«Коли мені кажуть, що спорт «поза політикою», мене починає нудити», — Лілія Подкопаєва, абсолютна чемпіонка Олімпійських ігор 1996 року
У спеціальному інтерв’ю абсолютна олімпійська чемпіонка пригадала події 2014 року, які вона дуже боляче переживала, – анексію Криму та окупацію Донецька.
Група 1+1 media продовжує реалізацію суспільно важливого проєкту «Спортивний фронт», мета якого – блокування російських і білоруських збірних та команд, бойкот спортсменів-росіян і білорусів, які висловилися «за війну» або не озвучили свою позицію, та всебічна підтримка українського спорту.
Амбасадоркою ініціативи стала справжня спортивна гордість України, завдяки якій гімн України гордо прозвучав в Атланті на Олімпійських іграх у 1996 році – Лілія Подкопаєва. У спеціальному інтерв’ю абсолютна олімпійська чемпіонка пригадала події 2014 року, які вона дуже боляче переживала, – анексію Криму та окупацію Донецька. Окрім того, Лілія розповіла про потужну українську громаду в США, яка щодня докладає зусиль задля наближення перемоги, спортсменів, мовчання яких дуже голосно чутно, та внутрішній злам, спричинений повномасштабним вторгненням рф.
Команда проєкту «Спортивний фронт» висловлює вдячність за допомогу в реалізації тематичного відео американському продакшну з українським корінням «Sahno Corp.» та за фотозйомку бекстейджу – Валерії Луговській.
Ви до останнього не вірили у те, що у 21 столітті можлива повномасштабна війна. Як гадаєте, чому українці не хотіли усвідомлювати, що росія таки нападе?
Звичайно, що все розпочалося ще задовго до 24 лютого, 8 років тому. Все одно ми, українці, якось відмовлялися у це вірити й до останнього зберігали надію на те, що все мине. Оскільки велика політика — це велика гра, думала, що російський диктатор буде намагатися грати, виторговувати щось для своєї країни й не дійде до повномасштабного вторгнення.
Їхнє мовчання дуже голосно чути.
Про те, що росія почала бомбити Україну, ви дізналися через новини. І в день нападу опублікували пост про те, що росія бомбардує Україну. Якою була реакція від російської та білоруської аудиторії, зокрема, від спортсменів-представників цих країн?
Не можу сказати, що в росії у мене були друзі. Скоріш за все — спортсмени-товариші, з якими ми колись підтримували хороші стосунки. І ті, з ким товаришувала багато років, промовчали. Чесно кажучи, на початку повномасштабної війни була надія на те, що вони виступлять проти кровопролиття та геноциду українського народу, ставши своєрідними рупорами правди. Проте їхнє мовчання досі голосно чути. Як і чути мовчання моїх дуже близьких людей, які жодного разу не вийшли зі мною на зв’язок.
Із самого початку всі мовчали та дивились ці публікації, але ніхто нічого не говорив, і це дуже страшно. Побачила, хто є хто.
Люди, в яких є велика кількість прихильників, повинні кричати та доносити правдиву інформацію.
Як гадаєте, мовчання росіян та білорусів — це їхнє боягузтво/робота пропаганди? Чому вони замовчують про війну в Україні?
Це і пропаганда, це і боягузтво. Справді, вже ні від кого нічого не очікую, висновки давно зроблені. Намагаюсь бути корисною на своєму фронті, розповідаючи американцям про події в Україні та всіляко залучаючи їх до допомоги.
На щастя, бачу та відчуваю, як американці підтримують українців, збираючи гроші на вирішення гуманітарних та військових потреб. І щиро дякую кожному, хто долучається до зборів, адже щоденно потреби нашої армії зростають і будуть зростати.
Якщо ти кажеш, що ти з України — це звучить дуже гордо. Завжди пишалася тим, що я українка.
Фото з особистого архіву Лілії Подкопаєвої
Взагалі, в Атланті дуже потужна українська громада. Саме тут у 1996 році я представляла Україну на Олімпійських іграх. Коли вперше в історії незалежної України пролунав наш гімн на Олімпіаді, українська діаспора прокричала: «Слава Україні». І то було вперше. У мене сльози котилися градом.
