"Саме у Бучі ми провели перший за час війни ефір просто неба", — ведучий ТСН Святослав Гринчук розповів, як війна змінила графік роботи та звичне життя
Про цілодобову роботу та безпеку мовлення під обстрілами, про родину та творчість, волонтерство та гордість за українців та ЗСУ — у ексклюзивному інтерв'ю Святослава Гринчука.
Ведучий ТСН Святослав Гринчук з перших днів війни, яку повномасштабно та відкрито розпочала росія 24 лютого, разом з колегами впевнено тримає інформаційний фронт — глядачі 1+1 отримують актуальну та перевірену інформацію. Для сайту 1+1 Святослав розповів про те, що лишається за кадром — як побудована робота команди, про переживання за колег та спілкування з родиною на відстані. Окрема тема розмови — волонтерство, адже всі ведучі 1+1 активно залучені до допомоги і військовим, і цивільним.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З перших днів війни телеведучі 1+1 стали волонтерами. Фонд «Ти не один» 1+1 media оголошує єдиний благодійний збір UKRAINE SOS
• Святославе, як Ви дізнались про війну, яким був ваш день 24 лютого?
Напередодні наступу, коли риторика Кремля почала ставати все більш агресивною, вирішили з дружиною, що їй та доньці краще, про всяк випадок, на вихідні поїхати до бабусі у Львів. Мовляв, у крайньому разі відпочинуть, погуляють і, якщо все буде гараз, то у понеділок повернуться. Тож взяли на ранок четверга квитки на потяг. О 6-ій 50 в них мав бути поїзд. А о 5-ій ми прокинулись. Чи то телефон почав жахливо вібрувати від купи повідомлень, чи то почули крізь сон якийсь вибух — вже точно і не згадаю. Одразу прочитав пост моєї колеги Марічки Падалко, яка цього разу якраз була на ранковій інформаційній зміні і все зрозумів. На щастя, сумки були зібрані, бо і без того планували на вокзал. Тож за півтори години вже посадив дівчат у вагон. Досі не було стовідсоткового розуміння, що відбувається, хотілось себе переконувати, що все це не насправді.
• Ви вели випуски новин напередодні початку російського вторгнення. Чи було відчуття, що дійсно буде війна? Були до цього готові?
Є речі, до яких не можна бути “готовим”, навіть, якщо щоденно і в величезній кількості читаєш новини, думки експертів і мозок підказує тобі, що ситуація дуже тривожна. Все одно десь глибоко переконуєш себе: та ні, такого не може статись, омине, пронесе, вляжеться. Не секрет, що про загрозу вторгнення було відомо ще з початку року. Не було лише до останнього зрозуміло, який саме воно матиме вигляд. Відверто скажу, до останнього припускав, що ситуація максимально загостриться на східних лініях розмежування, але безпосереднього удару по Києву та інших містах країни, віддалених від фронту не буде. На жаль, помилився.
• Фактично з перших днів війни Ви з колегами тримаєте інформаційний фронт. Як нині працює служба новин та Ви особисто?
Повномасштабна війна почалась вранці 24-г лютого, а вже в обід я був в офісі. Розумів, що буде багато роботи. З того дня ми і почали мовити фактично в цілодобовому режимі. Бо особливо у перші тижні після початку повномасштабної війни, зрозуміло було, що глядачу не так потрібні фільми, шоу, чи якісь розважальні проекти, як новини і думки експертів, про те, що відбувається просто зараз. Дуже оперативно кілька провідних каналів України, і 1+1 серед них, створили Об'єднаний телемарафон, у якому 24 години на добу, 7 днів на тиждень відстежуємо події з усіх фронтів. Увесь цей час я в Києві, працював у студії. У кожного каналу свій часовий слот і відповідно, сфера відповідальності. Ефір у абсолютно різний час, одного дня команда ТСН, наприклад, працює рано-вранці, наступного в обід, а ще через кілька днів уже з першої ночі.
