«Україні, індустрії та культурі зараз точно потрібні люди, які створюватимуть щось всередині країні», – Артур Логай, український актор театру та кіно

У спеціальному інтерв’ю новий учасник суспільно важливої ініціативи «Плюсуй українську», актор театру та кіно Артур Логай, розповів, яким був його перехід на українську мову, як знімали короткометражний фільм «Сонечко», показ якого відбудеться на цьогорічному фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», та чому вирішив долучитися до «Чілдрен Кінофест».

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт «Плюсуй українську», що спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».

«24 лютого 2022 року все стало відразу зрозумілим».

Ви родом з Мелітополя Запорізької області, з дитинства спілкувалися російською. Розкажіть, що зрештою спонукало вас перейти на українську? Як відбувався цей перехід?

У дитинстві, підлітковому віці, юнацтві моє спілкування здебільшого було російською мовою. Пригадую, що у школі мінімум 2-3 рази на тиждень були уроки з російської мови. Так само російська література вивчалася. Порівняно з цим – уроки з української мови та літератури були, здається, один раз на тиждень…

Мабуть, буде звучати дивно і навіть меншовартісно, однак, не буду від цього відхрещуватись – до 2022 року я спілкувався російською, але робив для себе дні української мови в побуті. Було бажання начебто перейти, але все навколо було російською, майже 9 з 10 людей, спілкувалися нею – і я теж був у їхньому числі. Це не виправдання, просто констатація факту. Тому влаштовував собі дні спілкування українською. Але зараз, дивлячись назад, розумію, що це неправильне рішення – якщо я й хотів якісь дні впровадити собі в побут, то краще б це були дні англійської мови, а українська була б на побутовому рівні завжди.

24 лютого 2022 року все стало відразу зрозумілим. Навіть жодного питання не стояло – чи продовжувати спілкуватись російською мовою, чи перейти на українську. Якось так все й відбулося. Розумію, що такий пізній перехід на українську – величезна моя помилка. Мабуть, навіть є якась моя вина в усьому, що зараз відбувається…

З чого, на вашу думку, варто починати тим, хто прагне перейти з російської мови на українську? Що можете порадити?

Переходьте та не бійтеся бути смішними. Я і зараз можу інколи плутати певні слова, використовувати суржик. Нещодавно так було, що забув слово українською, російською не хотів його говорити, тож шукав відповідник і знайшов тільки англійською. Це звучало дуже дивно, я мав смішний вигляд, але мені було все одно, головне – не використав російську.

Тому перша порада – не боятись, що буде хтось засуджувати, сміятись. Ті, хто хочуть вас підтримати в цьому – підтримають. Взагалі в будь-чому. А ті, хто хоче з вас посміятись, знайдуть й іншу причину, щоб це зробити. Щоб було легше при переході – дивіться контент українською, слухайте нашу музику, читайте наші книги. Воно все одразу складається в пазл і перехід стає майже непомітним.

«Культура має розвиватися, бо це частина нашої ідентифікації, це наш код».

Як відбувається відродження українського кінематографа після паузи у 2022 році? На вашу думку, чи варто створювати фільми під час війни та які стрічки зараз потрібні суспільству?

Це дуже складне питання. Навіть не знаю, чи можна сказати, що у нас зараз відродження кінематографа. Нам би хоча б зародження пройти… Маю на увазі кіно як глобальне мистецтво, яке може надихати, вчити, давати відповіді на якісь питання. Складно відповісти, в якому стані зараз наша кіноіндустрія. За моїми відчуттями – в поганому. Але є люди, які безумовно стараються, прагнуть, намагаються щось створювати. Звісно, що багато речей упираються у бюджет. У нас пересічні громадяни, мабуть, не розуміють, який бюджет потрібний на те, щоб зняти хороше кіно. Через це – скандали, стосовно того, чи давати гроші на культуру. Тут постає питання, на яку саме культуру – про що ми говоримо, що це за проєкти, які бюджети, і чи ці бюджети доходять до виробництва фільмів, а не до покупки якоюсь нечесною людиною нової машини чи відкриття якогось бізнесу…

На мою думку, культура має розвиватися, бо це частина нашої ідентифікації, це наш код. Через культуру, зокрема фільми, можна виховувати покоління. Через кіно можна надихати, говорити. Маю на увазі митців, яким щось болить в цьому світі, і вони у своїх стрічках хочуть цим ділитись, прагнуть показувати людям шляхи розв’язання певних проблем. У нас неймовірно величезний, просто неохопний, пласт історії, про який не знято фільмів. Що треба створювати зараз – просто брати історії, які людство, українці зокрема, вже пережили. Через ці історії можна транслювати сьогодення, але не казати відверто про війну. Людям і так все буде зрозуміло, вони зможуть провести паралелі, зробити висновки… Багато чого можна знімати. Головне – аби це було чесно і, як кажуть, на добро – тобто з якось метою, ідеєю. Не знімати, аби зняти й заробити грошей – це, на мою думку, жахливо. Треба робити це правильно, вміти доносити сенси.

