«Знайдіть у собі сили для того, щоб відновитись та зробити неможливе можливим»: Вадим Свириденко про реабілітацію після війни та пошук мотивації
Ветеран АТО Вадим Свириденко розповів про участь в спортивних змаганнях та реабілітацію учасників бойових дій.
Новий герой проєкту 1+1 media «Спорт проти війни» — ветеран АТО, член збірної команди України на Invictus Games, уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко. У 2015 році, внаслідок поранення під Дебальцевим Донецької області та 4-денного перебування на морозі, чоловік втратив чотири кінцівки. Попри це, він повернувся до активного життя, має власні досягнення у спорті та робить все для того, щоб допомогти іншим ветеранам.
У спеціальному інтерв’ю Вадим Свириденко розповів про відновлення через спорт, подолання 41 Марафону морської піхоти США, участь в Invictus Games та очільництво української команди Iron Warriors у марш-кидку ABF Cateran Yomp у Шотландії. Окрім цього, він описав головні риси ветеранської стратегії та поточний стан її реалізації.
«Людина, яка встала з ліжка з такими травмами та пройшла навіть 10 метрів вперше за дуже довгий час — вже чемпіон».
Ви є прикладом для багатьох, як, попри труднощі та біль, продовжувати займатися улюбленою справою та досягати нових вершин. Розкажіть про свою реабілітацію та повернення до спорту. Що мотивувало вас не опустити руки?
Спершу була фізкультурно-спортивна реабілітація. Поранений ветеран – це людина, яка втратила свій функціонал, можливість ходити, бігати, плавати. При відновленні ми першочергово говоримо про повернення цих втрачених можливостей. Перші кроки – це вже досягнення. Людина, яка встала з ліжка з такими травмами та пройшла навіть 10 метрів вперше за дуже довгий час – вже чемпіон. Реабілітація через спорт – це повернення функціоналу та можливості просто ходити, бігати, плавати, їздити на велосипеді, займатися улюбленою справою.
Далі, після відновлення, йде великий спорт та заняття з тренерами. Я проходив реабілітацію у Walter Reed, а далі сам шукав собі тренера, який мене підтягував, показував, як правильно бігати й плавати – адже коли втрачаєш кисть чи стопу, техніка змінюється. Спочатку ти робиш перші кроки від ліжка, по палаті, потім по коридору медичного закладу та в результаті вже біжиш 10 кілометрів. Це мотивує. Також важлива внутрішня мотивація бути таким, яким ти пішов на війну, повернутися в сім'ю з такими ж фізичними можливостями, думками…
Сьогодні я прагну не втратити свою форму, тому що на мене багато хто дивиться. Спорт дозволяє мені бігти на 11 поверх, коли немає світла, або зайти в палату так, що ніхто не бачить, що я на протезах. Потім розповідаю свою історію, яка стає мотивацією для людей – якщо один зробив, то й інший може.
У 2016 році на 41-му Марафоні морської піхоти США у Вашингтоні ви пробігли 10 км на протезах і стали призером у своїй категорії. Розкажіть, як ви готувались до забігу? За скільки часу вдалось подолати таку дистанцію та якими були ваші емоції після марафону?
Після комплексу реабілітації мені було запропоновано взяти участь у Марафоні морської піхоти США у Вашингтоні. Мені сказали, що я зможу представляти Україну та, можливо, від цього будуть залежати донорські програми для нашої держави. Знаєте, це дуже сильна мотивація.
Було непросто. Підготовка – це довготривалий період, де все потрібно робити правильно, щоб не було травматизації. Для того, щоб збільшити дистанцію на пів кілометра, мені потрібно було 10 днів тренувань. Всього було пів року на підготовку. Насправді перші тренувальні процеси почалися ще у «Walter Reed» – я ставав на бігові доріжки, а тренер весь час підстраховував, щоб я не впав. Бажання падати не було взагалі. Вже тоді почав виходити на вулицю, щоб подолати якісь метри на стадіоні. Адже бігова доріжка та стадіон – абсолютно різні речі. На вулиці ми зіштовхуємося з вітром, може піти дощ, вологість та температура різна, тіло реагує абсолютно по-різному… Після реабілітації тренувався сам на Троєщині. Люди, які теж там займались спортом, були в шоці – хтось дякував, хтось кричав «респект», хтось просто був здивований тим, що бігає людина на протезах. Рідні допомагали мені рахувати кола на стадіоні, адже, щоб пробігти 10 км, треба подолати 50 кіл, і можна було легко збитися. У підсумку я зумів подолати цю дистанцію.
