«Це і гроза, і сонце, і райдуга»: ветеран Олександр Дідур розповів про перші емоції після повернення з полону, жагу до життя та важливі меседжі свого козацього медовика для проєкту Смак Свободи
![Олександр Дідур інтерв’ю: про перші емоції після повернення з полону, жагу до життя та кохану дружину - фото Олександр Дідур інтерв’ю: про перші емоції після повернення з полону, жагу до життя та кохану дружину - фото](https://images.1plus1.ua/uploads/001/424/824/27f8747a2d2ff39dfdff3a42ea87465c_665x442.jpg)
Ветеран Олександр Дідур у відвертому інтерв’ю розповів про перші емоції після повернення з російського полону і дав поради, як правильно поводитися цивільним у спілкуванні з колишніми військовополоненими та ветеранами.
Морський піхотинець, ветеран, амбасадор ГО «Серце Азовсталі» Олександр Дідур, який 15 місяців провів у полоні, напередодні став переможцем адвокаційного проєкту Смак Свободи. Нагадаємо, проєкт Ріната Ахметова «Серце Азовсталі» спільно з 1+1 media, каналом 1+1 Україна, ранковим проєктом Сніданок з 1+1 та американською ветеранською організацією Dog Tag покликаний підвищити обізнаність про проблему звільнення українських військовополонених за кордоном.
У бесіді з сайтом 1plus1 Олександр розповів про важливі меседжі свого козацього медовика для проєкту, перші думки після повернення з полону, підтримку родини та як вдавалося знаходити сили й продовжувати боротьбу навіть у найскладніші моменти життя.
Що надихнуло вас взяти участь у проєкті Смак свободи?
Надихнула можливість говорити і нагадувати про наших військовополонених. І також нагадати про те, що в Україні триває війна.
Поїздка в Вашингтон – це можливість сказати слово і щоб його почули. Ми маємо нагадувати про хлопців, які досі знаходяться в російському полоні, адже це дуже і дуже тяжко. Маємо згадувати про різницю полону в Україні та РФ – я думаю, ви самі її бачили, як у нас відносяться до російських полонених і як відносяться до нас там. Я хочу, щоб наших хлопців та дівчат звідти звільнили і повернули додому, щоб відбулися обміни. Як ви знаєте, морпіхів і Азов майже не віддають. Я маю надію, що зможу не просто нагадати про всіх наших цивільних і військових полонених, а стати хоча б однією літерою у закінченні цієї війни. Бо це дуже страшно.
Після перемоги у проєкті ви зазначили, що ваш козацький медовик – не просто десерт. Розкажіть детальніше, що надихнуло вас взяти участь у проєкті саме з цією стравою?
Це було спонтанне рішення. Треба було приготувати якийсь смаколик і я думав, чим би хотів поділитись. І в моїй голові з’явились смачні картинки з дитинства і думки про те, як передати смак цих картинок. Тоді в моїй уяви з’явилась бабуся, яка готувала медовик. Коли я заходив в її будинок і відчиняв двері, я відчував цей запах і вже розумів, наскільки це буде смачно. Я з простої родини, ми жили бідно, тому не часто їли такий медовик.
В результаті я вирішив трохи змінити бабусин рецепт на сучасний лад і назвав його козацьким медовиком, щоб також нагадати про своє рідне місто Олешки на Херсонщині, яке раніше називалося Цюрупинськом. Моє місто знаходиться під окупацією. Там залишилися мої рідні, мій дідусь, якому 97 років. Олешки колись були однією з перших січей - Олешківська Січ. І таким чином я хотів нагадати про своє місто. Так об'єдналися спогади про бабусю та козацтво, бо сьогодні український народ як одна велика козацька січ. І як вигравали козаки? Вони були один за одного до кінця.
Поділіться першими емоціями після того, як дізнались про перемогу і майбутню поїздку у Вашингтон з важливою місією.
Це було дуже неочікувано. Ми їхали з дружиною в машині по справах і дивились Сніданок з 1+1 в прямому ефірі. І тут я побачив, що я в лідерах і був приголомшений. А згодом дізнався, що став переможцем і ледь стримував емоції.
Я привезу в Вашингтон український запах. Вони спробують, що таке смак свободи. Моя головна місія – донести важливі речі про військовополонених і війну в Україні. Іноді мені здається, що я залишився живий для того, щоб про це говорити. І я не буду опускати руки, поки останній хлопець не повернеться з полону. Там також є наші хлопці, які проходять навчання у військових закладах і вони хочуть побачитись, то ж я із задоволенням із ними зустрінусь.
Як відомо, за першою освітою ви — кулінар. Чи не плануєте продовжити далі розвиватись у цьому напрямку?
Перша освіта у мене – кухар, а не кулінар. Кулінар це більш вишукана назва. Я кухар 4 розряду, закінчив Херсонське вище професійне училище ресторанного господарства. Насправді це була ідея моєї мами. Мої батьки тоді були за кордоном, де заробляли на житло, яке зараз залишилось в Олешках. У той час мама приїхала і спитала, чи обрав я, яку освіту хочу здобути. Але я тоді не розумів, ким хочу стати. І вона запропонувала піти вчитись на кухаря, бо в неї теж така перша освіта. А стосовно розвитку, мені дуже подобається кондитерка, але наразі я не маю наміру відкривати якийсь бізнес.
