"На власні очі бачив масштаб руйнувань, масштаб трагедії, яку складно осягнути", – спеціальний кореспондент «Сніданку з 1+1» Антон Пшеничний
Антон Пшеничний поділився, як змінилося його життя після повномасштабного вторгнення росії на територію України.
Пригадайте, за яких умов ви дізналися про початок повномасштабної війни в Україні? Де ви тоді перебували та що зробили у першу чергу?
Ми з дружиною були вдома. З нами також ще була моя теща, адже батько дружини розумів, що щось може статися, тому десь за тиждень до повномасштабного вторгнення попросив, аби вона побула з нами. Також тесть закликав нас зробити певні запаси продуктів, гречки, якихось круп, але ми тоді дуже скептично до цього ставилися, відповідаючи: «Та для чого це все? Нічого не буде».
І от на ранок 24 лютого мама дружини прокинулася першою, вона була у сусідній кімнаті, розбудила нас і сказала: «Все, бомблять, почалася війна. Давайте збиратися». Того ж дня я мав їхати в офіс на чергування, щоб підготуватися до включення на 25 число. Проте вже нікуди не поїхав, адже потрібно було залишатися з рідними.
Ми швиденько зібралися, сіли в авто і стали думати, що робити далі. Вирішили порадитися з тестем, адже він колишній силовик. Оскільки наш будинок знаходиться поруч з лісом, ми вирішили заїхати в урочище і там вже планувати подальші дії.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни
Ще незадовго до початку повномасштабного російського вторгнення до мене звернулися із КМДА за допомогою, щоб я, як диктор, начитав їм тексти до відеороликів про тривожну валізку і те, як поводитися у разі початку бойових дій. Тексти, які я начитував, на щастя, збереглися у мене, тож ми мали своєрідну інструкцію. Першочергово вирішили заправитися, тож поїхали на АЗС. Доки ми стояли у цій черзі, почав працювати.
На той момент ведучий «Сніданку з 1+1» Єгор Гордєєв першим у прямому ефірі оголосив, що почалася війна. Ми вийшли раніше графіку, журналісти ж доєднувалися до ефіру за можливості.
Паралельно заправляв авто, потім ми заїхали в аптеку і я за списком, який начитував для КМДА, купував необхідні медикаменти. Тривожної валізки у нас не було. Натомість прихопив із собою ноутбук, зарядку, Power Bank для того, аби завжди залишатися на робочому зв’язку.
Перше, про що подумав, коли прокинувся – повинен бути на роботі.
Чому для вас було так важливо одразу включитися в роботу?
Розумів: у такий складний час маю бути корисним на своєму місці. Коли збирався, думав про те, що мені потрібно обов’язково прихопити ноутбук, зарядні пристрої, адже ми не знали, коли повернемося додому.
Почав пропонувати колегам свою допомогу. Вмію знімати, адже я колишній оператор, та монтувати.
Коли під час увімкнення розповідав про затори у місті та людей, які пішки йшли одеською трасою, знімав все на телефон, записував коментарі людей, одразу ж монтував матеріал на телефоні та передавав на канал. Чому я це робив? Усвідомлював, що ця інформація зараз потрібна кожному.
Перестав відчувати себе корисним - і це мене дуже засмучувало.
Де ви перебували з родиною на початку повномасштабного вторгнення?
Спочатку ми були в районі Фастова, неподалік від Василькова. Пам’ятаю, як над нами літали винищувачі, транспортні літаки, можливо, навіть ракети, складно було розрізнити за звуком. Потім ми відвезли родичів на Буковину, вони вирішили залишитися там, а мене почало накривати. Чесно кажучи, було морально складно там залишатися. Прагнув повернутися додому, у Київ, аби мати можливість повноцінно працювати, словом – бути більш корисним.
Одного вечора сказав дружині, яка працює координатором у департаменті ранкового мовлення, що потрібно повертатися і працювати, адже ми не можемо тут стільки часу сидіти, а я переставав відчувати себе корисним.
У якому ритмі для вас проходили ось ці найважчі перші тижні війни в Україні?
