«Цей образ вийшов натхнений»: акторка фільму Малевич Христина Корчинська — про свою нову роль, найяскравіші спогади зі зйомок та майбутнє українського кіно

Акторка Христина Корчинська добре відома глядачам театру і кіно. Вона виконує головні ролі на сцені Національного театру імені Івана Франка та знімається в популярних українських кінопроєктах. Цього разу Христина постала в новому образі у фільмі Малевич, де зіграла дружину художника — Софію.

Історична драма режисерки Дар’ї Онищенко вийде в український прокат з 11 вересня. Глядачі зможуть побачити не лише історію всесвітньо відомого митця, а й сильний образ жінки, яка була поруч із Малевичем та вірила в нього більше, ніж він сам.

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту 1plus1 акторка поділилася своїми враженнями від роботи над фільмом, розповіла про місію сучасного українського актора та про те, що надихає її у житті й творчості.

— У фільмі Малевич ви граєте роль Софії, дружини Казимира Малевича. Розкажіть, будь ласка, як ви готувалися до своєї ролі, чи вивчали історичні матеріали про Малевича, його оточення та Софію зокрема?

Загалом підготовка до історичного проєкту та кіно – це завжди, як на мене, цікаво. Це така пригода і для команди, і для тебе особисто. Є можливість зануритися в ті часи, відчути ту атмосферу.

На жаль, ми знаємо небагато про життя Софії і самого Малевича. Ми могли лише фантазувати, якою була ця жінка, адже збереглось лише кілька фотографій. Крім того, у мене не було якоїсь біографічної книжки про неї. Уся інформація, яка була нам доступна, відома й більшості людей, адже вона є у відкритому доступі.

Тому тим, куди направила вектор режисерка Дар'я Онищенко. І, власне, так ми його й створили – завдяки тому, що я могла собі дофантазувати, уявити, побачити. Основою для мене стали не стільки факти, скільки риси характеру Софії.

«Підготовка до історичного проєкту та кіно – це завжди, як на мене, цікаво»

— Як би ви описали вашу героїню трьома словами?

Це 100% мудра та розумна жінка, а ще віддана і добра.

— Як ви вважаєте, чому образ Софії виявився таким важливим для розуміння особистості самого Малевича?

Давайте будемо відвертими: для кожного чоловіка важливо, щоб поруч із ним, нога в ногу, йшла його жінка. Тому Софія безпосередньо впливала на його особисте становлення, адже Малевич був специфічним художником, жив у своєму створеному світі. І насправді не кожна жінка змогла б витримати і цей його світ, і те, що він не віддавався повністю особистому життю та стосункам.

Але її мудрість, розуміння, любов до нього і, головне, тотальна віра – ось це було визначальним. Вона дуже його підтримувала, інколи, мені здається, вірила в нього більше, ніж він сам. А для будь-якого чоловіка важливо знати, що поруч є така людина – найближча й найдорожча.

«Її мудрість, розуміння, любов до нього і, головне, тотальна віра – ось це було визначальним»

— Які моменти зі зйомок фільму Малевич залишили у вас найяскравіші спогади? 

Теж буду чесною і скажу прямо — це мої відверті сцени з Віталієм Ажновим. Я знаю його вже давно, ми у хороших стосунках. Він мій добрий друг, один із найкращих. І було дуже прикольно, що саме нам випало грати цю пару.

У мене не було ніяких внутрішніх бар’єрів, які могли б виникнути, якби ми не були знайомі. Здається, і в нього, і в мене таких відвертих сцен раніше ще не було. Тож напевно саме ці парні сцени з Віталіком стали для мене найяскравішими спогадами зі зйомок.

— Фільм Малевич розповідає про життя українського художника. Як ви особисто сприймаєте його творчість, і що для вас означає його мистецтво? Воно вам подобається?

Звісно, подобається. Але, як і більшість із нас, я знала про нього небагато. І саме тому вихід цього фільму має величезне значення з багатьох аспектів. Передусім – з культурного. Бо багато людей зрозуміють, що Малевич – це наш художник, українського походження.