Ви пішли на фронт у 2015 році після загибелі вашого товариша. Чи пам’ятаєте ту мить, коли вирішили зробити цей крок?
До 15-го року, в 2011 та 2012 році я служив на підводному човні Запоріжжя. Я відслужив і повернувся додому, в мене почалось своє життя, робота, знайшов кохання – свою дружину Алісу, з якою у нас зараз двоє діточок. А потім почалась війна. І коли я дізнався про загибель товариша на війні, я почав заглиблюватись в ситуацію і пішов у військкомат. В лавах ЗСУ офіційно з березня 2016 року.
Розкажіть про ваші перші емоції після повернення додому з полону. Якими були ваші перші думки?
Коли забирають на обмін, ти навіть цього не усвідомлюєш, бо у тебе зв’язані руки, а на голові - мішок. Я думав, що це етапування. Нас привезли в аеропорт, і потім ми літали майже добу по всій Росії, багато разів сідали. На ранок ми приземлились і я вже почав розуміти, що до нас занадто добре відносяться. Нам дозволили зняти мішки з голови, дали російські сухпайки, а потім нас супроводили в автобуси і довезли до іншого місця. Але ніде не було прапорів України. До нас зайшов чоловік і вигукнув «Слава Україні!», а потім я побачив Юлію Приймак (керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, - прим. ред), дай сил і здоров’я цій людині за те, що вона робить зі своєю командою. Я розповідаю це і в мене дихання перехоплює. Було таке відчуття, що ти був зв'язаний жорсткими ціпами багато-багато часу. І коли ти ступаєш на рідну землю, ти своїми крилами зриваєш ці ціпки. Ти вдихаєш українське повітря і починаєш дихати. Ці емоції - це і гроза, і сонце, і райдуга… Це важко пояснити.
Що би ви хотіли сказати тим, хто все ще залишається у російській неволі? Та що може зробити пересічний українець для того, щоб усі наші хлопці нарешті повернулись додому?
Кожна цивільна особа має не забувати, що в Україні триває війна. А також нагадувати, в Україні і за кордоном, про військовополонених та жорстоке поводження з ними. Це важка тема. Там у неволі я відчував себе покинутим, бо я був важкопораненим і мав піти на обмін, але мене ніяк не обмінювали. Там ти знаходишся в ізоляції і не знаєш, що тут не забувають про тебе. Я би хотів сказати тим, хто залишається в полоні – ви не забуті, не опускайте руки, ми чекаємо вас вдома і намагаємось наблизити цю подію.
Як вам особисто вдавалося знаходити сили й продовжувати боротьбу навіть у найскладніші моменти життя? Хто допомагав вам у цьому?
Якщо говорити про полон, то це розуміння, що вдома мене чекає моя сім’я – дружина, двоє дітей, мама. Я знав, що я повинен повернутись додому і вперше побачити свого сина, який народився, коли ми були у Маріуполі. Це дуже тримало. І друге – спорт дав мені загартування, бо я кандидат у майстри спорту з самбо і дзюдо. Я розумів, що важлива робота над собою. Побратими дуже допомагали.
Дуже важливо, щоб суспільство розуміло, як підтримати наших військових та ветеранів, та як не нашкодити. Дайте пораду, як правильно поводити себе українцям в тилу у спілкуванні, та що коректно і тактовно, а що — ні.
Має бути повага, бо ця людина пройшла війну. Я також вважаю, що це має бути взаємоповага – як у цивільних до ветеранів, так і у ветеранів до людей. На мій особистий досвід, цивільні люди зараз намагаються підтримувати ветеранів - пропускати, поступатися місцем, я особисто це спостерігаю. І це нормально. І ще дуже важливий момент – це відношення дітей до ветеранів. Батьки мають навчати своїх дітей і пояснювати їм, як поводитись з ветеранами. Розповідати, що є поранені, є люди з інвалідністю. Насправді це дуже легко, адже діти люблять ставити питання. Я іноді зустрічаю здивовані погляди дітей на ігровому майданчику. І коли вони питають, чому в мене таке око, я завжди пояснюю їм це в ігровій формі.
Дайте інструкцію, як варто і не варто поводитись з людиною, яка повернулась з полону. і які питання можна ставити, а які не варто.
Коли повертаєшся з полону, має бути час на адаптацію і держава в цьому допомагає на першому етапі. Навіть коли ти вже в Україні на своїй землі, з тобою мають попрацювати військові психологи, медики і служба безпеки. Стосовно подальшого спілкування з цивільними, потрібен обережний підхід. Якщо людина захоче – вона сама розповість, дайте їй час. Просто підтримуйте.
Що або хто вас найбільше надихає сьогодні?
Дружина і діти. Дружина це моя іскорка, зірочка, сонячне проміння. Як би не було важко, вона завжди мене підтримує.
Раніше ми розповідали, як приготувати козацький медовик по родинному рецепту Олександра. Саме цей медовик приніс йому перемогу у кулінарному проєкті Смак Свободи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Провів 15 місяців в полоні і вперше побачив сина лише після повернення: що відомо про переможця проєкту Смак Свободи Олександра Дідура