"Наш секрет — неймовірна згуртованість", — кореспондент ТСН Сергій Моргун розповів про роботу під час війни та як залишав Ірпінь
Сергій Моргун розповів, де застала його війна та як працювали журналісти ТСН під час безкінечного потоку новин з місць бойових дій.
Журналісти ТСН з перших днів війни активно та віддано тримають інформаційний фронт, розповідаючи про перевірені новини останніх годин. Це допомагає насенню країни мати правдиву картину подій та не впадати у паніку. У якому ритмі життя живуть самі журналісти та які професійні і життєві випробування проходять? Сайт 1+1 публікує низку інтерв'ю з кореспондентами ТСН:
► Наталія Нагорна
► Неллі Ковальська
► Юлія Кирієнко
► Єва Ніколашвілі
► Інна Лебеденко
► Євгенія Цвєтанська.
Сьогодні про роботу під час війни розповідає кореспондент ТСН Сергій Моргун, якому вдалося уникнути звірств росіян в Ірпені, про що згадує з болем через понівечені та зруйновані долі сусідів.
Сергію, як ти дізнався, що почалась війна?
Я зрозумів, що почалася війна, коли о 6:30 побачив телефонний дзвінок від тестя, який так рано мені ніколи не дзвонив, і побачив ряд пропущених від людей, які в принципі рідко телефонують. Цікаво, що напередоні ввечері ми з дружиною так довго сиділи, говорили про майбутнє, звісно, і про те чи дійсно може початись [повномасштабна] війна... І таки почалась…. Звісно, ми одразу мали вирішити, як діяти. Я намагався максимально “холоднокровно” оцінити ситуацію, щоб прийняти правильні та ефективні рішення. У нас було два варіанти: або ми запасаємося продуктами, теплим одягом, беремо документи і йдемо в підвал, або ми пакуємо найнеобхідніші речі і я вивожу рідних у найближчі 3 години. Тоді ми ще не знали, який жах буде відбуватися у місті, але під боком Гостомель, аеропорт, і я розумів, що буде гаряче. За 30 хвилин дружина погодувала і зібрала нашу дворічну донечку, а я спакував найнеобхідніші речі і ми поїхали...
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У їхній будинок увірвалися російські окупанти, вбили сусіда й застрелили собаку: історія родини Філіпчуків з Гостомеля
Якою була обстановка навколо у перші години війни?
В Ірпені насправді вже творився жах тому, що місто за останні п'ять років розрослося десь від 38 тисяч населення до майже до 120 тисяч. Автомобілів було на дорозі скільки, що ми тільки з Ірпеня три години виїжджали. По дорозі ми ще підібрали жінку, довезли до Києва, потім забрали сестру дружини на Оболоні і я повіз їх на Черкащину, до батьків дружини.
Як ти повернувся на роботу, яка атмосфера була в ТСН у перші дні війни?
Це був взагалі мій вихідний день, тому мені ніхто не дзвонив, не запитував де я, чи зможу працювати. Коли я приїхав в офіс,то вже був готовий вечірній випуск новин. І це було так цікаво, ніхто нікого не шукав, не допитувався хто де... якщо хтось рятував родину, всі до цього ставитися з розумінням. В офісі залишилися ті, хто не планував покидати Київ (принаймні зараз), або ті хто відчував, що просто не може покинути робоче місце. І вони зробили цей головний випуск. Наша шеф-редакторка, чарівна Елла Білостоцька — просто залізна леді, вона неймовірна. В перші дні, звісно, був хаос, але вона наскільки чітко зуміла поставити задачі, вибудувати роботу журналістів і визначити пріоритети, що саме завдяки цим діям всі ми і бачимо рівень роботи. ТСН показали те, чого ніхто не показував.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Спецкор ТСН на 1+1 Наталя Нагорна отримала нагороду у Литві
Ми інформували, десь заспокоювали українців, а десь бували у місцях куди ніхто не діставався з журналістів (я постійно захоплююся своїми старшими колегами). Вели ефіри навіть під час серен чи обстрілів Києва. Я дуже шкодую, що не служив у армії і мені соромно, що я не вмію тримати в руках зброю. В тероборні місць уже не було, тому без варіантів — я залишився в Києві на роботі, де, здавалося, я найбільш корисний зараз.
Коли навколо Ірпеня почалися активні бої ти був у місті. Що там відбувалось?
Першу ніч війни я був у Києві, а зранку поїхав додому. Хотів перевірити чи забрав усі документи, перекрити газ, воду. Коли дістався Романівки — міст уже підірвали.
