UA RU

"У легкій атлетиці російські та білоруські спортсмени були відсторонені і скажу чесно – ніхто за ними не сумує", – інтерв'ю з українською легкоатлеткою, призеркою Чемпіонату Європи Анною Рижиковою

Українська легкоатлетка Анна Рижикова розповіла про переживання війни у рідній країні, тренування за межами країни та на межі моральних сил.

Повномасштабна війна застала українців зненацька, а ранок 24-го лютого у більшості був однаковим – з телефонними дзвінками зі словами “Розпочалася війна”. російське вторгнення не оминуло стороною й українських спортсменів. Їхні тренування та змагання перервали звуки крилатих російських ракет, а ворожі снаряди вщент зруйнували спортивні цілі тисяч українських атлетів. 

Група 1+1 media у межах проєкту Спортивний фронт поспілкувалася з українською легкоатлеткою, призеркою Чемпіонату Європи Анною Рижиковою, яка розповіла про те, за яких обставин дізналася про початок повномасштабного вторгнення, намагання створити шум у медіапросторі щодо війни, яку розв’язала росія за підтримки білорусі, колег-легкоатлетів, яким нині доводиться тренуватися далеко за межами країни, своє бажання припинити спортивну кар’єру та найтрагічнішу подію цієї безжальної війни. 

Рижикова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖБронзова призерка Олімпійських ігор Ганна Різатдінова стала амбасадоркою проєкту «Спортивний фронт»

У великий спорт мене привели батьки

Вас вважають однією з найкращих легкоатлеток України, адже ви неодноразово виборювали першість на міжнародній  арені. Розкажіть, хто привів вас надихнув пов’язати з цим життя та вмотивував на численні та дивовижні перемоги? 

У великий спорт мене привели батьки, адже вони у мене колишні легкоатлети. Ми з татом передивилися усі змагання наших спортсменів з різних видів спорту – біатлон, фігурне катання тощо. Світ спорту постійно крутився навколо мене й атмосфера, у якій я росла, сформувала бажання будувати саме спортивну кар’єру. 

Ніхто не наполягав, щоб я займалася саме легкою атлетикою

До того ж завдяки татові мала змогу відвідати різноманітні секції — з плавання, тенісу, гімнастики. Коли стала дорослішою, обрала для себе легку атлетику. Спершу брала участь у численних змаганнях серед  юнаків, а вже у більш зрілому віці, з 2011 року, почала виступати на серйозніших турнірах. Це був один із найуспішніших моїх років. Тоді виграла всесвітню універсіаду, вперше брала участь у дорослому чемпіонаті світу і відтоді у мене розпочалася серйозна доросла кар’єра спортсменки.

Коли проїжджали повз Харків, на під’їзді до міста вже стояли величезні колони з технікою. Від цього ставало ще більш тривожно та лячно

Пригадайте ранок 24 лютого, за яких обставин ви дізналися, що в Україні розпочалася повномасштабна війна? 

У мене був дуже тривожний вечір 23-го лютого. Тоді разом з іншими українськими спортсменами я перебувала у Сумах, де ми готувалися до чемпіонату України, який мав розпочатися 25-го. Якраз у той час влада оголосила, що в країні вводиться надзвичайний стан. Про скасування чемпіонату стало відомо вже надвечір, тому більшість спортсменів залишилися з ночівлею, аби вже на ранок вирушити до своїх домівок. 

Пригадую, що мені дуже хотілося додому, щось всередині буквально кричало: «Треба  повертатися у Дніпро!». Того вечора виїжджали мої друзі, але взяти мене з чималою валізою вони не могли. Тож валізу віддала іншому знайомому, який збирався їхати вранці, а сама без речей сіла в автівку до друзів і поїхала. 

Коли проїжджали повз Харків, на під’їзді до міста вже стояли величезні колони з технікою. Від цього ставало ще більш тривожно та лячно. Опинившись вдома, мені стало трохи краще, рідні стіни все ж таки. Проте вже зранку 24-го лютого (близько 4 години) почула перший вибух. 

Він був десь далеко, тому спершу здалося, що це луснуло колесо вантажівки. До останнього відмовлялася вірити в те, що розпочалася повномасштабна війна. Попри те, що українські телеканали та світові ЗМІ попереджали про високу загрозу російського вторгнення, а працівники посольств фактично усіх країн виїхали з України, все одно не могла усвідомити, що це станеться в моїй рідній країні.

За кілька хвилин пролунав другий вибух, після якого вже почав розриватися телефон. Зі словами «Почалася війна» мені телефонували всі друзі та рідні.  

Мене лякала думка, що треба кудись тікати

Де ви знаходилися у перші дні? Чи вибудовували якийсь план дій, куди ви поїдете в разі небезпеки?

Була вдома у Дніпрі, ми постійно стежили за новинами, тримали зв’язок з рідними та друзями. Тоді на виїзді з міста утворилися кілометрові затори, усі намагалися якнайшвидше виїхати, але я вирішила на перший час залишатися вдома. Мене лякала думка, що треба кудись тікати. Не знала, як діяти під час війни. Крім того, будь-що могло трапитися в дорозі: відсутність бензину, небезпечний шлях — блокпости, обстріли та суцільна паніка. До того ж окупанти вже вторглися на Київщину. 