Цьогоріч на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», що пройде з 15 по 23 червня в місті Чернівці, відбудеться показ короткометражного фільму «Сонечко» (The Sunny), де ви стали співпродюсером і зіграли головну роль. Поділіться, як виникла ідея створення фільму? Як його знімали та що ця стрічка означає для вас?

Фільм ми зняли з моїм другом, автором сценарію, режисером і продюсером – Сергієм Кулибишевим. У Сергія в дитинстві, як він казав, була така забавка – думати, яким би він був, якби його батьки не були його батьками, якби у нього були інші. Це не говорить про те, що він їх не любив, чи з ними щось було не так – ні, все у нього було нормально. Він просто уявляв собі різні життя. З віком це відійшло на інший план. Але на основі цього у нього виникла ідея фільму.

Є теза «Батьків не обирають». Десь вона пролунала в розмові та Сергій подумав: «А що, якби обирали?». Він поділився цією думкою, ми почали обговорювати. Потім він прийшов з першим драфтом сценарію. Ми зустрілись в кав’ярні, я почитав, мені сподобалось. Це водночас дивна та цікава тема: «Що, якби я міг обрати собі батька? Чи зробив би це? Кого обрав би?». У ході написання сценарію я, як батько, давав йому поради – «так дитина не буде робити», «так не кажуть». Усі діалоги ми намагались робити живими й людськими. Коли ми писали текст, Сергій почав сумніватися, що робити далі. Я сказав: «Давай знімати, щось придумаємо. На мене ти можеш покластись».

Працювали ми за свій бюджет, за власні кошти. Нам дуже пощастило, що буквально всі люди, які були зайняті в фільмі, після прочитання сценарію (ми всім надсилали його) погодились працювати безоплатно. Усі гроші, які ми могли витратити на цей фільм, пішли на техніку для знімань. Ми знімали всього 2 дні – стресово та доволі швидко. Здавалося б, 12 хвилин фільму – небагато, але в ідеалі його треба було знімати 4 дні, а не 2. У нас є питання до свого ж фільму, ми знаємо його недоліки, але казати про них не будемо. Шукайте їх самі.

Як ви гадаєте, у чому важливість короткого метру та чому короткометражне кіно — це кіно завтрашнього дня?

Моя думка щодо цього розкривається з двох сторін – зі сторони людей, які знімають, та зі сторони тих, хто дивиться. Важливість зі сторони знімальної команди полягає в тому, що це можливість зняти хороше короткометражне кіно, заявити таким чином про себе, своє ім’я, показати, що ти вмієш це знімати. Якщо людина знімає хороший фільм, часто він потрапляє на фестивалі й потім можна побачити ім’я цього режисера вже в якомусь повнометражному фільмі. Для глядача – це теж шанс дізнатись про талановитого режисера, який може вміло розказати історію в короткому метрі.

Короткометражний фільм собою може принести все те саме, що й повнометражний, тільки з обмеженими можливостями. Однак, слід враховувати, що короткий метр важко створити хорошим, щоб там була цілісна історія, щоб вона прослідковувалася, адже є обмеження в часі. Короткометражний фільм – це про таймінг. Розказати правильно та коротко хорошу історію доволі важко.

«Фільм, мультфільм, короткий метр – це як народження дитини».

Ви стали амбасадором й Почесним послом 11-го фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків «Чілдрен Кінофест». Розкажіть, чому вирішили долучитися до ініціативи та що може подарувати дітям ця можливість?

Це дуже класна ініціатива, створена для дітей і підлітків. Це можливість проявити себе, показати свій талант, іншим – подивитись і надихнутись. Мистецтво – це про натхнення, про те, щоб дати поштовх і підтримати. Фільм, мультфільм, короткий метр – це як народження дитини. Його виношують, дають ім’я, продумують його майбутнє. Коли ми навіть створюємо короткометражний фільм, то думаємо, що з ним буде далі, як ми будемо його прокатувати, де будемо показувати. Це дитина, яку люди буквально виношують, випускаюсь у світ, щоб вона зробила щось хороше. Коли людина народжується, все залежить від того, хто її народив – що ці люди в неї вклали, що далі ця людина буде робити у світі, чи зробить вона цей світ трохи кращим, чи зможе вона передати свій внутрішній запал іншим людям. Так само про кіно.