В радіусі 300 метрів у будинків позривало дахи, вибило вікна… У той момент я поспішав, і лише міг здогадуватися, що скоро тут буде російська орда. Я йшов додому 4 кілометри. Увесь цей час вже добре гатило, було чути стрільбу, розриви снарядів. Лише дорогою туди я нарахував 9 сильних вибухів, з яких 4 здавалося десь поряд. Та ще й такі, що я навіть не намагався падати на землю, мене самим звуком прибивало до неї.. Коли я йшов назад, бачив розірваний асфальт, де дорогою вперед він ще був цілий, тобто якась міна тут вже впала. Напевно, якби йшов трохи в інший час може б і не дійшов додому… Людей на вулицях не було, лише поодинокі машини, які шукали кудою виїхати, адже мости вже були підірвані. Тоді я востаннє був вдома до звільнення міста.
Наступного разу ти повернувся в Ірпінь тільки після того, як його звільнили від окупантів, що тебе вразило найбільше?
Те, що залишилось від міста, це просто катастрофа. Місто- привид. Тіла по вулиці розкидані, зруйновані будинки, я такого в житті не бачив. Це звірства, яким немає межі розуміння.
Ми намагаємося здоровою головою зрозуміти те, що зроблено хворою головою, тому ми ніколи цього не зрозуміємо.
З квадрокоптера видно 100 будинків і усі вони знищені. Це страхіття, я навіть не знаю як описати свої почуття.
ФОТО: Миша Джос
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поранена дружина та розстріляна машина: ведичний астролог Ігор Нехаєв розповів власну історію евакуації з Ірпеня («Щоденники війни»)
Чи вцілів твій будинок?
Нашому будинку, в порівнянні з іншими, неймовірно пощастило, у нас не було мародерів, не було прямих влучань снарядів. Лише посікло осколками фасад і повибивало вікна.
В яке вікно з квартири я зараз не гляну, всі до одного будинки навколо побиті снарядами, на них немає живого місця. Коли після звільнення я вперше приїхав, то було дуже моторошно там ночувати, комунікацій звісно немає ніяких. Будинок холодний та здається позбавлений звичного життя. Я знайшов вдома "Мівіну" і чай. Поставив залізну чашку, набрав води і під нею запалив свічку. Так і зготував собі вечерю. Таке було життя в Ірпені після звільнення.
Ти зараз знімаєш історії людей, які постраждали від дій рашистів, розкажи про них.
Мені болить кожна історія. Для мене особисто найболючіша та, що про мого сусіда дядю Сашу.
Він, і ще 4 сім’ї здається, єдині хто залишилися тоді в нашому будинку. Дядя Саша допомагав усім, опікувався бабусями, які були нетранспортабельні. У 2014 він уже тікав від війни, переселенець, цього разу вочевидь вирішив не робити цього. Одного ранку він вийшов на вулицю, в аптеку, і в цей момент просто біля будинку розірвалася міна… дядя Саша загинув. Я потім бачив відео, як його заносили у під’їзд, намагалися врятувати, але частина снаряду потрапила в груди… Коли згадую, не можу стримати сліз, це як рідну людину втратити. Він був просто неймовірним чоловіком! Я таких людей майже не зустрічав. Його поховали через дорогу, на шкільній клумбі. Він якось сказав, кілька місяців тому, став дідусем…
Я знімав також історію про Ірину, жінку з червоним манікюром.
Для мене дуже важливо це робити, тому що, знаєш, коли кажуть: “Замордували, закатували тисячі людей”, то це звучить як статистика, а коли ти розповідаєш історії конкретних людей, це як окрема зірка, яка згасла.
І ти розповідаєш, якими вони були, а вони були неймовірними людьми, мали рідних і друзів, плани на життя, яке у них бездушно відібрали. Ця Ірина, вона ж була дуже класна, дуже позитивна, навіть коли у неї була можливість виїхати — залишилась. Вона працювала продавчинею в магазині, а ще готувала їжу для ЗСУ, і не залишила місто, бо щиро вірила, що ратом людям знадобиться її допомога. І от по дорозі додому, з роботи, коли хотіла взяти якісь речі — її розстріляли з кулемета.
Вона просто їхала велосипедом, повернула на вулицю, де були росіяни, а ті навіть не намагалися зупинити її або застерегти пострілом у повітря. Без попередження почали обстрілювати беззбройну жінку.
У неймовірний жаль і лють водночас мене ввела історія із Бучі, коли люди розповіли: якось росіяни побачили, куди саме, у який підвал заходять бучанці, ці нелюди під’їхали туди танком, вставили дуло у невелике вікно, і вистрілили… живих там нікого не залишилось.