Марафон морської піхоти — це нагадування світові, що таке війна та хто такі ветерани. Мені важливо було показати іншим, хто такі українці, розповісти про війну, про те, що є поранені українці. Наша команда тоді складалася з чотирьох. Під час забігу я обрав стратегію весь час когось переганяти, в результаті прибіг першим у своїй категорії. Навіть не очікував цього. Точний час забігу вже й не пам’ятаю (година з чимось), але для мене це було байдуже. Завжди кажу ветеранам, які починають бігати: «Головна мета — це подолати дистанцію за будь-який час».
«Атмосфера була олімпійською».
На Іграх Нескорених (Invictus Games) 2017 року в Торонто ви здобули бронзу в змаганні на тренажерах. Яким був шлях до здобуття цих нагород? Яка атмосфера тоді панувала на змаганнях?
Під час відбору на Invictus Games учасників повідомили, що ми можемо спробувати себе у різних видах спорту. Я підійшов до тренера й зазначив, що колись пробував гребти на тренажері й можу показати, на що здатен. Згодом тренер сказав, що хоче бачити мене у команді. На змаганнях я посів третє місце. Думаю, якби у мене були належні спортивні протези, то були б кращі результати. Взагалі я йшов другим, але в мене злетів протез… Тому в результаті маю третє місце.
Атмосфера була олімпійською. Коли стаєш на бігову доріжку чи сідаєш на тренажер, прокидаються якісь внутрішні сили, приходить розуміння, що ти представляєш Україну, яка має перемогти, що світ повинен побачити, хто такі ветерани. Загалом, ми єдина країна, де є молоді ветерани з бойовими комбінованими травмами, які при цьому показують шалені результати. Усі питали: «Як ви досягаєте таких результатів?». Насправді тут важко роз'яснювати. Величезну роль грає бажання відновитись, внутрішня сила, усвідомлення, що на тебе дивиться весь світ. Бажання рости спонукає отримати високі результати, щоб краще пробігти, проплисти тощо.
Цьогоріч ви очолили українську команду Iron Warriors у марш-кидку ABF Cateran Yomp, який пройшов у Шотландії. Розкажіть детальніше про цей захід. Яку дистанцію долала команда? Яка атмосфера панувала та чи відчувалася підтримка України?
Cateran Yomp — міжнародний ветеранський захід, суть якого полягає у подоланні дистанції. Їх є всього три на вибір – 35, 65 і 85 км. У марш-кидку беруть участь ветерани з різних країн, вони йдуть долинами, горбами та підтримують одне одного. Це непросто. Головне завдання — подолати дистанцію.
Наша команда їхала в складі 11 людей – 7 були на протезах, які йшли 35 км, двоє з пораненнями додали 85 км, також було двоє людей, які супроводжували. У нас було кілька хлопців з ампутацією вище коліна, яких обов'язково треба супроводжувати та страхувати. Якщо, наприклад, вони десь падали, їм допомагали. До того ж з підтримкою було морально легше. Відбір йшов за кількома критеріями – це поранені, які вже фізично відновленні та психологічно готові подолати довгу дистанцію. Окрім цього, важливо, щоб їхні протези були готові до такої дистанції, бо протези теж можуть не витримувати та ламатись. Тому їх важливо вдосконалювати. Коли у нас всі ці критерії збігалися, то хлопця забирали для участі в марш-кидку.
Були люди, що не йшли, а пробігали якусь дистанцію. Ми знали, що місцями буде гірська місцевість, тому екіпіровка теж була своя, були спеціальні куртки, вода з поживними речовинами. Взагалі це неймовірні відчуття. Ми будемо й надалі організовувати ветеранські заходи, вже є домовленості з американською та британською сторонами. Адже це теж реабілітація та відновлення з тренувальними процесами.
«Важливо, щоб люди не просто дивилися, як ветерани долають дистанції, а й чули про тих, хто зараз відновлюється».
Українська команда мала мету в Шотландії — зібрати кошти на оплату спортивних протезів для побратимів. Поділіться, скільки протезів можна придбати на зібрану суму?
Спортивні протези в Україні забезпечує держава по Постанові №518, але, враховуючи економічне становище, цих грошей не вистачає, завжди потрібно шукати додаткове фінансування. Тому ми організовуємо фандрейзинги. Важливо, щоб люди не просто дивилися, як ветерани долають дистанції, а й чули про тих, хто зараз відновлюється.