Фото з особистого архіву Лілії Подкопаєвої
На питання: «Як я?» завжди відповідаю, що нині я співісную.
Часто чую на свою адресу слова: «Ви ж там в Америці, вам там легко». Проте в уяви, на жаль, немає кордонів. Коли ти не можеш бути поруч зі своїми близькими, коли такі страшні речі відбуваються на твої рідній землі, в душі все вмирає. Постійно здається, що зусиль на волонтерському та інформаційному фронтах недостатньо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни
Горда тим, що мої діти теж не стоять осторонь, а розповідають про Україну, аби її біль почула молодь в США. Так, старші при школі організували збір гуманітарної допомоги. Коли росіяни обстріляли вокзал у Краматорську, біля станції метро в Атланті зробили мирну акцію, привернувши увагу до подій в Україні.
Не могла спати, адже як тільки росія завдавала нам удар, у мене починалась паніка, руки опускалися.
Дітям 16-17 років, вони читають новини, користуються соціальними мережами. Коли почалася війна, ми всі разом були у штаті Флорида. Потім усі разом переїхали у Джорджію. Новини читали у нон-стоп режимі. Усі девайси, які тільки можна, працювали. Не могла спати, адже тільки росія завдавала нам удар, у мене починалась паніка, руки опускалися.
У нас немає дня, коли б ми з ними не обговорювали повномасштабне вторгнення (бачили те, бачили се). Діти говорять, що у їхньому класі є кілька школярів-росіян. Вони кажуть, що ставлення до них погане. Коли звучить слово росія, в оточуючих виникають асоціації з агресією та тероризмом. Тож само собою, що до цих дітей особливе ставлення.
Всі ми в очікуванні нашої Перемоги. Дуже дякую всім захисникам і захисницям. Маю величезне бажання — після закінчення війни особисто сказати «Дякую» Силам оборони України, обійнявши кожного захисника та кожну захисницю. Мені здається, що це бажання не тільки моє, але й всіх українців.
Зло повинно бути покаране. Добро завжди перемагає.
Крім боротьби на інформаційному та спортивному фронтах, ви є бійцем волонтерського фронту. Як вдалося організувати волонтерську діяльність у США, на який напрямках зосереджували свою роботу та якими є перші результати?
Ми працюємо в колаборації з Українським конгресовим комітетом Америки. За перший тиждень було зібрано 50 000 доларів. Зараз можу сказати, що від початку повномасштабного вторгнення зібрано понад 300 000 доларів. Як і всі фонди, за кожну копійку в кінці року будемо звітувати.
Коли до нас звертаються за допомогою, ми просимо надати офіційний запит, аби ми чітко знали, в яку бригаду йтиме допомога та в який госпіталь все буде передаватися.
Спершу ми намагалися купувати речі в Америці, але потім зрозуміли, що з точки зору логістки наші дії є невиправданими. Тому почали шукати виходи на компанії, які виробляють аптечки та бронежилети за стандартами НАТО саме в Україні.
Також домовилися зі шпиталями в Атланті щодо надання матеріалів для використання в операційних. Тривають перемовини з дитячим госпіталем в Атланті, аби передати мобільне КТ-сканування.
Це непростий шлях, адже дуже багато бюрократичних моментів слід пройти. Скажімо, якщо в Україні з 24-го лютого немає вихідних, то в Америці та Європі є свята/вихідні, через які затягуються елементарні процеси.
Окрім цього, надаємо гуманітарну допомогу — їжу, одяг та засоби гігієни. Волонтерська робота триває і ми разом з гуртом «СКАЙ» збирали гроші під час благодійного концерту.
На щастя, маємо підтримку з боку міжнародної спільноти. Зірки світового масштабу приїжджають в Україну та привертають увагу до подій в нашій державі. Це круто. Дякую всім.
Яким ви пригадуєте свій рідний Донецьк? Яким ви його пам’ятаєте до приходу так званого "русского мира"?
Коли почалася війна, коли у 2014 році росія анексувала Крим я, як риба, билася об лід і говорила, що такого не може бути, як це — вони прийшли та відібрали? Як це - прийти в чужий дім і сказати: «Все, я тут буду жити, а ти тут ніхто?!». Запитувала в багатьох політиків, як таке можливо. Вони розводили руками й не могли пояснити.
