Як це — опинитися у день початку повномасштабної війни на Донбасі, саме там, де ескалації конфлікту найбільше чекали? Коли прийшло усвідомлення, що це повномасштабне вторгнення росії? Як організувати себе і сім'ю в умовах хаосу та невизначеності? Про це кореспондентка Мар'яна Бухан розповіла в ексклюзивному інтерв'ю сайту 1+1 у рубриці "Обличчя ТСН".
В день початку повномасштабного вторгнення росії на територію України я була на Донбасі. 20 лютого ми помінялися з Наталією Нагорною в черговій ротації. Там вже "було достатньо голосно", але відчуття того, що скоро буде повномасштабна війна, у мене не було. Я була наївною, але мені здавалося, що далі Донбасу ескалація не піде.
24 лютого о 5 ранку я відкрила очі і почула глухий звук вибуху. Ми були в місті Бахмут. В ту ж хвилину до мене в кімнату постукав наш водій Микола Головко і сказав, що стріляють по Василькову в Київській області, йому про це повідомили телефоном. Ми одразу увімкнулися в ефір випуску новин, потім ще був ряд включень впродовж усього дня.
Цікавий факт, що я помітила: у місцевого населення в цей день паніки взагалі не було.
За ці 8 років місцеві жителі звикли до позиційної війни.
Коли у мене з’явився зв’язок, я прочитала новини і зрозуміла, що на Харківській кільцевій дорозі стоять російські танки. От тоді вперше мені стало реально страшно, бо це наша дорога додому. Крім того, я 12 років прожила на Північній Салтівці (район Харкова), і я добре розуміла, де саме стоять ці танки. Але і тоді я до кінця не вірила у повномасштабну війну, я подумала, що росіяни намагаються відрізати Донецьку область по Харкову. Тоді ми вирушили у бік Покровська, бо це дорога на Дніпро а звідти вже можна було дістатися на Київ.
Всі друзі нам писали: їдьте додому! Але особисто у мене було 2 дзвінки, після яких я прийняла рішення, що треба їхати в Київ: від подруги з Північної Салтівки, яка розповіла, що це 100% війна, їх "накривають", чим можуть; і від доньки, що сама перебувала вдома з моїм онуком, якому тоді ще не було і року. Тож ми поїхали додому, вмикаючись у випуски новин по дорозі.
Вперше, коли я дуже добре усвідомила, що починається щось дуже-дуже страшне, це коли з Покровська ми їхали у бік Дніпра. На заправці біля міста Павлоград ми побачили дуже багато людей, які їхали організовано: мікроавтобуси, в яких родини з дітьми, з собаками, з валізами. Я зрозуміла, що вони зі Слов’янська. В 2014 році Слов’янськ був одним з міст де війни було найбільше. І люди дуже добре пам’ятали, як це, і організовано втікали від неї.
Люди, які дуже добре бачили війну, спокійно і організовано від неї тікають.
Ми приїхали в Київ вночі, вже 25 лютого. Я приїхала до доньки Соні, а їхній будинок стоїть на горі, квартира на 13 поверсі. Квартира доньки виходить на дві сторони: з однієї на Оболонь, Поділ, з іншої – на Вишгород. З одного боку мені було добре чути сирени, а з іншого – вибухи.
Вперше за довгий час я відчула себе дуже безпорадною.
Я розуміла, що у мене є донька, онук Матвійчик, собака, і немає машини.
Але дуже добре, що у мене є гарні друзі. В якийсь момент зателефонувала Неля [кореспондентка ТСН Неллі Ковальська] і сказала, що приїде і забере Соню з малим в безпечне місце. Я дуже вдячна їй за це! Я ж залишилася з собакою в цій квартирі. Чесно, було страшно: по нашій вулиці їхали вантажівки, завантажені боєприпасами, у повітрі відчувався запах війни.
Коли донька і онук були в безпеці, постало питання: що мені робити далі? Я розуміла, що маю працювати, і дуже цього хотіла. Офіс 1+1 і ефірна студія були в 5 км від мене, але ж туди треба було якось дістатися. І куди дівати собаку? Я зателефонувала Еллі Білостоцькій, нашій шеф-редакторці ТСН, і сказала, що одягну на себе бронежилет, візьму валізу, собаку, і буду намагатися прорватися на роботу. Але Елла запропонувала діяти по-іншому. Вона сказала:
Поїдеш до резервної студії ТСН? Там теж треба працювати.