Як змінилась атмосфера в середині самої ТСН?
Новини — це завжди якісь непередбачувані обставини, ти маєш швидко реагувати, перевіряти, опрацьовувати, і ми намагаємося щодня це робити, щоб глядач бачив усе найновіше.
Незліченна кількість інформації на початку війни здавалася якимось хаосом, але ми його опанували. Наш секрет — неймовірна згуртованість.
Я пам’ятаю, як на початку Саша Моторний виходив в ефір, інколи навіть не знаючи, про що буде розповідати далі. І ми вже в реальному часі передавали йому матеріали, як тільки вони були готові. Пам'ятаю, як ми всі на нього дивились в ефірі, мов на “Месію” який має щось сказати, заспокоїти чи проінформувати. Ми самі чекали, що ж він скаже!
Одного дня була ситуація, коли у одного з провайдерів виникла проблема з трансляцією 1+1. Так у нас просто розривались телефони, куди ви поділися, що трапилося з 1+1, чи все гаразд зараз в країні? Люди наскільки потребували інформаційної підтримки і ми робили все, щоб її забезпечити. Ще був випадок, коли у нас на каналі була всього одна режисерка монтажу (дякую, Іра Кривенко!), а журналістів 6-8 і ми вночі над нею стояли у живій черзі. Вона навіть за 6-8 годин не встала зі стільця води попити.
Інформації було дуже багато і найважче було її обробити. Ми детально перевіряли все, що давали в ефір, і як показав досвід, це було правильне рішення.
Що тобі надає сил продовжувати працювати в таких умовах?
Мене найбільше окриляє, що ми всі разом і всі віддані одній справі. Мені здається, ми на початку навіть не спали взагалі. Така ж ситуація з усім моїм оточенням, не залишилось нікого, хто б не був зайнятий чи не допомагав армії. Це просто неймовірно, ми непереможні!
А ще на роботі у нас з’явилася дуже цікава традиція: щовечора після ефірів, не важливо закінчується він о 19:00 чи о першій ночі, збираємось разом, сідаємо і кілька годин спілкуємося. От так 1,5-2 години поговорили і стає легше, спокійніше. Це краще, ніж будь-який психолог.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Глядачі ТСН здійснили мрію 13-річної Соні, якій під час обстрілу в голову влучив уламок снаряда: що подарували дівчині (відео)
Що саме надає тобі впевненості у тому, що ми переможемо у цій війні?
Ніколи за всю історію людства диктатору не вдавалося зайняти територію та утримувати її без підтримки населення. Як показали опитування у перші дні вторгнення росії — 80% населення України готові чинити опір. Уявіть собі, зайняти територію і утримувати її, де майже 40 млн людей тебе ненавидять і не підтримують — та ніколи в житті! Інший момент, для нас це “священна війна”: ми не забудемо жодну людину, яка полягла у цій війні, захищаючи Україну. Про них будуть знімати фільми, писати пісні та вірші. А орки навіть тіла своїх солдатів не забирають, зате виносять уніатази, кидаючи побратимів, якщо так взагалі варто говорити. Ми кардинально різні. Також ми нарешті почали отримувати летальну зброю, яку просили з самого початку.
Це ознака того, що весь світ розуміє, що зараз не просто йде війна України з росією. Це війна цивілізованого світу з дикунами.
Як ти почав займатися волонтерством?
Раніше ніколи не був волонтером, просто платив чесно податки і регулярно перераховував невеликі суми на підтримку армії. А зараз з моєю кумою ми збираємо колосальну, для мене особисто, суму — 600 тис. грн для забезпечення одного з батальйонів в Ізюмі. Ми за 4 дні зібрали половину суми! Українці, ви неймовірні! (на момент виходу статті закрили збір повністю — прим. авт).
Я волонтер-початківець, але вже приємно, що є перші результати. Нещодавно знайшов організацію, яка зробила еко-олівці з написами “Российский военный корабль иди на*уй”, “Слава ЗСУ” і “ Добрий вечір, ми з України”. Я цих 40 олівців купив і хочу запропонувати людям придбати за скільки їм не шкода, а гроші, звісно, передати на потреби армійців. Те саме хочу зробити з класними ілюстраціями київської художниці — вони будуть з автографами хлопців тієї бригади в Ізюмі, для яких ми збираємо кошти.
Я хочу, щоб люди знали, що кожний їхній маленький вклад наближає Велику мету — нашу Перемогу.
Що зробиш першим після перемоги?
Хотілося б вигадати щось креативне, але ні — просто хочу обійняти своїх рідних. Бо нині спілкування тільки через відеозв’язок.
