О 6-тій ранку 24 лютого вийшла в прямий ефір з новиною про наступ росії: інтерв'ю з Оленою Гущик, кореспонденткою ТСН
Як війна змінює професію: інтерв'ю з Оленою Гущик, кореспонденткою ТСН, про нові вміння та виклики.
Кореспонденти ТСН працюють невпинно на інформаційному фронті з перших днів війни. У рубриці "Обличчя ТСН" ми розповідаємо про тих, хто у цілодобовому режимі повідомляє найактуальнішу перевірену інформації, часто заради цього ризикуючи своїм життям. Сьогодні свою історію про роботу під час війни розповідає Олена Гущик.
Як змінилася ваша робота через війну?
Від 24 лютого у мене було багато "вперше": вперше вибухи за вікном і страх, який заморозив на хвилин 15 посеред квартири.
В той день я повинна була знімати сюжет про бомбосховище, натомість о 6-тій ранку уже вийшла в прямий ефір із, певно, головною новиною життя: «Росія нахабно розпочала повномасштабний наступ».
Тоді також вперше чула звуки сирен і одразу на всю країну розповідала про те, що вони означають. Я ніколи не працювала в умовах війни, тож у процесі доводилося вчитися, втихомирювати емоції та спокійно доносити інформацію до глядачів. Ми вперше спали з колегами на роботі й сиділи у бомбосховищі, доки Київ щоразу сколихався від вибухів. Правда, "спали" – гучне слово. Скоріш за все, що марно намагалися заплющити очі. Між сиренами чимдуж бігли з підвалу на четвертий поверх, в редакцію. В ефір виходили на кілька новин і через небезпеку знову доводилося спускатися у сховище. Коли з частиною команди ми переїхали у більш безпечне місце, довелося заново мудрувати, як випускати новини без технічних можливостей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Наш секрет — неймовірна згуртованість", — кореспондент ТСН Сергій Моргун розповів про роботу під час війни та як залишав Ірпінь
Війна змінює професії.
В одну з ночей, коли ми підстраховували інший телеканал, довелося за 10 хв навчитися випускати ефіри. Чотири години ведучий Руслан Сенічкін вів сам, а ми в перервах на ввімкненнях бігали витирати йому піт з чола.
Та ніч пригальмувала в мені журналіста і трохи випробувала на вміння бути редактором. Нині іноді верстаю випуски сама або допомагаю випусковому редактору. Тобто продовжую відстежувати новини, відписувати їх, редагувати, але дещо менше працюю в кадрі. Хоча інколи все ж таки вириваюся на знімання. Чи скучаю я за червоним ТСНівським мікрофоном? Ще і як! Але всьому свій час.
Як змінилося ваше особисте життя? Чи змінювали ви місце проживання?
Востаннє я була вдома 24 лютого о 5:40. Взяла спортивний костюм, джинси, футболку, документи й воду. Потім жила у ньюзрумі, вночі у бомбосховищі на каналі.
У Києві ж довкола мого будинку прилітало кілька снарядів. Спершу вщент вигоріла багатоповерхівка навпроти, через кілька днів – шість житлових будинків та школа, поруч окупанти знищили торговельний центр.
Яким був найстрашніший момент у вашій роботі за цей час?
У перший день повномасштабного вторгнення я працювала в Офісі Президента. Після кількох брифінгів нам повідомили, що треба евакуюватися із приміщення, бо після Гостомеля – наступний десант мав висадитися на Банкову. Російські війська оточили Київ. Той день був нестерпним, бо ти не розумієш масштабів, їхніх сил, стратегії. Сидиш і молишся, аби наші воїни втримали.
Взяли емоції верх, коли довелося об'їжджали Житомирську трасу, де буквально за кілька кілометрів тривали бої за Гостомель, а в небі працювали винищувачі. З того часу я більше так не плакала. Оселилася порожнеча.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вони могли в будь-який час нас розстріляти", — керівниця ТСН.ua розповідає, як вирвалася з Димера (окупований в перший день війни)
Чи відчуваєте ви, що ваша робота важлива? Чули слова подяки?
Мабуть, кожен розуміє, що медійники зараз ведуть окремий фронт – інформаційний. Усі на війні: хтось у бронежилеті на передовій, хтось у студії з мікрофоном.
Доводиться викладати чимало зусиль, аби щоразу відсікати брехню російської пропаганди і на увесь світ кричати про моторошні наслідки приходу рашистів. І звісно подяки за це багато: у коментарях під сюжетами, на особистих сторінках в соцмережах, люди просто на вулиці обіймають. Приємно, що довіряють. Це завжди дає більше сил продовжувати боротьбу.
Що таке українська сміливість?
Впевнена, що історії про українську сміливість будуть переповідати ще багатьом поколінням. До того ж не тільки в Україні. Чого лише вартують найбільші у світі втрати російській армії з часів Другої світової.
У нас банки з консервації працюють як ППО, люди міни голіруч носять, на танки кидаються. Працівники ЧАЕС свідомо ризикують життям, аби замінити колег в окупації, а військові на смерть стоять у повністю оточених містах-героях. Навряд чи якась з країн може похизуватися таким патріотизмом. Або ви бачили, як біля вщент зруйнованого снарядом будинку вже за пів години, як мурахи, прибігають люди з тазиками, пакетами, віниками й за пів дня латають будівлю?! Війна остаточно об’єднала українців у 44 млн сім'ю. І що може бути прекраснішим?!
Чому журналістам проєкту «Єдині новини» потрібна підтримка світу?
Ми вдома. Попри те, що з холодним розумом намагаємося повідомляти новини, пишемо їх зі сльозами на очах. Спалені будинки знімаємо, де ще кілька місяців тому жили друзі. І з кожною новиною про вбитого, закатованого, згвалтованого повідомляти все важче. А відтак вести інформаційну війну проти нестерпної російської пропаганди наодинці неможливо.
Ми вдячні кожному журналістському розслідуванню міжнародних колег, статті про викриті злочини нелюдів, кожній акції, концерту чи заяві про передану зброю Україні. Ми відчуваємо цю підтримку й обіцяємо: після перемоги обов'язково покажемо світові іншу Україну. Влітку завеземо на Джарилгач, взимку – у Карпати, восени прогуляємося парком КПІ, а навесні – узбережжям Чорного моря.
