«Було важко у суржикомовному середовищі спілкуватись літературною українською», — Анастасія Федченко, журналістка, авторка книги "Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими"

Анастасія Федченко родом з Дніпровщини, де зростала у суржикомовному середовищі. Попри це, ще у підлітковому віці вона зробила свідомий вибір і перейшла на українську. Зараз Анастасія працює в українському інтернет-виданні «Новинарня», пише про війну та військових. Окрім цього, вона є авторкою книги «Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими», яка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing.

У спеціальному інтерв’ю в межах проєкту 1+1 media “Плюсуй українську”, партнером якого є зокрема національна книжкова платформа Yakaboo, героїня розповіла про українську мову у своєму житті, журналістську діяльність та процес створення власної книги про учасників війни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Читання – це найкращий тренажер для мови», – Катерина Ісаєнко, директорка Yakaboo Publishing, про найпопулярніші книги серед українців

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами анонсувала запуск проєкту «Плюсуй українську», спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media, разом з WAW: альтернативне медіа та за підтримки МКІП, а також у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».

«Було важко у суржикомовному середовищі спілкуватись літературною українською».

Ви родом з Дніпровщини, де панувало двомовне середовище. Якою мовою спілкувались у вашому оточенні? У який момент вирішили перейти на українську?

Я родом з Кам’янського, але жила в селі Васильківського району, де всі спілкувалися суржиком. Не буду приховувати, що в дитинстві був період, коли говорила здебільшого російською мовою, адже усі дитячі книжки, мультики були російською. Коли пішла до школи, намагалась перейти на українську, бо мені здавалось, що суржик – це неправильно, має бути одна мова. Але було важко у суржикомовному середовищі спілкуватись літературною українською.

Шлях до свідомого переходу почався в 9-му класі. Коли ми сиділи з дівчатами на перерві, слухала їх і думала: «Це я так само розмовляю? Теж спотворюю слова, як і вони? Це ж так негарно!» Тоді почала переходити на українську мову, попри те, що однокласники та вчителі з мене кепкували.

В університет вступила в Дніпрі, в ДНУ ім. Олеся Гончара. Було непросто, адже це місто дійсно було русифікованим. Пам’ятаю, коли прийшла в перший день, всі вітались, знайомились, я розказала про себе, як мене звуть, а одногрупниця запитала, чому я розмовляю українською. Тоді глянула на неї й сказала: «Тому, що я українка. А якою мовою я маю говорити?» Вийшло так, що я одна з 65 людей на курсі спілкувалась українською на постійній основі.

Ви працюєте в українському інтернет-виданні «Новинарня». Розкажіть, якою є журналістика в умовах війни? Які зміни відбулись у сфері вашої діяльності після 24 лютого?

У «Новинарні» завжди були новини на воєнну тематику. Я працюю в цьому інтернет-виданні з 2017 року, і весь цей час ми писали про війну, навіть коли ці матеріали збирали дуже мало переглядів. Тому «Новинарня» продовжила свою інформативну, просвітницьку діяльність про російсько-українську війну і після початку повномасштабного вторгнення.

До 24 лютого 2022 року я частіше їздила у відрядження, робила репортажі з передової, могла там взяти в когось інтерв’ю. Зараз працюю переважно в Києві. Можу кудись поїхати, але вже значно рідше. Попри це, я все одно продовжую писати про військових. Те, на чому спеціалізуюсь, і що мені дійсно подобається, – великі інтерв'ю. Мені цікаво розкрити людину, показати іншим, хто вона, чим займалася, чим  жила, що їй подобалося тощо. Розповідаю також про поранених, про те, як вони дають собі раду з наслідками своїх травм. Окрім цього, пишу і про волонтерів.

Як правильно спілкуватись з військовими? Як показувати війну так, щоб про неї не забували? 