Перший місяць працював безупинно, кожного дня видавав матеріал. Ми з колегами згуртувалися, аби готувати інформаційні дайджести англійською, а також перекладати їх іншими мовами і публікувати на YouTube. Крім того, передавати до європейських ЗМІ. Кожен колега відповідав за певний часовий проміжок, за який потрібно було зібрати останні найголовніші новини, написати сюжет і віддати на публікацію. До того ж я начитував тексти – під ковдрою та на телефон.
Був залучений у створенні матеріалів для телемарафону «Єдині новини» та проєкту FREEDOM. «Сніданок з 1+1» на певний час став на паузу, але від цього задач не ставало менше. Робив сюжети про те, як зберегти заряд смартфона, як забезпечувати конфіденційність інформації. Словом, те, що ми могли зробити дистанційно – ми робили.
Це дійсно був стрес та жах, проте це та подія, яка загартувала мене на все життя.
Як війна вплинула на підхід до роботи?
Вважаю, що у мені кардинально нічого не змінилось. Я людина емоційно стійка, адже я пройшов 2014 рік і це певним чином на мене вплинуло. Тоді працював на невеличкому нішевому телеканалі. Коли почалася Революція Гідності, ми з колегами зайняли принципову позицію і навідріз відмовилися просувати ті наративи, які нав’язувалися тодішньою владою.
Ми почали робити прямі включення з Майдану. Так склалося, що у день масових розстрілів мусив підмінити колегу-журналіста. Його поранили (щось вибухнуло і уламки влучили йому в ногу), тому наступного дня замість нього вийшов я. Це був саме той день, коли силовики почали розстрілювати людей бойовими кулями. Перебував біля Жовтневого палацу, а біля мене несли перших загиблих героїв Небесної Сотні.
На власні очі бачив масштаб руйнувань, масштаб трагедії, яку складно осягнути.
Попри те, що ви доволі загартований, як журналіст, чи були теми, про які складно розповідати?
Ось тут хочу пригадати першу зйомку, на яку поїхав вже по поверненню до Києва. Це було у квітні, ввечері ми з дружиною повернулися до Києва, а на ранок я вже поїхав у Бучу. Це була моя перша повноцінна зйомка за період повномасштабного вторгнення. Потрапити у місто напряму ми не змогли, тому довелося об’їжджати через Ірпінь. Ми бачили увесь той жах, який російські військові коїли на Київщині. Одна справа, коли ти монтуєш фото/відео, збираєш матеріал з кадрів, які є у доступі, і зовсім інша - бачити це на власні очі.
Тоді у місті ще лежали заміновані трупи росіян, ДСНС туди ще не дійшли. Цей момент мені дуже сильно запам’ятався.
Проте все одно, як професіонал, повинен виконати свою роботу, повернутися і віддати матеріал. Під час інтерв’ю з людьми, які пережили окупацію, теж намагаюся залишатися журналістом, вислухати героя, поставити правильні запитання. Коли ж приїжджаю додому та передивляюсь ці матеріали, як глядач, все сприймаю по-іншому. Тоді дуже часто стає ком у горлі.
Якою є ваша сьогоднішня професійна мрія?
До речі, про професійну мрію ми говорили досить давно, але вона і донині не змінилась. У нас до війни у «Сніданку з 1+1» була рубрика «Путівник» - сюжети про подорожі. Дуже сподіваюсь, що після нашої Перемоги ця рубрика знову повернеться і ми будемо показувати прекрасні відновлені українські міста. Звісно, що хочу відзняти «Путівник» в Криму, в українському Криму.
Ми часто фантазуємо. Проте, яким буде цей день – важко передбачити.
Яким для вас буде день нашої спільної Перемоги?
Однозначно буде багато дзвінків своїм друзям, родичам, які зараз перебувають в окупації у Запорізькій області. Пам’ятаю вечір, коли з’явилася новина про арешт Медведчука, ми з дружиною сиділи на кухні. Коли дізнався цю новину – почав танцювати гопака на кухні, я не жартую. Вважаю, коли настане день нашої Перемоги, емоції будуть значно сильнішими.
