Ведучий та репортер 1+1 Костянтин Грубич розказав про роботу під час війни та де шукає точки опори увесь цей час.
Першою думкою було зібрати усіх рідних разом
Яким для вас був ранок 24 лютого та за яких обставин ви дізналися про початок повномасштабної війни?
Це один із найгірших ранків у моєму житті. Ми спали вдома, але оскільки у моєї дружини дуже чутливий сон, вона прокинулася і сказала: «Вибухи!». Був шокований, але сенсацією для мене це не стало, адже тривалий час в інформаційному полі обговорювалася висока ймовірність повномасштабного наступу рф.
Ми відразу почали телефонувати нашій доньці Владі, журналістці «Сніданку з 1+1». Оскільки вона мешкає окремо, прагнули переконатися, що з нею все гаразд. Десь до 9 ранку вона не відповідала, тож у перші години війни ми найбільше хвилювалися за неї. Зрештою, нам вдалося вийти з нею на зв’язок. Відтоді ми не розлучалися.
Від самого ранку ми увімкнули телевізор, з усіх каналів нам вдалося побачили в ефірі актуальну інформацію лише на 1+1, де в ефірі працювали ведучі Єгор Гордєєв та Марічка Падалко. Колеги від самого початку стали на оборону інформаційного фронту України і за розвитком подій ми спостерігали разом з ними.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Якби мені судилося загинути – я б вже загинула разів 15», – Вікторія Стрельцова, кореспондентка ТСН
Що ви особисто відчували та планували діяти далі? Чи не було паніки або хвилювань від тотальної невизначеності?
Паніка у нас дійсно була, тому що ми все ж таки живі люди. Я з дружиною мешкаю на лівому березі столиці. Нам доводилося спостерігати за колонами ворожої техніки неподалік Броварів, чути відлуння вибухів. Справді витримати це було психологічно складно.
Якщо ж пригадати перші години нападу росіян, то я поїхав на роботу, Влада також. 24-го лютого якраз була моя черга вести ефір денного інфотейнмент шоу «Твій день». Моя особиста відповідальність перед глядачем не дозволяла мені не приїхати на роботу. Вже згодом ми з родиною провели сімейну нараду, аби зрозуміти, як діяти далі, адже ніхто не міг передбачити, що відбудеться наступної миті.
Спочатку ми з сином Ярославом хотіли, аби донька разом з дружиною поїхали на захід країни чи за кордон, проте вони сказали, що нікуди не поїдуть. Один з найважливіших чинників, чому ми, зрештою, залишилися у Києві, тісно пов’язаний з 2014 роком. У тому злощасному році у нашій родині сталося величезне горе – загинула наша молодша донька Оля і ми дуже тяжко переживаємо досі цю втрату. Тоді ж було прийняте рішення, якщо, не дай Боже, знову станеться якась трагедія – краще ми переживемо її усі разом.
Хай там що, проте ви спершу чоловік, батько, а вже потім журналіст. В який момент було по-особливому страшно за свою телевізійну родину, зокрема за доньку Владу, яка, як і ви, з перших днів війни працювала?
Хвилювався постійно. Чесно кажу, в родині у мене репутація своєрідного панікера, адже завжди я починав ці розмови: «Давайте щось робити, давайте відправляти дівчат, хоча б». Навіть досі не знаю, чи правильним було рішення залишити усіх тут, наражаючи сім’ю на небезпеку.
Влада постійно хотіла щось робити, їздила в офіс і на знімання. Вона намагалась бути корисною, залишатися разом з колегами. Цілком розумію її прагнення. Хоча дійсно хвилювався, не міг змусити її сидіти вдома.
Безумовним плюсом стало те, що усі медіагрупи, які раніше так чи інакше конкурували, змогли об’єднатися у єдиний організм
В ефірі з’явився об’єднаний телемарафон, а наше життя стало однією довгою добою. Яким був цей час спротиву на інформаційному фронті? Які позитивні зміни ви простежуєте в журналістиці?
Найбільші українські телеканали об’єдналися у загальнонаціональний телемарафон «Єдині новини». Це феноменально, адже великі медіагрупи завжди конкурують між собою. Відчувається ось це журналістське братерство, стирання будь-яких суперечностей. Також дуже швидко стали прийматись рішення. Якщо раніше деякі питання вирішувалися навіть тиждень-два, то сьогодні вони приймаються миттєво.
На жаль, є чимало і сумних моментів, адже більшість телевізійних жанрів зупинилися, зникло багато телевізійних проєктів, таких як «Твій день», наприклад. Проте варто відзначити професіоналізм директорки департаменту ранкового мовлення Юлії Жмакіної і бережливе ставлення до колективу “Твого дня” його продюсера Єгора Гордєєва. Ранкове шоу «Сніданок з 1+1» вдало адаптувалося. Колеги не зупинилися, а продовжили працювати, враховуючи сучасні реалії.
Завдяки “Сніданку з 1+1” ми можемо торкатися різних тем, говорити про будь-що, але у своєрідній та цікавій подачі. Тут можна використовувати різноманітні телевізійні прийоми, тут більше інтерактиву. Крім того, «Сніданок» отримує позитивний зворотний зв’язок від глядачів, що теж дуже важливо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "ТСН – команда професіоналів, якій все під силу", – інтерв'ю зі спецкором ТСН Наталією Гончаровою про роботу під час війни
Допоки наші люди перебуватимуть в тимчасово окупованих містах і селах – буду щодня звертатися до них, аби підтримати
У своїх соцмережах ви створили рубрику «Підтримай своїх», де записуєте відеозвернення для людей з тимчасово окупованих територій. З якої історії розпочалися ці відеозвернення, і скільки людей пишуть вам з окупованих територій?