Лише на 3-4 день чоловік змусив мене зібрати тривожну валізу, в яку закинула документи, якусь їжу, що не псується, якісь речі. Кілька наплічників стояли напоготові у коридорі на випадок, якщо ситуація стане вкрай критичною і доведеться тікати.

На жаль, це не спрацювало і ми усвідомили сумну реальність

Від перших днів ви почали активно висвітлювати події в Україні у своїх соціальних мережах, зокрема у Instagram. Чому для вас було важливо розпочати боротьбу на інформаційному фронті?

Оскільки спортсмени – доволі публічні люди з чималою аудиторією, ми розуміли: потрібно створювати шум у медіапросторі та розповідати про події в нашій країні. Ми вірили, що це подіє. Були впевнені, що росіяни не знають про те, що відбувається в Україні, тому почали публікувати звернення, світлини, писали пости з закликами зупинити війну. Дійсно вважала: якщо публічні люди зі сфери спорту, культури, мистецтва, блогери виступлять з закликом зупинити війну – за ними потягнуться їхні прихильники. Фанати прислухаються до своїх кумирів, усвідомлять, що їх влада просто зараз коїть жахливі злочини у сусідній країні і вони, росіяни, розплющать очі, вийдуть на площі своїх міст і зможуть це зупинити. Якщо тисячі людей висловлять протест і сформують єдину думку – влада не зможе закрити рота величезній масі людей. На жаль, це не спрацювало і ми усвідомили сумну реальність. 

Рижикова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖЗірки спорту висловилися на підтримку України та проти війни, розв'язаної Росією (Білодід, Світоліна, Ризатдінова, Харлан, Шевченко, Ярмоленко)

Натомість росіяни почали писати у коментарях, що ми самі у цьому винні, що вони прийшли нас «звільняти». Деякі навіть переходили на погрози та масово скаржилися на наші публікації, направляючи ботоферми. Словом, російська пропаганда змогла вплинути на мозок росіян. Точніше вона просто вимкнула його і ніхто не хотів знати правду.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ“Країна-агресор завжди використовувала спорт як спосіб пропаганди”, — Вадим Гутцайт, міністр молоді та спорту України

Підтримки від спортсменів-росіян не було 

Спорт формує сильних особистостей, ми теж є лідерами думок. У своїх публікаціях я закликала російських та білоруських спортсменів проявити сміливість, яку вони демонструють на змаганнях, та не мовчати про війну в Україні. Їхнє замовчування мене дуже здивувало. 

Ми ніколи не були і не будемо одним народом. Якщо нас, українців, щось не влаштовує – ми висловлюємо свою думку і добиваємось правди, боремось за неї до кінця. А цілковите мовчання для нас – дикість  

Підтримки від спортсменів-росіян не було. Їх можна розділити на два типи: тих, хто відкрито ненавидить українців, та тих, хто просто мовчки спостерігає, склавши руки. Деякі казали: «Ми нічого не можемо зробити, ми самі страждаємо», «Якщо ми щось скажемо, то наші родичі можуть постраждати», «Ми не обирали цю владу, що ми можемо зробити?!». Словом, як за методичкою.

Згодом ми усвідомили, що всі росіяни однакові і сенсу щось доводити зазомбованій масі немає сенсу. 

Чому, зрештою, спорт не може залишатися поза політикою? Чому важливо росіян та білорусів “законсервувати” у своєму внутрішньому спорті? 

Спорт – це про мир, єдність, світле майбутнє. Коли у змаганнях бере участь спортсмен з країни, яка водночас вбиває людей, дітей та нищить мирні українські міста – це неприпустимо. Якщо колись ми могли співіснувати з росіянами, знаходили спільну мову, могли порозумітися (навіть після 2014 року) – зараз про це не може бути й мови.  

Рижикова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ"російські спортсмени — амбасадори пропаганди війни та вбивств мирних українців", — скелетоніст Владислав Гераскевич, майстер спорту України міжнародного класу

У легкій атлетиці російські та білоруські спортсмени були відсторонені і скажу чесно – ніхто за ними не сумує

Світ легкої атлетики нічого не втратив. Я підтримую дружні стосунки з моїми колегами з інших країн. Вони розуміють, як мені та всім українцям важко переживати ці події. Круто, коли є така підтримка, взаємоповага. У такі моменти переконуюсь: спорт – це щось світле та хороше. 

Президент міжнародної федерації з легкої атлетики Себастьян Коу та Президент федерації Європейської легкої атлетики Добромір Карамарінов постійно висловлюють нам слова підтримки, зустрічаються з нашою командою. До того ж створюються міжнародні фонди, які допомагають нам у підготовці, оскільки наразі ми  не отримуємо фінансування з України. Європейці приймають нас на своїх базах, підтримка від світової спільноти шалена і ми дуже вдячні за це.

Наразі в Україні російськими ракетами зруйновано безліч спортивних об’єктів.  Де сьогодні ви тренуєтеся зі своїми колегами та наскільки сильно постраждав український світ спорту, на вашу думку? 