Розкажу, як спілкуюсь з військовими особисто я – як зі звичайними людьми. Ось і все. У мене немає певної формули, просто беру і спілкуюсь. З важливого – поважати приватний простір цієї людини, ставитись з повагою до її вибору, до особливостей стану, якщо вона поранена. Якщо людина перебуває в шпиталі, намагатися не мучити її питаннями пів дня, а впоратися якнайшвидше, тому що говорити довго теж непросто. 

Мені складно сказати, як писати так, щоб про війну не забули. Усі ці роки люди в моєму середовищі про війну пам’ятають, друзі й знайомі продовжують збирати допомогу для військових і якось наближати нашу перемогу. Тому, певно, я все-таки оптимістка і вважаю, що не можуть українці зовсім забути про війну. Мені буде дуже боляче, якщо я помиляюсь.

«Дуже вдячна людям, які надали мені мотивації й повірили в ідею написати про людей, у яких був болючий досвід, і які живуть з наслідками цього досвіду»

Ви є авторкою книги «Вони перемогли. 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими», яка розповідає про ветеранів війни. Розкажіть про створення цієї книги. Як виникла її ідея? Скільки часу зайняло написання?

У мене був друг, який працював у видавництві Yakaboo Publishing, і він якось сказав мені: «Настю, ти так гарно пишеш. Може тобі подумати над своєю книгою?». Я подумала, що це жарт, і не сприйняла серйозно. Але він наполягав на тому, щоб запітчити мою ідею, питав, про що саме я б хотіла написати. Тоді-то я й сказала: «Про людей, які втратили кінцівки, але продовжують жити». Мій друг дійсно запітчив цю ідею, і вона всім сподобалась. Далі я зустрілася з редакторкою, разом ми обговорили, в якому контексті слід писати. Це був початок 2021 року, і весь той рік я писала книгу, але паралельно у мене було дві роботи й постійні відрядження на Схід.

Як ви збирали історії про ветеранів, які лягли в основу вашої книги? Що саме ви висвітлювали?

Намагалася розповісти про людей, у яких різні поранення, адже конфігурація травм, які дістають військові на полі бою, близька до нескінченності. Тому мені хотілося розповісти про різні випадки для того, щоб комусь, хто має схожі поранення, їхній досвід міг допомогти.

Частину людей, чиї історії потрапили до моєї книги, я вже знала. Наприклад, з Дмитром Котовим, у якого немає обох ніг, ми колись підіймались на Говерлу, з Сергієм Храпком, який має високу ампутацію лівої ноги й лівої руки, – стрибали з парашутом. З «Сакурою» – Олександром Фештригою – ми познайомились, коли я їздила у відрядження до 93-ї бригади. Попри те, що в нього не було одного ока, «Сакура» продовжував воювати, був розвідником, але, на жаль, у травні 2022 року він загинув. Ще одного героя, Віталія Омельченка, мені підказала моя знайома волонтерка. Віталій все життя служив прикордонником на Донеччині, проте у 2014 році отримав поранення, через яке лежав у лікарнях 364 дні. Попри те, що він вчився ходити заново, переніс купу операцій, у нього були складні реабілітації, минулого року він вирішив знову піти воювати. Також мені було важливо розказати про жінок, які так само воюють, дістають поранення, можуть мати контузії, проблеми з хребтом через постійне носіння бронежилета. Тому героїнею своєї книги я зробила Вікторію Дворецьку, яка фактично командувала ротою в батальйоні «Айдар». Погодилась розповісти свою історію Оксана Якубова, яка морально важко переносила участь у бойових діях. 

Так, крок за кроком я познаходила своїх героїв. Це були теплі розмови. Усі ці люди дуже енергійні та спраглі життя. Ти бачиш у них не наслідки поранення, а їхню енергію, яка здатна звернути гори, а якщо не звернути, то підкорити.

«Таких людей, як герої моєї книги, стає тільки більше і буде ще більше…»

Одним із важливих та водночас складних питань сьогодні – реінтеграція колишніх учасників бойових дій з інвалідністю в суспільне життя. Як гадаєте, чи допоможе в цьому питанні ваша книга? Загалом, для яких читачів вона буде корисною?