Через комендантську годину часто доводиться ночувати на роботі. Маю там свою “похідну” сумку із найнеобхіднішим: каремат, спальник, плед, рушник. У перші тижні розкладав все це у бомбосховищі, потім знайшов доволі затишний закуток всередині офісу, за багатьма стінами, тобто відносно безпечний. Але інколи все одно в час повітряної тривоги доводиться повертатись у підвал. Пам’ятаю, ночував на каналі, коли зовсім неподалік чути було стрілянину, це була одна з перших ночей і по місту знешкоджували ворожі диверсійні групи. Також саме на каналі я застав вибух у одному з торговельних центрів Києва, по якому росіяни випустили надпотужну ракету, тоді і у нас добряче затряслись стіни.
Але звісно це все не до порівняння з без перебільшення героїчними буднями репортерів ТСН, які щотижня привозять десятки матеріалів з найгарячіших точок України, працюють під обстрілами, під час саперних робіт, із місць, де щойно падали бомби, робили чимало матеріалів із міст у облозі. Нашого Андрія Цаплієнка навіть поранили під час однієї зі зйомок на Чернігівщині. Словом, віримо, що робимо важливе і потрібне. І дякуємо завжди усім глядачам, які нас дивляться у цей складний час.
• Зараз вас можна побачити і у студії, і на включеннях. За ці два місяці, які події висвітлювати було найскладніше?
Кілька днів тому російська ракета убила в Києві нашу колишню колегу Віру Гирич. Просто у неї вдома, в її квартирі. Я ще застав її у ТСН, коли тільки влаштувався на “плюси”, а багато з моїх коллег працювали із нею по 10 і більше років. Тож можете уявити, який це був день для нашого колективу. Тим паче ще звечора ми побачили, що влучило саме в її будинок, колеги вночі телефонували їй, але телефон не відповідав, телефонували рятувальникам, перепитували, чи немає її в списках постраждалих і евакуйованих, але тоді відповідь була “немає” і всі видихнули трохи полегшено. Просто, тоді ще не було відомо про загиблих, а тіло знайшли вранці…
Із новин, які доводилось озвучувати в ефірі також дуже жахнула інформація з Одеси, де теж у власному домі від “високоточної”, як їх називають рашисти, ракети загинули мама, бабуся і 3-місячна дитина. Просто важко все це усвідомити. Не хотілось вірити і у все те, що виявили під Києвом, після того як звідти відступили росіяни — жахіття Ірпеня, Гостомеля, Бучі. Саме у Бучі ми провели, до слова, перший за час війни ефір просто неба.
Раніше такі спецвипуски ТСН практикувала регулярно, але в час постійних обстрілів та повітряних тривог ми мусили зважати на безпеку, адже студія — це не просто ведучий і оператор, які в разі чого можуть піти до укриття, це чимало людей, які забезпечують світло, зв'язок, водії, інженери… Тому у такому форматі почали працювати вже після звільнення територій на північ від Києва. Я встиг провести виїзні випуски з Бучі і Чернігова, моя колега Соломія Вітвіцька їздила у деокуповану Чорнобильську зону.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ведуча ТСН Соломія Вітвіцька показала, як готувалася до прямого ефіру з ЧАЕС
Зізнаюся, що коли бачиш усі ці масштаби звірств і руйнувань на власні очі — це зовсім інше враження, ніж читати про них у стрічці новин, чи навіть бачити на телеекрані. Машини з наклейками “Діти” на склі і попри те, продірявлені ворожими снарядами, перекопані місця масових поховань, могили вбитих цивільних у звичайни подвір'ях, будинки, від яких не залишилось абсолютно нічого і де-не-де розкидане сміття із російських солдатських продуктових наборів, їхні особисті речі — все це дуже сильно пригнічує, водночас вселяє дуже сильну гордість за країну, за те що ці міста таки вистояли, нехай і страшною ціною.
• З ким Вам вдалося поспілкуватися, де побували, що знімали?
