальська.
Ми поговорили з кореспонденткою ТСН Неллі Ковальською, яка згадала свої перші думки та вчинки, коли почалася війна з росією, розповіла, в чому вбачає зараз свою найбільшу користь та зізналася, що першим мріє зробити після нашої Перемоги. Ексклюзивно для сайту 1+1 інтерв'ю з журналісткою, яка показує життя Києва у воєнний час боротьби, єдності та відваги.
Початок війни
Я дізналася, що росія розпочала війну, 24 лютого о 5:40 ранку. Мені подзвонила колега, кореспондентка ТСН Мар’яна Бухан, вона хрещена мого сина. Ми всі були вдома, в Києві, а Мар'яна була в цей час у відрядженні на Донбасі. Вона сказала: "Обережно, вставай, всіх збирай, почалося". Вибухів на той час ми ще не чули.
В мене двоє дітей, і перша доба війни була присвячена тому, щоб зрозуміти, що робити з ними. Син у мене з аутизмом, тож почав дуже боятися, психувати, нервувати. Тому ми вирішили сходити на вулицю, подихати свіжим повітрям. Та це не допомогло: ми живемо прямо на проспекті Перемоги у Києві, і побачили ці натовпи людей, які просто пішки виходили з міста, страшенні затори. Я зрозуміла, що малого треба від того всього ховати, це викликає ще більшу паніку. Тож ми подалися на дитячий майданчик, і коли були там, почалися сирени.
Ми побігли шукати підвал нашого будинку і виявилося, що він зовсім не обладнаний. Десь пару годин ми займалися тим, що шукали якісь картонні коробки, каримати, щось, щоб створити мінімальні умови на ніч.
Але зрештою син категорично відмовився йти у замкнений простір підвалу, аутистам це дуже складно. Тому першу ніч з 24 на 25 лютого ми просиділи в машині біля бомбосховища, бо наш будинок до нього далеко, і ми б не встигли добігти у разі тривоги. Плюс я розуміла, що в квартиру підійматися небезпечно. Ми живемо у будинку біля заводу Антонова, було ясно, що це стратегічна ціль, і підійматися на 5-й поверх було страшно.
На ранок стало зрозуміло, що треба щось вирішувати. Я зідзвонилася з татом дітей, ми зустрілися за містом, і він їх забрав і вивіз на Західну Україну. Я лишилися в Києві, але ще була довга історія, бо я була відповідальна за доньку куми Мар'яни Бухан з її десятимісячним синочком. Мар'яна була на сході країни у відрядженні, а її доньку Соню з малюком ми повинні були прилаштувати у безпечне місце. 26 лютого, на 3-й день війни, ми розвезли всіх дітей і доїхали до офісу. І ми встигли доїхати якраз за пару годин до початку першої великої комендантської години. По дорозі до офісу 1+1 ми позбирали інших колег.
В наш офіс ми заїжджали великими автобусом, в якому була купа народу, німецька вівчарка, 2 коти. Це було дуже смішно.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Неллі Ковальська та спецпроєкт ТСН «Розділені»: подорож назад у майбутнє
Перші дні роботи під час війни
Ми дуже хотіли швидше добратися до офісу 1+1, бо розуміли, що наші колеги, які відпрацювали перші 2 доби війни майже без перерви, вже валяться з ніг від втоми. Ми усвідомлювали, що людей треба підмінити і допомогти. Хтось поїхав додому, хтось з міста. І так сталося, що більшість не встигала повернутися до ефіру. І ми лишилися в офісі і розуміємо, що нас пара десятків людей, а попереду 6 годин ефіру, потім 6 годин перерви і ще 6 годин ефіру. Був один монтажер, такий був чисто в плані роботи треш просто неймовірний. Інформацію з місця подій ти не можеш давати, є лише якісь відео з месенджерів, відомості з соцмереж і все. І оці 12 годин ефіру були просто як наш маленький Еверест.
Рішення залишитися в Києві
Ми, журналісти, між собою багато говорили про можливі варіанти роботи під час війни. І були переконані у тому, що кожен з нас на початку війни залишиться там, де він найбільше потрібний. У мене не було якогось бажання погеройствувати, але просто ми для себе вирішили, що ми будемо там, де ми найбільше потрібні. Так виявилося, що станом на початок війни найбільше ми були корисні на тому ефірі. А зрештою вже потім, коли перший екстрим-тиждень закінчився, я зрозуміла, що рідні прилаштовані, діти в безпеці. Я відправила маму за кордон. Сама ж я залишилася в Києві, з котом. Бо хтось мав тут лишитися.
Якби ситуація склалася так, що я б не знайшла як вивезти дітей, напевно, я була би з ними. І, напевно, мене би влаштовувало це, я би нормально себе почувала, і в мене не було би якихось докорів сумління. Але якщо вони у безпеці, друга ланка в цій ієрархії цінностей – робити свою роботу. Бо журналіст трохи як солдат. Це твоя професія, ти її колись обрав. Звісно, це не означає, що журналіст не може залишати місце своєї "служби". Але він має докласти всіх зусиль, щоб допомагати утримувати інформаційний фронт.