Коли ж розпочиналася окупація Донецька, я дуже боляче це переживала. Пригадую, як з Машею Єфросиніною та ще з кількома відомими зірками записували відеозвернення до російських матерів, зазначаючи, що ми не хочемо, аби наші чоловіки/сини йшли на війну. Страшно, коли діти повинні йти на війну. Які батьки захочуть, аби його дитина вмирала?! Задля чого це?! Кому це потрібно?!
Донецьк завжди асоціювався у мене з дуже економічно сильним містом. Для мене Донецьк — це «Динамо», де я починала робити свої перші кроки у гімнастиці, де я говорила своїй бабусі, що буду стояти на найвищому п’єдесталі. Для мене Донецьк — це оперний театр. Коли я була маленькою, мій хореограф мене туди водила і показувала красу балету. Навіть сьогодні передаю це своїм дітям. Для мене Донецьк — місто шахтарів. Для мене Донецьк — місто троянд, як символ сили, ніжності. Для мене Донецьк — це рідний край, де поховані мої бабуся та дідусь.
Які помилки нам не можна допустити після нашої Перемоги?
У 2014 році ми зробили головну помилку — ми звикли до війни. Тоді хлопці та дівчата воювали на сході України, у той час, коли вся країна продовжувала своє звичне існування. Я постійно ходила у військовий шпиталь і бачила на власні очі молодих поранених хлопців — без рук та ніг. На це неможливо дивитися без сліз, хочеться якось підбадьорити, підтримати, але слова складно зібрати до купи.
Наш сусід, на жаль, постійно буде з нами. Тому нам потрібно тримати руку на пульсі та дуже багато вкладати в армію. Останні кілька місяців маю потребу в перегляді фільмів про війну. Мені здається, що якщо я подивлюсь, то знайду відповідь на те, що відбувається зараз.
Чому спорт не може залишатися поза політикою? Та чому, на вашу думку, росіян та білорусів важливо законсервувати у своєму внутрішньому спорті?
Кожна країна вкладає величезні кошти, аби спортсмени були сильними. Це імідж країни. Коли мені кажуть, що «спорт поза політикою», мене починає нудити. російський гімнаст, олімпійський чемпіон Микита Нагорний 9-го травня крокував Червоною площею з літерою Z. Так само 15-річний російський гонщик кидає нацистське вітання на п'єдесталі пошани. Яке він має право це робити?
Нехай змагаються у своїй країні й суто між собою. Поки в нашій країні вмирають діти, поки наші спортсмени гинуть на передовій, росіяни та білоруси не можуть виступати на змаганнях. росія нищить наші спортзали, наші школи, тож ніякого милосердя не може бути. Це також стосується і білорусі. Ці спортсмени також несуть відповідальність за своїх президентів.
Вони кажуть, що нічого не можуть не зробити. Можуть! Наша Революція гідності довела росії та білорусі, що немає нічого неможливого. Наш народ бореться за правду.
Як, на вашу думку, повномасштабна війна вплине на розвиток спорту?
Починати спочатку — завжди дуже складно. Потрібно навчати нове покоління, вкладати чималі інвестиції в спортивну інфраструктуру. Не можу зараз спрогнозувати, що буде з українським спортом після Перемоги. У Запоріжжі була школа гімнастики, у Донецьку та Маріуполі були школи гімнастики…
Багато тренерів виїхали й навряд повернуться. У багатьох галузях буде низка проблем, з якими доведеться зіштовхнутися. Точно знаю, що Україна буде розвиватися.
Ми ніколи не будемо такими, як ми були вчора. Всередині мене відбувався злам. Розумію, що потрібно продовжувати жити заради дітей та нашої країни. З початком повномасштабної війни не можу жити так, як я жила до 24-го лютого. Зараз все відчувається набагато гостріше. Затамувавши подих, очікую, коли закінчиться війна. Горюю, коли читаю новини і бачу нові жертви. Постійно читаю новини, адже боюсь пропусти, що війна закінчилася. У перші дні війни мені здавалося, що я божеволію…
Не пробачаю тих, хто замовчує про війну в Україні. Для мене цих людей не існує.