Цю історію я дуже добре пам’ятаю. Якось одна моя знайома з тимчасово окупованого Енергодара написала мені, що їхньому місту виповнюється 50 років. Вона попросила привітати містян через відеозвернення, адже людям, які перебувають в окупації, дуже важливо не втрачати зв’язок з Україною.
Я опублікував це відео на своїх сторінках в інстаграмі та Facebook і був дуже здивований кількості відгуків та коментарів під відео. Звернення зібрало тисячі переглядів, а я отримував сотні повідомлень зі словами вдячності. Після цього вирішив: допоки наші люди перебуватимуть в тимчасово окупованих містах і селах – буду щодня звертатися до них, аби підтримати.
Уже понад 3 місяці щоденно записую відео та вирішую, що та кому сказати. Часто зачитую дописи, які отримую в особистих повідомленнях від очевидців різних трагедій, людей, які зараз живуть в окупації. Вкрай важливо підтримувати наших співвітчизників саме сьогодні.
Трагічні історії, на жаль, шукати не доводиться. Вони скрізь, де побувала нога рашистів
У який момент у вас виникло бажання разом зі своїм сином документувати історії українців, які пережили окупацію? В яких селах були та з якими історіями доводилося перетинатися?
Ми встигли побувати на Київщині, Харківщині, Сумщині та Чернігівщині. Трагічні історії, на жаль, шукати не доводиться. Вони скрізь, де побувала нога рашистів. Перша поїздка - ініціатива Ярослава. Коли він навчався у Польщі, потоваришував з хлопцем із Сум, тож дуже хотів побувати саме там. Він підійшов до мене і сказав: «Тату, давай з’їздимо у Суми». Недовго думаючи, погодився, але сказав: “Якщо ми вже їдемо - давай візьмемо з собою камеру і будемо фіксувати все, що там побачимо”. Ярослав чудовий оператор і чимало його матеріалів були навіть в ефірі марафону «Єдині новини» та у «Сніданку з 1+1».
Зараз він дуже хоче в Миколаїв, а я у Куп’янськ, адже раніше бував там кілька разів. Мені дійсно важливо подивитися, що ці нелюди зробили з містом. Розумію, що зараз усі говорять про жахи в Ізюмі, але впевнений: у Куп’янську буде не менше горя.
Найбільше мене засмучує питання зради, коли люди, які все життя працювали та жили в Україні, перейшли на бік ворога
Якщо раніше про війну ми читали з книжок і чули з переказів від рідних, то зараз все бачимо на власні очі. Яка з подій, що відбулася за цей час, стала переломною для вас?
Надзвичайно вражає професійність нашого військового командування, хлопців та дівчат у ЗСУ. Вони вже майже 7 місяців відважно тримають спротив, б’ють ворога. Сьогодні ж ми бачимо, що вони наносять такі нищівні удари по окупантах, що росія досі не може оговтатися. Завдяки нашим військовим ми маємо можливість жити у вільній країні і ми маємо завдячувати їм за це кожного дня.
У “Сніданку з 1+1” ви неодноразово говорите про те, що це ранкове шоу для глядачів є точкою опори у цій війні. А що для вас особисто стало точкою опори за весь цей час?
Живу так, аби потім мені не було соромно. Для мене точка опори - те, що поруч зі мною знаходиться моя сім’я = дружина Світлана і син із донькою, а я продовжую працювати. Великою опорою для мене став наш волонтерський проєкт “Відлуння руйнації”, який з’явився завдяки Валерії Бондаренко. В межах цього проєкту музиканти вирушають на знакові зруйновані рашистами об'єкти, де грають різноманітні музичні композиції на руїнах, нагадуючи, що життя триває і ми все-все відбудуємо, будемо жити далі.
Продовжую інформаційний спротив і в межах свого YouTube-каналу, де висвітлюю матеріали з рецептами польової кухні, що зібрані з різних куточків України вже в умовах повномасштабної війни. Готовими стравами частуємо людей з деокупованих територій, а також пригощаємо наших захисників та захисниць. Самі ж польові кухні, які після 24 лютого вперше стали виготовляти в незалежній Україні, за кошти спонсорів передаємо на передову захисникам або в деокуповані території.
Коли росія розвалиться на кілька країн, тоді ми дійсно переможемо
Яким буде ваш Переможний день? Що зробите одразу після Перемоги?
Формальна Перемога настане тільки тоді, коли ми виженемо ворога з усіх наших територій - з Криму та Донбасу. Коли Україна повернеться до своїх кордонів 1991 року. Проте остаточна Перемога настане, коли росія розпадеться повністю.
Не знаю, чи доживу до цього моменту, але це мерзотне угрупування повинно дійти до свого логічного завершення. Хто б не був при російській владі, вони все одно дотримуватимуться імперської ідеології.
Я ж після Перемоги мрію знову стати ведучим відновленого шоу “Твій день”. А ще - відвідаю багато звільнених територій, бо вже надавав купу обіцянок людям у Розівці на Запоріжжі, у тому ж Куп’янську, у Маріуполі, а також у Луганську і Донецьку.