Я думаю, якщо запитати пересічних людей на вулиці, вони згадали б лише Чорний квадрат Малевича і все. Але його мистецтво, його стиль – авангардизм, супрематизм – це справді геніально. Це було абсолютно новаторське, революційне мистецтво. Мені справді подобається його творчість. Він був унікальний, не такий, як усі.

«Багато людей зрозуміють, що Малевич – це наш художник, українського походження»

— Ви родом із Коломиї. Як ваше походження вплинуло на ваш світогляд та творчий шлях? Чи є у вас місце сили (у горах або десь серед природи), куди приїжджаєте, щоб відновити енергію?

Так, я родом із Коломиї. На жаль, усе рідше маю можливість приїжджати додому – хіба виходить на кілька днів, на якісь свята. І то не завжди через роботу, театр, вистави, прем’єри, гастролі. Але якщо вдається вирватися – це дійсно моє місце сили.

Щойно закінчилася моя відпустка, і я максимально використала її для себе з користю: поїхала додому, максимально взяла для себе те, що мені було потрібно саме в той момент для відновлення, для перезавантаження. Це гори, наші Карпати, це річка. Це місце, де я народилася, де мені комфортно і добре.

До речі, тепер туди приїжджають і мої друзі, колеги. Я їх «підсадила» на одне з моїх улюблених місць і у них теж з’явилася традиція: кожного літа, якщо є можливість, бодай на кілька днів приїжджати туди для перезавантаження.
 
— Ви з дитинства знали, що будете акторкою? Чи був момент, коли ця професія знайшла вас?

Ні, у моєму житті все якось склалося доволі просто. У мене навіть не було іншого уявлення, що я можу бути в якійсь іншій професії. Можливо, це звучить пафосно чи трохи дивно, але з самого дитинства батьки мене в цьому підтримували й надихали.

Я вже не раз казала в інтерв’ю, що навіть не знала, хто такий Карпенко-Карий і взагалі, що це таке. А мама ще в 6–7 років мені постійно повторювала, що я буду навчатися в університеті Карпенка-Карого на акторському факультеті. І воно якось так природно формувалося ще з дитинства.

Мені це справді подобалося. Я з малечку ходила в театри, їздила на вистави, часто приїжджала до Києва з татом у відрядження, і ми ходили в театр Франка – той самий, де я зараз працюю. Я дивилася там вистави в дитинстві, а тепер працюю на одній сцені з колегами. Це неймовірне відчуття, коли мрія маленької дівчинки здійснюється.

Також у дитинстві я займалася танцями, причому професійно, ходила до музичної школи. І вже в дев’ятому класі точно знала, куди готуюся вступати й що на мене чекає. Коли настав час подавати документи, я подала їх лише в один виш, на один факультет. Уже потім зрозуміла, що, можливо, це було трохи безвідповідально. Але тоді я була абсолютно впевнена: якщо навіть не вступлю, то просто почекаю ще один рік.

«Це неймовірне відчуття, коли мрія маленької дівчинки здійснюється»

 — Тобто ви були дуже творчою в дитинстві?

Так, я була творчою дитиною. З самого малечку ходила в різні гуртки, організовувала щось. Зараз знову популяризують і відновлюють, наприклад, Маланки. А на заході України завжди були колядки, різдвяні традиції — цей період завжди був особливим. Для мене грудень і січень – це завжди були місяці підготовки. Я вигадувала сценарії, роздавала ролі, слова. Була таким маленьким режисером. І мені це дуже подобалося. Навіть костюми шукала.

— Ваші герої часто віддзеркалюють українську культуру та традиції. Чи прагнете ви свідомо грати так і ролі чи це просто збіг обставин?

Це відбувається само собою. Але, чесно кажучи, я дуже щаслива людина й актриса, бо маю можливість грати різні ролі – і в театрі, і в кіно. Це різні персонажі, з різними характерами, амплуа, образами. Але мені подобається, що вони всі транслюють і популяризують українську культуру.