Діти й підлітки дуже раді, що у них буде можливість взяти участь у таких подіях, фестивалях, відчути на собі, як це бути кіноробом, як взагалі все відбувається. Можливо, їм сподобається і вони захочуть пов'язати своє життя з кіно, анімацією чи драматургією. Діти зможуть себе в цьому знайти. Зараз існує дуже великий об’єм ресурсу, через який можна навчатись і ставати дуже компетентними на світовому рівні професіоналами. Україні, індустрії та культурі зараз точно потрібні люди, які горітимуть тим, щоби створювати щось всередині країні. Вони будуть потрібні й надалі. Якраз подібні ініціативи, мені здається, можуть розпалити цю цікавість, або підтвердити якісь внутрішні мотиви. Наприклад, дитина, яка не впевнена в тому, чим хоче займатись, що хоче робити, побачить цей фестиваль, заповнить заявку, її приймуть – це вже якась галочка. Якщо прийняли – значить, що вона робить все правильно, і можна продовжувати розвиватись в цьому напрямку. Я, як посол, буду розповідати й передавати всю інформацію, місію, яку собою несе цей фестиваль. 

Чи плануєте ви у майбутньому підтримувати таланти у галузі кіномистецтва? Можливо, вже є проєкти, до яких хотіли б долучитися?

Знаєте, більшу частину свого життя я присвятив не тому, і це зайняло багато часу. Побажання людям, які це прочитають – не гайте свій час на марні речі. У той час, коли я міг присвятити своє життя кіно і тому, що мені подобається, я присвятив (не хочу використовувати слово «втратив») його нісенітницям і речам, які псують моє життя. А міг би дізнатись про кіно, дивитись, читати тощо. Зараз в силу своїх часових можливостей намагаюсь це надолужити через спілкування з розумними людьми, які знають більше за мене.

Тому на майбутнє долучатись до подібних ініціатив буду. Бо важливо, щоб діти й підлітки якнайшвидше зрозуміли, чим хочуть займатись в цьому житті. Розумію, що зараз у мене трохи інший вектор діяльності, інші цілі, але сподіваюсь, що коли їх досягну, то у мене всередині відкриється необхідний ресурс для того, щоб самому створювати подібні ініціативи, або їх підтримувати. Не знаю, як складеться наше майбутнє, але, якщо будуть пропозиції, то не відмовлюсь.

Наостанок розкажіть, який контент в мережі переглядаєте особисто ви та що можете порекомендувати подивитися, послухати, почитати тим, хто зараз переходить на українську?

Можу порекомендувати ходити в театри й дивитись гарні вистави з українською режисурою. У нас у Театрі на лівому березі Дніпра 9 червня буде прем’єра вистави «Легенди Києва». Думаю, що згодом це буде must have для людей, які відвідують Київ. Щодо українського контенту в мережі, то Женя Янович багато цікавого робить. Раджу його шоу «20:23», де він спілкується з цікавими особистостями. МУР теж можу рекомендувати. Знаю, що зараз вони їдуть в тур. Обов’язково, мені здається, треба сходити на їхній реп-мюзикл. Сам теж планую відвідати. Остання книга, яку собі купив – збірка Григорія Сковороди. Сподіваюсь, що найближчим часом її прочитаю. З українських виконавців у моєму плейлисті є Богдан Купер, з яким ми робили мою пісню «Божевільний», «ДахаБраха», Phil it, KADNAY, LELY45. Нещодавно у Lida Lee вийшла прем’єра треку «САМА». Наскільки я зрозумів, у неї був складний період у житті, тому варто послухати й подивитись кліп. Щодо українських фільмів, то це однозначно «Люксембург, Люксембург», «Памфір», «Крашанка», «Довбуш». Звісно, що «Будинок „Слово“» – це якраз про ту частину історії, про яку замовчували, не акцентували уваги, про тих людей, які стали жертвою цієї страшної кривавої машини, з якою зараз ми ведемо велику війну. Вони вбивають митців – тих, хто може працювати зі свідомістю людей, з культурою, ростити покоління на своїх ідеях. Тому подивіться цей фільм. Такі стрічки варто знімати та дивитися.