Ми збирали кошти на протези хлопцям, які хочуть у майбутньому займатися легкою атлетикою. Також долучилася британська діаспора – інформацію поширювали на місцевому телебаченні та в медіа. Вдалося зібрати на 3 спортивні протези – це маленька перемога. Ці хлопці однозначно будуть надалі брати участь в таких фандрейзингах, знову збирати, допомагати іншим. Це система не просто відновлення, а й патріотичного характеру. Люди бачать ветеранів і не стоять осторонь. Це дуже важливо.
Ви є засновником та керівником благодійного фонду «Ветеранська десятка» та Національної ради спортивної реабілітації захисників України. Розкажіть про мету та діяльність кожної установи.
Національна рада спортивної реабілітації захисників України — це громадська організація, створена для того, щоб ми могли зробити законодавчу базу фізкультурно-спортивної реабілітації. Ми спочатку показуємо результати, розповідаємо науковцям історію власного успіху, згодом з тренерами та професорами опрацьовуємо методики. Мета організації не лише допомагати ветеранам відновлюватися, а й змінювати систему, яка теж потребує фінансування – для прикладу, закупити обладнання, повезти команду на тренування, провести змагання тощо.
Через «Ветеранську десятку» ми збирали гроші на фінансування української команди для участі у Марафоні морської піхоти США та Cateran Yomp.
«На місцях мають бути люди, які відповідатимуть за кожного ветерана».
З грудня 2016 року ви — уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. Яка головна мета вашої діяльності? Які реформи потребують реалізації?
Наше головне завдання — не залишити жодного ветерана осторонь. Кожен має відчувати, що про нього не забули, йому допомагають, особливо тоді, коли змінюється державна програма надання допомоги. У цьому питанні співпрацюють всі відомства, які є в Україні. Найважливіше, щоб співпраця була на рівні міністерств, починаючи від Міністерства оборони, Міністерства соціальної політики та Міністерства охорони здоров'я. Те ж саме з територіальними громадами, куди повертається військовий, пройшовши медичну частину реабілітації та відновлення. На місцях мають бути люди, які відповідатимуть за кожного ветерана – допомагатимуть йому відновитися на роботі чи опанувати нову професію. Також потрібно працювати не лише з ветеранами, а й з людьми, які повертаються після участі у бойових діях, з сім’ями загиблих, зниклих безвісти. Це ветеранська стратегія, яка, на жаль, на практиці зараз реалізується точково. Але результати є і це тішить.
«Найважливіше – розпалити у ветеранів бажання прийти, подивитися та спробувати».
Які подальші плани щодо спортивної кар’єри маєте? Загалом, яку роль зараз відіграє спорт у вашому житті?
Великі результати вже не хочу показувати, але підтримувати себе на постійній основі важливо. Протези цього вимагають – не можна набирати вагу, обов’язково треба підтримувати м'язовий корсет на животі та спині, щоб тримати себе рівно.
Зараз я допомагаю іншим – співпрацюю з багатьма протезними центрами, відвідую ветеранів у шпиталях, розповідаю їм про звичайне та спортивне протезування, щоб вони розуміли, як відновлюватись. Окрім того, ми продовжуємо організовувати команди для участі у Марафоні морської піхоти та Cateran Yomp. Плануємо марш-кидок провести й в Україні, закордонні друзі нам готові допомогти у фінансуванні заходу. Також проводяться й місцеві, всеукраїнські змагання для ветеранів.
Найважливіше — розпалити у ветеранів бажання прийти, подивитися та спробувати. Людина може втратити певну функцію – наприклад, можливість бігати, якщо висока ампутація двох ніг – але вона може крутити велосипед, стріляти з лука, грати волейбол сидячи… Словом, знайти з себе в іншому. Саме ветеранський осередок дає цей настрій і можливості. Для початку важливо просто прийти та подивитися.
«Знайдіть у собі сили для того, щоб відновитись та зробити неможливе можливим».
Скажіть кілька слів на підтримку тих людей, які зараз проходять реабілітацію або нещодавно отримали поранення й, можливо, ще не уявляють, куди можна рухатися далі. Як ветеранам може допомогти спорт?
Я розумію їх психологічний стан – це незрозумілість, як далі жити, куди рухатися… Як уповноважений, скажу – користуйтесь тим, що вже написано. Наберіть в інтернеті «Допомога держави учасникам бойових дій в протезуванні» та дізнайтеся, куди звертатися. Там будуть всі постанови, які можна почитати, ознайомитись з ними. Контактуйте з ветеранами, які вже відновилися – вони можуть прийти й поспілкуватися з вами, розповісти про власний досвід. Головне – знайдіть у собі сили для того, щоб відновитись та зробити неможливе можливим.