Ми розсіялись по всьому світу. Наприклад, я виїхала з України в кінці березня і до сьогоднішнього дня перебуваю у постійних переїздах. Багатьох спортсменів прийняла Чехія, Болгарія, Німеччина. Чимало допомоги ми отримували і від США — там близько місяця знаходилися на зборах усією командою за кошти оргкомітету.

У кожного українського спортсмена своя історія і усім зараз нелегко

Ти не знаєш, де опинишся завтра, де тобі готуватися до змагань, як тренуватися. Це лише у Instagram здається, що у нас все чудово, але насправді у цих постійних переїздах є чимало проблем.

 Рижикова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ“Життя людей цінніші за мої титули”, – Георгій Зантарая, перший чемпіон світу з дзюдо в історії України (інтерв'ю)

Чесно кажучи, взагалі не планувала продовжувати спортивну кар’єру. Через війну було дуже складно опанувати себе, усвідомити, що все це відбувається насправді. Було не до спорту. В якийсь момент зі мною зв’язалися спонсори, сказавши: «Ми вам допоможемо, треба продовжувати змагатись, виїжджайте». Пересиливши себе, я все ж таки виїхала наприкінці березня. Коли зустрілася з іншими українськими спортсменами біля кордону, ми навіть не розмовляли, нам було морально важко.

У Португалії ми не могли нормально тренуватися, постійно переглядали новини з України і було надзвичайно складно себе опанувати. Проте всі розуміли: треба продовжувати змагатися, аби перемогами привертати увагу до України, відвойовувати спортивний фронт, щоб світ чув нас і бачив. 

Часто під час інтерв’ю, коли мені ставили питання про Україну – я плакала

Після трагедії у Бучі, коли ми побачили ті жахливі світлини, ніхто з нас не міг зібратися на тренування, ми були розбиті вщент. Кожен думав: «Навіщо я тут, якщо там загинуло стільки людей?». Усіх мучила совість через те, що ми знаходилися в безпеці.

Далі ставало трохи легше, до нас почали приїжджати журналісти, влаштовували пресконференції, ми мали можливість розповісти про весь той жах, який відбувається в Україні. І це відгукнулось. Люди почали ще більше допомагати, відправляти гуманітарну допомогу і ми заспокоїлись, адже усвідомили, що це приносить користь нашим землякам. 

Де підтримка від світової спільноти відчувалась найбільше?

Одні з перших моїх змагань проходили в Англії. Після слів коментаторів: «Анна Рижикова з України», трибуни вибухнули оплесками. Багато людей підходили з запитаннями та розповідями про те, як допомагають та дають прихисток українцям. 

Таке ставлення було майже у кожній країні. Під час пресконференції в Осло самі організатори казали: «Нам потрібно провести з вами цю пресконференцію, адже люди звикають до війни в Україні, про це важливо говорити». У кожній країні люди допомагають нам, збирають гроші, гуманітарну допомогу, донатять, виходять на мітинги. Увесь цивілізований світ підтримує Україну.

Цього сезону ми працювали не те, щоб на максимум, а на межі своїх сил. Я бігла не заради медалі, а заради українців і заради своєї країни 

Нещодавно разом з Вікторією Ткачук ви здобули перемогу на мультиспортивному чемпіонаті Європи, вигравши срібну та бронзову медалі. Чим ця перемога була для вас особливою? 

Так, ще навесні взагалі не думала про повернення у спорт. Коли ж здобула медаль і бігла коло пошани з українським стягом, а люди аплодували з трибун і підтримували – вкотре переконалась, що це варте того. 

Рижикова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ“Боротьба – невідʼємна частина української ментальності”, – Станіслав Горуна, український каратист, бронзовий призер Олімпійських ігор

Наші суперниці щиро обіймали нас і казали, що ми на 1000% заслужили ці медалі. Цього сезону ми працювали не те, щоб на максимум, а на межі своїх сил. Я бігла не заради медалі, а заради українців і заради своєї країни.

Навіть тварини на таке не здатні

Яка подія за весь час повномасштабної війни вразила вас найбільше?

Найболючішою була Буча, а тепер Маріуполь. Я вже кілька днів не можу оговтатися від інформації, про кількість загиблих! У місті загинув кожен 5 мешканець! Це не трагедія, це геноцид, навіть слово складно підібрати, щоб описати те, що росія коїть з українцями. Неможливо усвідомити, з якого лісу повиходили ті звірі, які катували та вбивали таку кількість людей, зруйнувавши життя сотень сімей. 

Люди мали чудове життя, облаштовували свої помешкання, вкладали душу, планували подальше життя і приїхали ці тварини-росіяни, які такого життя ніколи не бачили, і ще намагались нас від когось звільнити?! 

Жодну трагедію не можна забувати і за все росіянам доведеться відповідати.

Як ви змінилися за ці понад 6 місяців війни?

Стала сильніша, відкритіша та сміливіша. 

Новини по темі
Продовжуючи відвідування сайту, ви погоджуєтесь на використання файлів cookie і Політикою конфіденційності
Приймаю