Робота в Києві під час війни
Якось з першого дня так вийшло, що я стала таким собі відповідальним кореспондентом за Київ. Десь На 4 чи 5 день війни на Майдані Незалежності увімкнули гімн Києва, і я поїхала туди це знімати. Коли ми показали абсолютно порожній Майдан, на якому лунає гімн Києва, всі ридали. І ми зрозуміли, що людям дуже потрібно бачити Київ. Як він живе, який він, що там зараз відбувається, це все дуже важливо. Тому я намагаюся перебирати на себе саме міські теми.
Була історія десь за місяць до початку війни: на Софії Київській вітром здуло хрест, і всі це тоді сприйняли як поганий знак. Я робила про це сюжет. На 3-4 день війни керівництво Софії ухвалило рішення повернути хрест на місце. Знайшли інший хрест, якимось дивом знайшли десь кран, 3-х верхолазів, вони залізли і встановили хрест. Це були такі емоції, такі сльози! Моя колега Наталя Нагорна потім їздила до акторки Ади Роговцевої в гості, яка живе неподалік Софії, і вона розповіла, що у її вікно видно цей купол. Ада Роговцева дивилася на це все і ридала. Дуже щемні речі.
Також був дуже символічний сюжет, коли ми били у дзвін Мазепи у Софійському соборі. Це найбільший зі збережених старовинних бронзових дзвонів України.
Фактично я перебрала на себе всю цю київську історію, щоб не відволікати інших журналістів, які їздять у гарячі точки. Ясно, що люди, які 8 років знімали війну, краще це зроблять і зараз: у них купа знайомих і перевірені алгоритми дій. А я намагюся бути з Києвом і показувати його людям, якою б ця картинка не була.
Війна як окрема одиниця часу
Під час війни я дуже сумую за дітьми. Нещодавно вперше з початку війни до них їздила в гості, зробила сюрприз.
Насправді у моїй свідомості не було місяця війни: все, як один день, окрема одиниця часу, яка називається війна. Один день, який ніяк не закінчиться. Структура часу змінилася. Цей місяць ми прожили переважно в підвалі. Рівно місяць я прожила в офісі. Зараз я, як і всі, просто чекаю, коли це закінчиться, і не розділяю для себе якісь дати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Місяць війни в Україні. Ведучий Єгор Гордєєв про життя у кадрі та поза ним у воєнний час
Українці під час війни
Щодо глобальних змін українців як нації за цей місяць, звісно, рано робити аналіз. Хочу наголосити: я нічого не маю проти тих, хто виїхав. Я вважаю, що більшість з них прийняли єдино правильне рішення, бо цивільні не мають заважати військовим звільняти і захищати міста і села від окупантів. Якщо ти не можеш нічого зробити, а просто сидиш вдома, в цьому немає сенсу. І, звісно, треба рятувати і забезпечувати нормальне існування своїх дітей, а не робити часто непотрібні героїчні подвиги в зоні бойових дій.
Але, з іншого боку, достатньо велика кількість людей, що виїхали, або не відчували чогось по відношенню до нашої країни, або не відчували в собі якоїсь сміливості. І вийшло так, що лишилися реально офігенні люди. Я розумію, що багато офігенних повиїжджало і дуже чекаю, коли вони повернуться. Але зараз тут ті, хто чітко розуміють, чому вони тут, чому вони борються за цю країну, точно усвідомлюють ціну грошей, дружби. Тому перебувати у Києві нині – це суцільний кайф, бо з ким ти не заговориш, ти відкриваєш для себе якісь такі фантастичні історії, риси характеру. І це окреме дуже велике задоволення.
Наприклад, на Подолі у Києві на 2-му тижні війни відкрилася пекарня. І там абсолютно спокійно розказують: ми щодня їздимо через мости на Лівий берег, бо треба ж людей порадувати. До них постійно стоїть величезна черга, і вони завжди з посмішками, щасливі. Серед війни ця випічка – це фантастика. Люди дуже круті зараз тут. І сумую за тими крутими, які поїхали.
Перемога невідворотна
Для Перемоги нам потрібно одне – набратися терпіння. Всі на своїх місцях, всі роблять те, що мають. Перемога невідворотна.
Що хочеться зробити після війни
Після нашої Перемоги я поїду збирати по Україні і Європі всіх своїх родичів, яких вивезла. І спробую зробити так, щоб це була дуже класна поїздка, щоб отримати від неї задоволення на всіх рівнях. Хочеться їздити, зупинятися в якихось готельчиках, гуляти по музеях. Щоб просто тижнів 3 ні про що не думати. І обіймати дітей.
Фото з архіву Неллі Ковальської