Я це сприйняла як треба, значить їду. Я навіть не знала, куди ми їдемо. Руслан Сенічкін заїхав до мене на своєму авто, і ми поїхали. Правда перед цим була історія – справжній "блокбастер", як Сенічкін до мене добирався, адже в Києві на той момент все було перекрито.
На гальмах, що свистять, він заїхав до мене у двір. Ми покидали в машину валізу, бронежилет, 5 кг м'яса для собаки, собаку, і поїхали.
Їхали ми довго, вночі зламалося авто, але добрі люди нам допомогли. Десь о 6 ранку 26 лютого ми були на місці. У резервній студії ТСН я працюю і зараз. Ми з собакою живемо в готелі. Донька з онуком у безпеці у Бельгії. Соня чекає на другу дитину, доньку, має народити в середині червня.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: О 6-тій ранку 24 лютого вийшла в прямий ефір з новиною про наступ росії: інтерв'ю з Оленою Гущик, кореспонденткою ТСН
Моя робота сильно змінилася з початком війни. Якщо раніше я була військовим кореспондентом, яка їздила на Донбас у відрядження, займалася активно темою полонених, була ранковим редактором ТСН, то зараз я випусковий редактор резерву. Ще в якийсь момент я почала вести оперативні новини: ми збираємо в один випуск підбірку новин, і я їх розповідаю в кадрі. До цього так багато в кадрі я ніколи не працювала.
Наша головна режисерка Юля Морайко попрацювала зі мною, навчила мене, як треба вести себе в кадрі. Зараз колеги кажуть, що виходить непогано.
Але я дуже сумую за роботою в полі. Сподіваюся, що зможу до неї повернутися з часом.
Мені зараз буває непросто, бо найрідніші, найближчі люди не зі мною: поруч немає ні доньки, ні онука, ні друзів. Але я дуже сподіваюся, що в якийсь момент ми будемо разом, і наше життя буде хоча б трохи нагадувати те життя, яке було у нас до 24 лютого.
До роботи воєнного кореспондента я прийшла поступово. В момент, коли стався Майдан [2014 рік], я була редактором нічних випусків і регіональним редактором ТСН. Я почала їздити вночі на Майдан. Потім почалася війна на Донбасі. Я дуже просилася на фронт, але мене не пускали, бо у мене на той час була маленька донька. В якийсь момент стало на Донбасі тихіше, і мене відпустили.
Звісно, якісь моменти в цій роботі були страшні, але зараз дивишся на те, що відбувається, і розумієш, що це була зовсім інша війна.
Я вважаю, що якщо ти репортер, дуже важливо бути на місці подій, фіксувати їх в моменті, розуміти, як це все відбувається. Це те, що цінне.
Мені б дуже хотілося, щоб якомога більше українців зробили максимально правильні висновки з цієї війни: і щодо мови, і щодо історії, і щодо того, хто наш ворог. Мені боляче і страшно від того, що коригувальники вогню в Україні дуже часто українці! Тож роботи після війни буде ще дуже багато.
Я дуже сподіваюся, що українська нація відродиться у повному розумінні цього слова, і ми всі зрозуміємо, що українська мова – це дуже важливо.
Я мрію, що в якийсь момент питання мови перестане бути таким: чи треба, чи не треба? Треба! Я сама виросла в Харкові, у школі, університеті навчалася російською, але в один момент вирішила перейти на українську. І я з упевненістю можу сказати: мова – це вкрай важливо! Сподіваюся, після цієї війни всі українці це усвідомлять.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я хочу, щоб люди і після війни пишалися ЗСУ та не забували про їхні подвиги", – журналістка 1+1 media Євгенія Цвєтанська (ЕКСКЛЮЗИВ)
Я не можу однозначно сказати, чого нам зараз не вистачає для перемоги. У нас є сильний дух, нам дуже сильно всі допомагають. Може, якась вдача прийде в один момент, що нам допоможе трохи більше, ніж зараз.
Коли закінчаться активні бойові дії, буде дуже багато роботи. Дуже хочеться розуміння, як ми будемо жити далі.
Зараз я не можу чітко собі уявити день нашої перемоги.
Мені здається, що ми будемо ТАК плакати! Бо перемога – це не про салюти, не про радість, квіти, а про труни, біль, сльози, важкість і усвідомлення того, що ми пройшли. Хоча нехай будуть тільки сльози радості, нехай!
ФОТО: Facebook Мар'яна Бухан