«Я дуже щаслива людина й актриса, бо маю можливість грати різні ролі – і в театрі, і в кіно»

— Чи є ролі, які мрієте зіграти в майбутньому? 

Напевно, є. Я чекаю на гарну роль. Таку, де буде багатогранний, глибокий, повноцінно прописаний персонаж. Не можу сказати, що це має бути саме драма чи комедія. У мене немає такої конкретної цілі. Для мене головне, щоб матеріал і персонаж були цікавими. Звісно, мені, як актрисі, завжди цікавіше грати характерні ролі чи драматично глибокі образи.

— А є якісь конкретні режисери або ж інші актори, з якими ви хотіли б співпрацювати?

Звісно, є. Не буду їх перелічувати. Я вважаю, що дуже важливо не «засиджуватися» лише в одному колективі. Безумовно, добре, коли є трупа, свій дім, свій театр, де ти розвиваєшся, працюєш і який любиш. Але для професійного розвитку дуже цінно виходити за ці рамки.

Це завжди цікавий і корисний досвід – зустрічатися з новими партнерами, з якими раніше не доводилося грати. Те саме і з режисерами: коли в твій акторський шлях приходить новий режисер, із яким ти ще не працювала, і пропонує якусь нову цікаву пригоду.

«Дуже важливо не «засиджуватися» лише в одному колективі»

— Ви граєте головну роль у виставі Конотопська відьма в столичному театрі Франка. Це стало справжнім феноменом – квитки розбирають миттєво. Чому, на вашу думку, ця вистава стала надзвичайно популярною?

Насправді ніхто не знає. Однієї правильної відповіді немає. Можу сказати лише з власного досвіду, оскільки виконую роль Зубихи. Це таке українське «відьмацтво». Воно ніби само собою працює – навіть несвідомо відчувається. Іншого аргументованого пояснення я поки не знаходжу.
Звісно, є й очевидні фактори: реклама, TikTok, актуальність теми, візуальна краса, естетика, режисер, акторський склад. Але це все, як намистини, зібрані докупи. А над усім цим –  купол відьмацтва.

Бо український глядач насправді любить містичні історії. Коли знає, що буде щось заплутане, таємниче – це завжди приваблює. А якщо ще й талановито поставлено й зіграно, тоді успіх гарантований.

— З 2018 року ви працюєте в Київському національному театрі імені Івана Франка. Як поєднуєте театральну та кінематографічну діяльність? Що вам ближче?

Однозначно ближче до душі театр. Дуже хочу, щоб у нас кіно теж виходило на такий рівень, щоб можна було кайфувати. Звісно, хороше кіно у нас є, але, на жаль, його зараз дуже мало. А в умовах війни в Україні його стало ще менше. Тож для мене, для душі та професійного розвитку – театр ближче.

Я встигаю поєднувати, бо, як я вже казала, зараз у мене переважає театральна робота. Пропозицій для зйомок в серіалах чи кіно особливо зараз немає. А якщо щось і з’являється, то це не така зайнятість, що на кілька місяців повністю зникаєш із театру. І завжди можна домовитися. Керівництво театру й партнери йдуть назустріч, підстраховують, допомагають, якщо потрібно. На сьогодні у мене немає проєкту, але я його хочу і чекаю. Дай Бог, щоб з’явилася якась цікава історія.

«Для мене, для душі та професійного розвитку – театр ближче»

— Чи є у вас захоплення поза акторською діяльністю? Як любите проводити вільний час?

Коли з’являється вільний час, я стараюся максимально його використати для себе та просто відпочити. Навіть інколи перегляд кіно або відвідування театру, де виступають колеги, здається важким. Буває, що ти настільки втомлений від вистав і гастролей, що навіть туди піти не можеш. Просто хочеш відпочити від усього.

Якщо є можливість, виїхати за Київ на пару днів, змінити обстановку, поїхати до друзів або додому – використовую це на повну. Але довго засиджуватися вдома я не можу. Якщо два-три дні немає роботи, мене починає «тормосити», внутрішній режим не дає повністю розслабитися.