Зізнаюся, що наприклад, у Чернігів я поїхав взагалі вперше у житті — ніколи не був у ньому мирному. Там ми побачили просто цілі житлові райони, які знищені обстрілами, не 1-2 будиники, а от просто дивишся і скільки бачиш поперед себе — стільки хат, від яких залишились лише обгоріла купка цегли, чи якісь металеві стовпи. Я раніше працював і у футбольній журналістиці, тож тепер дуже вразило побачене на чернігівському стадіоні — вирва від від авіабомби, в яку людей з 20 могло б поміститись, трибуни рознесені зовсім, я вже не кажу про те, що пообстрілювані і побиті величезна кількість пам'яток історії та культури, вороги на якусь цінність міста взагалі не зважали.
Директор тамтешнього історичного музею сказав нам, що деякі бомби попадали точнісінько у ті самі місця, куди падали нацистські бомби під час другої світової. І це якось дуже символічно.
Ну і звісно, те що в 21-му столітті, навіть після того, як ворог відійшов від міста, люди продовжують жити у підвалах, (бо їхні оселі понищило, а перебратись просто нікуди), стоять у чергах за безкоштовною їжею (бо просто втратили все, роботу, майно) — це дуже страшна нова реальність, з якою неможливо одразу змиритись.
• Разом з колегами з 1+1 Ви також стали волонтерами. Кому зараз допомагаєте?
Мене захоплює, що в Україні з початком війни майже усі стали у тій чи іншій мірі волонтерами. Щось постійно возять, передають, збирають, шукають, когось влаштовують на роботу, комусь надають нічліг, незалежно від того чим займались до вторгнення. Теж намагаємось бути корисними не лише в інформаційному полі. До Чернігова, куди команда ТСН їздила на прямий ефір, захопили з собою кілька мішків із будівельними матеріалами та рулонів із плівкою, яка зараз там дуже в дефіциті, і водночас дуже потрібны, аби перекривати вибиті вікна чи знесені бомбардуваннями дахи. Передав це все героям нашого сюжету, місцевим волонтерам.
Недавно моя колега ведуча Соломія Вітвіцька обїздила кілька українських локацій, куди доправляла бронежилети. Їх, разом з іншою військовою допомогою, вдалось закупити після того, як Соломія з паралімпійцем Сергієм Ємельяновим влаштували аукціон і продали його золоту медаль з ігор у Токіо. Лише на цій акції вдалось зібрати понад мільйон гривень.
Також Соломія влаштовує щотижневі благодійні концерти для діток з київського "Охматдиту", по-доброму користуючись тим, що товаришує з багатьма українськими виконавцями:).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Благодійний п'ятничний концерт в Охматдиті: ведуча 1+1 Соломія Вітвіцька та Святослав Вакарчук прийшли підтримати пацієнтів та медиків
Було і кілька благодійних телеконцертів, про які ми постійно розказуємо у випусках ТСН, і під час яких працює збір коштів для українських військових, чи тимчасово переміщених осіб, чи постраждалих дітей. Ну і ще є наш благодійний фонд "Ти не один", який об'єднав усіх наших ведучих та багатьох українських зірок. Там теж постійно триває збір коштів #UkraineSOS. Словом, як і усі українці, намагаємось “лупати цю скелю”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Неля Шовкопляс і благодійний фонд «Ти не один 1+1 media» отримали і передають 12,5 тонн гуманітарної допомоги українцям від іспанців
• Як часто бачитесь з родиною? Чи говорите з дітьми про війну? Як вони реагують? Що б порадили батькам, які не знають як заспокоїти дитину?
Вже понад два місяці я не бачився з своїми рідними. Ну, тобто, бачусь щодня, але лише через відеозвязок. Такої довгої розлуки у нас ще, мабуть, не було ніколи. Донька про те, що триває війна вже знала кілька років. Ми їй розповідали, що росія напала, вкрала Крим, стріляє в наших людей десь далеко на Сході. Тож тепер залишилось їй просто пояснити, що ці “погані дядьки” спробували ще й інші українські міста захопити, Київ в тому числі. Коли говоримо по телефону, то показую їй її іграшки, її кімнату, запевняю, що стежу, аби все тут було в порядку і чекаю її повернення.
