Журналісти ТСН с перших днів війни надійно тримають інформаційний фронт — на сторожні перевіреної актуальної інформації, що запобігає паніці серед населення. Сайт 1+1 публікує інтерв'ю з репортерами ТСН — кореспонденти розповідають про роботу служби новин під час війни, а також діляться власними поглядами та переживаннями.
Сьогодні публікуємо розповідь та роздуми репортерки Вікторії Ковцун.
Як змінилася ваша робота через війну?
Мені здається, що з початком повномасштабної війни довелося заново вчитися виконувати свої функціональні обов’язки. Робити задачі ще швидше – ще швидше реагувати, ще швидше перевіряти інформацію. Писати новини за кілька хвилин і будь-де – у підвалах, в дорозі, на вулицях. Все це для того, аби оперативно повідомляти людям, які чекають перед телеекранами, про події, що відбуваються просто зараз.
Спершу було складно переконати свій організм, що не спати добу – це нормально.
За ці дні війни нам, журналістам, довелося стати редакторами (іноді випусковими), вивчити всі кнопки в ефірній апаратній і робити ще багато-багато речей, з якими у мирний час ми жодного разу не перетиналися. Кожен член команди продовжує викладатися на максимум, аби ефір тривав.
Як змінилося ваше особисте життя? Чи змінювали ви місце проживання?
24 лютого життя змінилося у всіх. Зараз точно розумію: всі ми стали іншими. Разом з частиною команди Телевізійної Служби Новин працюю на резервній студії. Не була вдома з першого дня війни і поки не знаю, коли повернусь. Проте точно знаю, що нині знаходжусь там, де потрібна, – це головне.
Яким був найстрашніший момент у вашій роботі за цей час?
Найстрашніший момент розпочався 24 лютого і триває досі, коли продовжують надходити новини про звірства російських військових, – про закатованих, убитих невинних українців, про розстріляних тварин і кожен зруйнований дім, кожну зруйновану лікарню чи школу, про героїчні українські міста чи села, куди нахабно зайшли росіяни. Це все дуже болить і це те, чого ми ніколи не пробачимо.
Але якби складно не було про це розповідати, ти розумієш: слід продовжувати, аби глядачі в один момент не побачили просто чорний екран, а світ не посмів забути про події, які насправді відбуваються в Україні.
Чи відчуваєте ви що ваша робота важлива? Чули слова подяки?
Як на мене, зараз найважливіший час для української журналістики. Бо місія кожного журналіста в Україні – розповідати про всі злочини рашистів. Розповідати й не давати забути про жодну смерть наших людей!
Разом з цим треба продовжувати боротися з російською пропагандою, яка роками складала небилиці про нас і змогла зазомбувати не тільки своїх громадян, а і частину цивілізованого світу. Тому зараз варто з цим покінчити, аби рівень довіри до їхньої пропаганди дорівнював нулю.
Що таке українська сміливість?
Українська сміливість це – ті, хто героїчно обороняє оточений росіянами Маріуполь, і цивільні, що досі знаходяться там;
це ЗСУ;
це всі, хто безстрашно виходить на мітинги в окупованому Херсоні;
це люди, які співали гімн під російськими танками в Бердянську;
це чоловік, який лягав під російські танки, аби не пропустити їх до свого міста;
це ті, хто безперервно працював на Чорнобильській та Запорізькій АЕС, коли їх захопили окупанти; це рятувальники, які дістають з-під завалів зруйнованих будинків людей та розміновують заміновані росіянами території;
це лікарі, які оперують та лікують під бомбами;
це дівчина, яка вивела з охопленого війною Ірпеня 15 собак;
це 11-річний хлопчик, який самотужки дійшов з Запоріжжя до Словаччини;
це волонтери, які допомагають військовим й усім, хто цього потребує;
це пенсіонери, що віддають останні гроші на армію…
Таких історій щодня сотні, тисячі й це все наші люди! Українська сміливість – це люди!
Чому журналістам проєкту «Єдині новини» потрібна підтримка світу?
Журналістам проєкту «Єдині новини» потрібна підтримка світу, аби війна в Україні не сходила зі світових шпальт. Аби світ не забув. Аби росія поплатилася за весь нелюдський жах, який вона коїть в Україні. Ми не маємо дати забути про жодного вбитого українця та про жоден злочин, скоєний окупантами!