Моя книга – для поранених військових, а також для поранених цивільних, тому що їх насправді теж багато. Цивільні так само втрачають кінцівки, навіть діти. Це все жахливо, страшно та боляче. Водночас ця книга для людей, які небагато знають про війну і про військових. Вона про те, як говорити з пораненими, як поводитися з ними.

Можливо, моя книга потрапить на очі якому-небудь забудовнику або людині, яка дбає про інклюзивність українських міст і сіл. Тоді ця людина подумає про те, що, виявляється, треба робити трохи більше для того, щоб українські міста були зручними й доступними не тільки для здорових людей, а і для тих, у кого є інвалідність. Наприклад, у публічних місцях робити всі двері автоматично розсувними, щоб людина без рук змогла самостійно потрапити у будівлю, не забувати про пандуси для людей, що пересуваються на колісних кріслах. Таких людей, як герої моєї книги, стає тільки більше і буде ще більше... Нам треба щось робити для їхнього комфорту. 

Я б сказала, що моя книга для широкого кола читачів. Мене розчулює до сліз, коли іноді волонтери їдуть у шпиталь, приносять військовим щось почитати й серед тих книг є і моя. Я навіть знаю історії, що моя книга стає такою собі дорожньою картою для військових, які опиняються у шпиталі. Вони в цій книзі знаходять поради для себе, підтримку. Книга насправді важка, але в ній є світло і надія.

Мовне питання у суспільстві завжди було дискусійним, через вплив росії у тому числі. Як гадаєте, чому нам, українцям, знадобилися століття для того, щоб перестати сваритися на цій темі та усвідомити важливість мови як основи культури?

Тому що століттями були постійні заборони української мови та культури, починаючи ще з Російської імперії. Потім в Радянському Союзі політика партій теж була спрямована на витіснення всього українського. Наприклад, вчитель російської мови після університету отримував надбавку до зарплати, а вчитель української мови не отримував нічого. Тому деякі люди перекваліфіковувалися у вчителів російської. Крім цього, була спроба асимілювати людей. Наприклад, випускників педагогічних університетів відправляли за розподілом, умовно кажучи, з Івано-Франківська в Луганськ, і навпаки. Тобто людина могла русифікуватися в середовищі або потрохи русифікувати середовище навколо себе. Зараз, після початку повномасштабного вторгнення, мовні суперечки дещо вщухли, але я б не сказала, що ці сварки повністю припинились. Ситуацію все одно є куди покращувати.

Розкажіть, який контент в мережі споживаєте особисто ви – що рекомендуєте подивитися, послухати, почитати.

Зараз у мене з книгами значно гірше, ніж було до повномасштабного вторгнення, тому що я не можу зосередитись на читанні. Торік відкрила для себе, що читання фентезі може бути терапевтичним. Я дійсно читала ці розповіді про вигаданих персонажів у вигаданих світах із вигаданими трагедіями. Наприклад, «Поміж злодіїв» Едрієнни Янґ. Зараз читаю «Поворотний момент» Малкольма Гладуелла. Ця книга про ідеї, які стають вірусними, і чому вони стають вірусними. Виявляється, що нон-фікшн у часи лиха може бути легшим для сприйняття, ніж художня література. Відверто кажучи, зараз мені важко читати щось про російсько-українську війну, тому що я в ній живу багато років і пишу про це. Якщо читати щось про війну чи військових, то це переважно не книги, а тексти колег на «Новинарні» або інших ресурсах.

Українське кіно дивлюсь переважно в кінотеатрах. Наприклад, днями ходили з товаришкою на фільм «Ля Палісіада», торік була на «Люксембург, Люксембург». Якщо дивлюсь щось онлайн, то це здебільшого ромкоми, для того, щоб трохи відволіктись. Люблю фільм «Красуня», хоч я і дивилась його 100 разів, але можна подивитись і 101-й, і в такий спосіб відволіктися.

З української музики можу послухати «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ», «Жадан і Собаки», «Антитіла», «Океан Ельзи», Kozak System. Здебільшого віддаю перевагу давнішнім їхнім творам.