Ми якось говорили з психотерапевтом Олегом Чабаном про те, як заспокоїти в час війни дітей: він закликає у жодному разі не обманювати дітей! Не казати їм, що все закінчиться за день, чи тиждень, якщо точно в цьому не впевнений. Бо малюки довіряють вам, як нікому, і будуть дуже розчаровані, коли виявиться, що ці слова не справдились.
Ми намагаємось, аби те, що відбувається Дзвінка сприймала не як тягар, а як якусь незабутню, нехай і виснажливу пригоду. Шукати для неї нові заняття, які б відволікали, шукаємо в архіві фото за минулі роки — що ми робили у ту саму дату, приміром, в 2021-му, 2019-му, пригадуємо, обговорюємо. Намагаємось, аби вона час від часу бодай по відео бачилась зі своїми подругами.
• Що б ви порадили тим, хто хоче допомогти Україні, але не знає як?
Я б порадив не недооцінювати себе. Кожен може бути корисним. Просто подумайте, де саме ви можете стати помічними — зараз для цього чимало можливостей, незалежно від ваших навиків і кількості вільного часу. Не всі будуть на передовій, не всі возитимуть фури зі зброєю чи гуманітаркою через кордон, не всі ночуватимуть у госпіталях, рятуючи поранених. Але не крайте себе, якщо ви не в числі таких супергероїв. Зібрати одяг для переселенців — ок! Посприяти з пошуком житла — чудово! Допомогти порозвантажувати гуманітарку — блискуче! Організувати збір коштів для переможних цілей, поширити важливу (але не забувайте — лише перевірену) інформацію, зокрема, і серед іноземних друзів-знайомих, покласти трохи продуктів у кошики збору для ЗСУ, що стоять у супермаркетах, зібрати книжечки для дітей переселенців, піти кілька годин поплести маскувальні сітки, скинути гроші волонтерам на картку, поїхати позбирати сміття у звільнених і понищених містечках (тільки там, де вже пройшлись з перевірками сапери, звісно ж), вийти на акцію підтримки України, якщо ви за кордоном — цей логічний рядок можна продовжувати нескінченно і все це теж велика і потрібна справа. Наше суспільство зараз як один великий мурашник і кожна соломинка, яку ви тягнете у ньому — це важливо. Не крайте себе думками “чому я роблю так мало, порівняно з тими героями, яких показують у новинах”, краще використайте час такого самолінчування із користю. Навіть, якщо на перший погляд ця користь видається не такою масштабною і помітною.
• Нещодавно Ви написали пісню про Україну, яка дуже сподобалась глядачам. Що надихнуло вас? Можливо найближчим часом ми почуємо ще один хіт?
Це і для мене було несподівано :). Це був, мабуть, перший тиждень з початку вторгнення. Був між ефірами вдома і почалась чергова повітряна тривога. У мене є закуток в коридорі за двома стінами, де я перечікую небезпеку. Цього разу "сідав" телефон, ноутбук теж десь лежав глибоко в сумці і я, аби якось згаяти час, а не просто сидіти і вглядатись в стелю, схопив з собою перше що потрапило під руку — гітару. Вона стоїть у кутку вже багато років і припадає пилюкою, колись давно я намагався трохи навчитись на ній грати, але не надто успішно. Словом, спершу я просто спробував підібрати акорди для гімну України, а потім його початок розвинув у іншу просту мелодію. Швиденько накидав слова. Наступного дня я записав те, що вийшло у тік-ток. Там я собі дозволяю трохи виходити за межі того, що зазвичай публікую у інших соцмережах, часом пощу якісь жарти, робочі залаштунки чи інші бешкети. Ну а тепер, коли не до жартів, такий от музичний експеримент.
Думаю, що кожен в такий складний психологічно час намагався шукати якісь свої способи емоційного розвантаження. У мене спрацював ось такий. До речі, був дуже здивований, коли одна з глядачок зробила на мою пісню кавер і виклала в мережу — у неї вийшло дуже класно, це якісь абсолютно нові для мене враження, коли хтось втілює мелодію, яка звучить у тебе в голові. І навіть при цьому краще володіє голосом та інструментом. Згодом за схожих обставин я написав ще одну пісню для тіктоку. Зараз у голові крутиться ще третя, але, на щастя, повітряних тривог у столиці менше— і менше часу треба проводити у “схроні”, тож немає коли нею займатись. Але, думаю, ще її завершу і заллю в інтернет до нашої перемоги.
• Що чи хто найбільше вас здивував у цій війні?
Найбільше мене здивувало, що все це можливо у такому вигляді і в наш час! Що є людина, і не одна, а сотні-тисячі-мільйони, які одного дня прокидаються, п'ють собі каву, чистять зуби, і думають: от, мої сусіди щось роблять не так, як я хочу, треба, щоб трішки поубивало їхніх цивільних, дітей, військових, бо мені просто не подобається політичний вектор, який ці сусіди обрали, не подобається з ким вони дружать, чого хочуть. Це не просто варварство, не треба все спрощувати до диких племен, це тероризм. Знаєте, коли терористи погрожують, висувають вимоги і кажуть, що теракти, вибухи, викрадення людей, убивства заручників абощо не припинятимуться допоки ці вимоги не приймуть. От тільки зараз у ролі терористів, які так чинять по-суті ціла країна. Але наші військові перемовин з терористами, як і личить у цивілізованому світі, не ведуть. І вони — це друге велике, і цього разу позитивне моє здивування.
Так, ми знали, що у нас потужна армія, яка розбудовувалась впродовж останніх 8 років, але все ж і розуміли, що кількісні показники у протистоянні з Росією не на нашому боці. Втім тепер можна точно говорити, що якість б'є кількість, а патріотизм і героїзм б'ють звичайний військовий вишкіл. І це той випадок, коли впевнено можемо сказати, у нас одна з найпотужніших армій у світі не з суто патріотичних міркувань, бо, мовляв, своя сорочка завжди ближче до тіла, а виходячи з об'єктивних показників — бойового досвіду і ефективності.
І саме завдяки нашим ЗСУ, а ЗСУ — це ж не просто якась абревіатура, це конкретні люди — хлопці і дівчата з різних регіонів, різного віку, з різними життєвими історіями, з дружинами, дітьми, матерями і друзями, які зараз об'єднані єдиною конкретною професійною ціллю. І от завдяки ним наша країна досі існує, намагається жити, працювати, рухатись вперед.
• На Вашу думку, що зараз може допомогти українцям триматися сильними та не втратити віру у майбутнє?
Я б спробував не зациклюватись на глобальних речах: як таке можливо, що буде далі, як це надовго, а що якщо … і таке інше. Звісно, треба мати чіткий і раціональний план на випадок, якщо війна не завершиться за місяць, але не сушити цим собі голову щодня. Натомість вирішувати нагальне: що я можу робити зараз, кому я можу допомогти, як я можу бути корисним — собі, країні, родині, економіці, волонтерам. Знайти відповіді і спробувати все це втілювати, нехай і маленькими кроками. Ну і ще. Те, що я радив і до повномасштабної війни, радитиму завжди: будьте дуже обережні з інформацією, це теж зброя. Зараз нашими емоціями можуть спробувати користуватись вороги, перш ніж сприймати на віру будь-який гучний заголовок, поширювати його далі, активно обговорювати, “сім разів відміряйте” і перевірте, чи це не фейк, чи це не ворожа пропаганда, чи це не інформаційна операція ворога. А ми у ТСН завжди намагатимемось допомагати вам у цьому розібратись.