— Ваш чоловік, Яніс, розвиває чайну культуру в Україні та проводить чайні церемонії. Чи брали ви участь у цих церемоніях? Чи стало це для вас способом відновлення енергії після зйомок або театральних вистав?

Так, він розвиває чайну культуру, якою надихнувся в Китаї. У нього є чайна на Подолі, на Спаській, називається Сьорб. Завдяки йому я познайомилася з чайною культурою, бо до його появи в моєму житті я була скоріше «кавоманкою». Хоча каву я й досі п’ю, але тепер чай став майже щоденною частиною мого життя. У мене навіть є приватні чайні церемонії – не такі, як у всіх, а щоденна ранкова рутина, яку мені проводить чоловік.

Навіть інколи після вистави можу заїхати до нього просто попити хорошого чаю. Це може бути не церемонія в класичному розумінні – без образів «чайного майстра». Просто посидіти, попити смачного чаю і насолодитися моментом.

— Як ви думаєте, яким буде українське кіно через 10-15 років?

Не можу відповісти на це питання точно, бо ми зараз не знаємо, що нас взагалі чекає. Але ми всі віримо і чекаємо перемоги, розвитку українського кінематографу та відновлення і подальшого розвитку української культури.

Як актриса я бачу, що у нас з’явиться багато хороших сценаріїв, а це, на мою думку, у кіно надзвичайно важливо – хороша історія, хороший сценарій. У нас є люди, є режисери, кінематографісти, сучасна «кінолабораторія» з великим потенціалом. І, звісно, прекрасні талановиті актори.

Усе для того, щоб українська кіноіндустрія вийшла на новий рівень, у нас є. Потрібне лише фінансування – хороше фінансування і хороші сценарії. І, звичайно, час. Бо за рік чи два повністю змінити повністю ситуацію не можна –  потрібно багато знімати і рости кожному.

«У нас є люди, є режисери, кінематографісти, сучасна «кінолабораторія» з великим потенціалом»

— У чому для вас полягає місія сучасного українського актора? 

Місія сучасного українського актора… Це дуже складна й водночас важлива професія. Кожен із нас щодня транслює зі сцени свою енергію, свій меседж. І так чи інакше ми відштовхуємося від матеріалу, у якому граємо. Але здебільшого це хороший матеріал, і наша місія – приймати його, проявляти і висвітлювати те, що вже є в кожному з нас, те, що закладено.

Просто хтось забув, хтось соромиться, хтось не знає, а багато хто й не уявляє, що так може бути. Ми все таки повертаємо людей до витоків української культури, до самоідентичності, піднімаємо глибокі й важливі теми. Не боїмося говорити відверто.

Водночас сучасному українському актору важливо вміти відображати, коментувати й досліджувати сучасні соціальні явища та проблеми, що стосуються суспільства, об’єднувати людей і допомагати формувати правильні орієнтири. Тож місій у сучасного актора чимало, і кожна з них має величезне значення.

«Ми все таки повертаємо людей до витоків української культури, до самоідентичності, піднімаємо глибокі й важливі теми»

— А що б ви побажали молодим акторам, які тільки починають свій шлях?

Складно сказати… Я сьогодні дивилася фотографії, усі 1 вересня постять студентів. Те, що набрали нові курси, велику кількість студентів… І, якщо чесно, мені стає страшно. Це зовсім не надихає і якось не мотивує, мені просто стає страшно. Бо я знаю, що місць у театрі небагато.

Щодо кіно я вже говорила, що хотілося б більше проєктів, де можна проявити себе. А випускників щороку дуже багато, і постійно створюються нові майстерні.

Тому я б радила молодим акторам розвиватися особисто. Якщо є можливість – брати участь у майстер-класах, виїжджати за кордон, дивитися постановки. Якщо такої можливості немає, шукати записи в інтернеті, дивитися хороші вистави в Україні. Якщо є велика мрія – йти до неї і не зупинятися.

Матеріал підготувала Вікторія Юрасова.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Захопливі історії, від яких неможливо відірватись: 3 нові українські серіали, які вийдуть цієї осені