"Вони могли в будь-який час нас розстріляти", — керівниця ТСН.ua розповідає, як вирвалася з Димера (окупований в перший день війни)

Щодня в ефірі "Сніданку. Онлайн" звучать історії українців, які розповідають про життя в умовах війни. Ми публікували історію Анастасії Гонтар, яка вирвалася із Немішаєво (Бучацький район Київської області) та історію Юлії Жданової, що виїзджала під обстрілами з Чернігова. Сьогодні свою історію розповіла Світлана Панюшкіна, керівниця проєкту ТСН.ua, яка протягом двох тижнів перебувала в окупованому Димері.

Світлана розповідає, що була під Димером, коли зранку її розбудила редакція з новинами про те, що відбувається в Києві. В той час ворожа техніка якраз йшла повз них в Димері.

Іванків, Димер, Козаровичі, Катюжанка… це все наші села, через йшли окупанти. Коли вони заходили на Оболонь, то вони фактично йшли по нашому напрямку. Ми залишились відрізані з першого дня. У нас відразу не було електрики. Якщо не помиляюсь, то десь об 11 годині нас відрубало, і виходить, що люди, які зав’язані були на електриці, втратили воду, обігрів… відразу залишилися без усього. Магазини та аптеки уже не працювали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Мені немає куди їхати", – ЦНАП у 14 областях України допоможе з тимчасовою домівкою

Світлана зазначає, що навіть не відразу жителі зрозуміли, що доїдають те, що є і… все. Намагалися ділитися всім, що було. Російські окупанти грабували їжу: заходили в погріб і забирали все, що було. Жінок забирали в полон, щоб вони готували їжу — ту, яку відбирали у людей.

Деяких вони повиганяли з хати і люди сидять в погребах. Хворіють від цього. Ховати на кладовищі не дають — людей ховають просто на своєму городі. [росіяни] Це не люди. Це просто демони, які піднялися з пекла і прийшли нас всіх вбивати. Забудьте про якесь нормальне ставлення до них.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Суми: «Місто в якому триває війна, але вивозиться сміття – його не подолати» (включення у «Сніданку. Онлайн»)

Світлана зізнається, що часом прощалася з своїм життям:

В мене було декілька хвилин в житті, коли я попрощалася з життям і я думала, що ми не виживемо. Скрізь палає, скрізь снаряди, які розриваються… Вирватися звідти неможливо, «коридорів» не має. Люди йдуть пішки, зриваються, як це зробила я зі своєю сім’єю. Я взяла котів своїх в руки, бо розуміла, що вони інакше здохнуть, обмоталася білим... Коли ми вийшли, вони навели на нас свій БТР, на якому сиділи орки з автоматами. Перші нас пропустили. Потім були блок-пости. Вони питали нас, чого виїжджаєте, куди. В ці моменти ти розумієш, що тільки Бог може тобі допомогти. Отак ми йшли з Димера групками і вони могли в будь-який час нас розстріляти. Не всі доходили. Не всіх пропускали. Логіки в цьому не має, це для них, як тир.

Ведучий Єгор Гордєєв запитав, чи має зараз Світлана психологічні сили повернутися до роботи в новинах:

"Чесно кажучи, я навпаки стала сильнішою. Якщо раніше любила почитати психологів та їхні поради, то тепер я точно знаю, що сенс життя – у нашій свободі. Єдине наше завдання – вибороти її. Я повністю хочу включитися в роботу, щоб допомагати всім вибороти нашу свободу і прогнати їх звідси. Це єдине, що зараз мене цікавить"

Світлана зараз у безпечному місці, але серцем з тими, хто досі потерпає від російських нелюдів у поліських селах:

"В мене був будинок, машина і зараз нічого не має. Але в мене є, на щастя, моя сім’я, мої коти і декілька речей. Треба все починати з нуля. Але я не думаю про те, чим я буду займатися через роки. Я думаю тільки про одне: що я можу зробити сьогодні, щоб допомогти людям. Зараз намагаюсь допомагати людям в пошуку рідних через контакти, які в мене залишилися. Зрозумійте: там не має електрики, не має зв’язку…. Я намагаюся побудувати мережу людей, щоб мати хоч якісь звістки, хто живий, а хто – вже ні".

Людмила Барбір поцікавилася, чи надавали там на місцях екстренну медичну допомогу тим, хто її потребував:

В Димері була лікарня, намагалися туди люди дістатися, але окупанти оточили лікарню і не давали туди доступу.

Насамкінець Світлана підкреслила:

Найвища цінність – це життя на свободі. Я дуже хочу, щоб ми були вільні. І ми будемо вільні, повірте. Якщо Бог дає нам вижити, то значить так і буде.