"Мені кажуть, що час лікує, але я думаю, що то не мої ліки", — трагічна історія В'ячеслава Денисенко, працівника аеропорту в Гостомелі

Трагічна історія В'ячеслава Денисенко, працівника аеропорту в Гостомелі. В’ячеслав – корінний житель Ірпеня. 23 лютого пізно ввечері він відправив літак у рейс, а вже рано вранці його життя, як і життя мільйонів українців змінилося назавжди. Що сталося з його майном та столітнім родинним деревом і яке горе спіткало родину вже після повернення додому, розказує спеціально для Щоденників війни.

В'ячеславу Денисенко 61. Все своє життя він прожив у Ірпені:

"Я народився на цій землі, на землі прадіда. Мій прадід у 1911 році купив у пана ділянку землі".

У них був величезний, старезний родинний дуб, який був символом роду:

"Жили вони на цій землі поки не почалась Друга світова війна. Два діди пішли на фронт. Бабуся з трьома дітьми залишалась тут. Коли прийшли німці, вони виселили їх в Радомишль Житомирської області".

В'ячеслав і гадки не мав, що колись і йому з родиною теж доведеться тікати від страшної війни. 23 лютого пізно увечері він відправляв літак у рейс. Вже 27 років В'ячеслав працює начальником служби радіозв'язку аеропорту "Антонов" в Гостомелі.

"Війну 24 лютого зустрів там. Коли вже побачили, що почали бомбить злітно-посадкову смугу, то ми відправились у бомбосховище. Наш керівник пішов домовлятись із цим десантом. Відпустили нас додому. Із цією звісткою я прийшов до сім'ї і розповів, що почалась війна", — розповідає В'ячеслав про день початку війни.

ЧИТАйТЕ ТАКОЖ: Народжувала під обстрілами у Ворзелі, поки чоловік із сином ховались у підвалі в Бучі: історія родини Руденко з Київщини

Чоловік з родиною певний час просидів вдома, нікуди не виїжджаючи:

"Ми бачили, що літають снаряди. Так було 9 днів, а потім, коли вже почав заходити на низькій висоті літак і скидати бомби на Ірпінь, вирушили звідси їхати. Ми рушили на Тернопільщину, у місто Зборів".

Там поселилися у родичів. Але невдовзі сталася нова біда: інсульт у старшого сина:

"Швидка його направила до Тернополя. Вчасно надали допомогу, врятували сина".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вальс на руїнах: історія харківських випускників, що станцювали на фоні знищеної школи у "Сніданку з 1+1"

13 травня вони повернулися додому і побачили який "мир" принеси їм росіяни. Вони зруйнували гараж, майстерню, який син побудував своїми руками:

"24 числа ми почали ховатись в оглядових яма, тому що вважали, що тут безпечно. А виявилось, що якби ми тут залишились, то тут згоріло б все".

Згорів і старовинний дуб:

"Спеціалісти кажуть, що років 500, може 700 цьому дубу. Кора згоріла, відновитись він не може. Його повинні спиляти, тому що він в аварійному стані. Дружина вважала, що це сила сім'ї: поки є дуб, то є і сила в цій сім'ї. Я одного разу пошуткував, що може не будемо крону приводити в порядок, а просто знімемо його. Жінка тоді сказала, що зріжете, коли мене не стане..."

Тетяни не стало 18 травня. Не витримало серце. Дружина померла від інфаркту:

"Ми прожили з нею 40 років у шлюбі. А взагалі ми з 9 класу з нею".

Будинок, сад, все побудували разом. Тепер навіть квітка, вирощена дбайливими руками дружини, боляче нагадую В'ячеславу про втрату:

"Коли руку поранив, то воно тобі за тиждень заживе. А це – розірвана душа, розумієте. Як її лікувати, цю душу? Мені кажуть, що час лікує, але я думаю, що то не мої ліки. Немає чарівної. І немає "Чарівної скриньки".

Так колись називався їхній магазин і Ірпені, в який Тетяна вкладала всю свою душу:

"Це магазин народної творчості майстрів України".

В'ячеслав розповідає, що цей місяць він взяв так званий тайм-аут від своєї основної роботи, щоб прийти в себе. А потім піде в колектив, працювати, приносити користь підприємству у його відбудові:

"Мрію, щоб війна закінчилась. Щоб діти і онуки були живі-здорові".

Також, В'ячеслав мріє посадити нове родинне дерево, як буде символом для продовжувачів роду.

Дивіться історію В'ячеслава у Щоденниках війни: