«Я обезцінював те, чим займаюся»: зірка фільму Медовий місяць Роман Луцький — про творчі суперечки на знімальному майданчику та відверті сумніви щодо професії
Зірка фільму Медовий місяць Роман Луцький поділився ексклюзивними подробицями із знімального майданчику та розповів, як змінилося його життя після отримання звання Заслужений артист України.
Між репетиціями, щільним графіком та зйомками зірка українського театру й кіно Роман Луцький все ж знайшов вільний час, аби відверто з нами поспілкуватися ексклюзивно для сайту 1plus1. Уже з 11 вересня в українських кінотеатрах стартує показ стрічки Медовий місяць, де актор виконав одну з головних ролей.
Роман розповів про співпрацю з режисеркою Жанною Озірною, творчі суперечки на знімальному майданчику, а також поділився враженнями від прем’єри фільму на Венеційському кінофестивалі, пояснивши, чому ця стрічка важлива водночас для української та міжнародної аудиторії.
— Скажіть, будь ласка, як вам працювалося разом із режисеркою Жанною Озірною? Чи було щось, що вас особливо вразило чи здивувало в її підході до створення фільму Медовий місяць?
Коли ми працювали з Жанною, загалом у нас було спільне бачення фільму, але траплялися моменти, коли ми по-різному дивилися на деякі речі. Часом це навіть викликало певні суперечки, але в більшості стосувалося етапу читання, розбору, аналізу сценарію та репетицій. Так званого передзнімального процесу. А коли є дискусії, суперечки, творчі зіткнення – саме це й приводить до хорошого результату, тому я цього абсолютно не боюся. Це природний творчий процес.
Найголовніше, що в мене була довіра до Жанни, було присутнє відчуття, що за нею треба йти. Бо, якби було навпаки – не було б сенсу в такій роботі. Тому про неї можу сказати тільки найкраще.
«Коли є дискусії, суперечки, творчі зіткнення – саме це й приводить до хорошого результату»
— Були ще якісь виклики особисто для вас під час зйомок фільму?
Знаєте, тема в нас непроста – люди в окупації. Тому, якщо порівнювати навіть із прототипами моїх героїв, то взагалі нема на що скаржитися. Ми живемо у відносно безпечному тилу. Так, сьогодні може щось прилетіти, але все ж – ми живі, здорові.
Я навіть трохи гублюся, коли чую питання про виклики. Бо, чесно, нема на що нарікати. Під час зйомок я теж не відчув серйозних труднощів із чимось. Єдине, що я просив знизити температуру в павільйоні.
У фільмі Відблиск я вже був у схожій ситуації: там була сцена, де я просив не підігрівати приміщення, не створювати комфортні умови, бо тіло саме відреагувало б на холод, і тоді не треба нічого «грати». Тут я теж пропонував, але команда вирішила інакше. Це нормально, актори зазвичай працюють у комфортних умовах, але просто я люблю екстрим.
«Я навіть трохи гублюся, коли чую питання про виклики»
— Які емоції ви відчували, коли вперше побачили вже готовий, змонтований фільм на великому екрані? Це було на Венеційському кінофестивалі чи раніше?
Так, уперше я побачив його на Венеційському кінофестивалі. Я люблю прем’єрні покази, тому для мене це була справді важлива подія. Звісно, фільм трохи відрізнявся від того, що я собі уявляв під час зйомок, але це абсолютно нормально. З часом він ніби складається у щось цілісне.
Наприклад, вдруге я вже сприйняв його зовсім інакше. І це дуже хороший знак, коли з кожним переглядом кіно подобається все більше. Перший раз завжди найважчий, бо ще дуже жива пам’ять: як ти грав, як усе відбувалося на знімальному майданчику, що ти хотів передати і як воно зрештою змонтоване. І, звісно, є певні свої очікування, якісь сумніви. Але коли з кожним переглядом фільм сприймається краще й органічніше – це, на мій погляд, чудовий результат.
«Це дуже хороший знак, коли з кожним переглядом кіно подобається все більше»
— Як думаєте, чи можуть такі кінопроєкти, стрічки впливати на ставлення іноземної аудиторії до війни в Україні?
Як би жахливо це не звучало, але цей фільм сприйняли тепло (мова про Венеційський фестиваль). Він зрозумілий для західної аудиторії. В Україні ж ми звикли до більш чорно-білих образів, напівтонів практично немає, особливо після повномасштабної війни. А тут, навпаки, збереглися всі ці барви.
Ця історія передається через особисті та інтимні стосунки, і це прямо потрапляє в ціль. Бо якщо дивитися лише танчики, новини з фронту, які подають іноземцям, то, чесно, вони вже втомилися від війни – більше, ніж деякі українці. І саме тому такі історії потрібні. Ми повинні бути присутні на міжнародних фестивалях, представляти наше кіно. Держава, можливо, має більше підтримувати такі проєкти, адже присутність на світовій сцені важлива.
«Ця історія передається через особисті та інтимні стосунки, і це прямо потрапляє в ціль»
Звісно, дехто каже: «Навіщо витрачати ресурси на кіно, якщо можна на фронт?». Але культурна дипломатія теж має значення. Ті ж коментатори згодом жаліються, що росіян багато на фестивалях – і це зрозуміло, у них інша політика. Саме тому нам потрібно вкладати гроші в хороші проєкти. Нас має бути дуже багато – по всьому світу.
— Чи є щось спільне між вами і вашим героєм Тарасом?
Мабуть, те, що він психоаналітик, а я – актор, і ми десь на одному полі працюємо: розбираємо характери, долі, аналізуємо поведінку людей. Тому якийсь аналіз ситуацій чи поведінкових моментів у мені є, це частина моєї роботи. І це нас об’єднує.
А що стосується особистого… Якщо чесно, я не знаю, як би я повівся в таких обставинах. Можу лише фантазувати, як би вчинив. Але реальна поведінка конкретної людини в конкретний момент – це те, що передбачити неможливо.
— Ви пам'ятаєте, що робили і де були 24 лютого, власне, коли почалось повномасштабне вторгнення?
Пам’ятаю, як спав, і раптом мене розбудила дружина. Це було у Франківську, вдома. То була жахлива ніч. Мені самому було важко повністю прийти до тями, але треба було будити дитину, пояснювати, чому так рано треба їхати в село до бабусі. І при цьому всередині потрібно було якось стримувати себе…
Це була не паніка, просто якась тотальна внутрішня мобілізація. Найважче було не показати дитині страх, щоб вона також не злякалася. Потім ми поїхали в лікарню до моєї дружини, бо вона медик. Їй потрібна була допомога.
«Найважче було не показати дитині страх, щоб вона також не злякалася»
— Чи відчуваєте, що війна змінила вас як актора?
На початку це відчувалося дуже гостро. Здавалося, що моя професія абсолютно не потрібна, що вона нічого не дає. Я обезцінював те, чим займаюся.
Дивишся на військових, армію, і вони як реаніматологи держави, витягують у критичний момент. А що робить моя професія? Тільки пізніше, коли до театру почали приходити вимушені переселенці з інших частин України, люди, які багато втратили, поступово почало змінюватися моє ставлення до своєї роботи. Я відчув, що моя професія все-таки потрібна. Ці люди, приходячи на вистави, наповнювали театр сенсом, і це повертало віру у те, що ми робимо.
Тепер я можу сказати точно: ця професія потрібна. Але на самому початку було присутнє відчуття порожнечі, сумнівів і невизначеності.
«Я обезцінював те, чим займаюся»
— Під вулканом, Відблиск, Медовий місяць – три фільми про війну. Це збіг чи ви свідомо обираєте таку тематику?
Це збіг обставин. Я не обираю спеціально – навпаки, багато пропозицій я відсікаю з різних причин. Наприклад, якщо це історії про військових і бойові дії… Зараз, можливо, я б погодився, якби були хороші сценарії, бо актори для того і є, щоб це грати. Але коли почала з’являтись велика кількість проєктів на військову тематику з відвертими бойовими сценами, я не дуже цього хотів, тому я багато відсікав.
А на проєкт Під вулканом погодився, тому що цікаво було показати «війну без війни», і це добре сприймається західною аудиторією. Фронт – це основа, але війна охоплює всю країну. Кожен щось втратив у цій війні: хтось більше, хтось менше, але всі мають якісь травми.
— Романе, коли вам пропонують нову роль – на що звертаєте увагу в першу чергу? Сценарій, режисер, партнери?
Спочатку я прошу сценарій для прочитання та одразу звертаю велику увагу на діалоги: як вони прописані, чи живі, чи формальні. Буває сценарій, де персонажі говорять неживою мовою – раніше такого було дуже багато.
Також для мене важливо, хто режисер і сценаристи. Якщо є можливість, я цікавлюсь, хто мої партнери по зйомках. І, звісно, дивлюся на цілісність історії: що це за історія, чи вона буде цікава глядачам. Бо бувало таке, що, дійшовши до третьої чи четвертої сторінки сценарію, я його закривав і далі не хотів читати – настільки все було клішоване. Мені хочеться оригінальних, цікавих історій, які привертають увагу.
— А була у вас роль, після якої ви довго не могли «вийти з образу»? Якщо так, то яка саме, з якого фільму?
Та ні, наче такого не було. Я ж поєдную кіно з театром, постійно граю різних персонажів. Але можу сказати так: після якихось важких проєктів у психологічному сенсі, наприклад, Медовий місяць чи знову ж таки Відблиск, ще до початку зйомок і протягом усього процесу я постійно залишаюся «в темі».
Тобто постійно шукаю нову інформацію, переглядаю відео, спостерігаю за станом людей. Бо ці стани можна зчитати навіть із інтерв’ю чи з того, як людина говорить. Тож доводиться весь час тримати себе в цій напрузі, у такому внутрішньому тонусі. Коли проєкт завершується, тоді трохи видихаєш.
Але щоб прям не вийти з образу… Не знаю. Принаймні, молоді актори, з якими я працюю в театрі, доволі реактивні, швидко перемикаються. І це добре, так і має бути. Бо всі ці історії ще з давньої літератури, коли актор зіграв роль і його потім «відкачували» – таке теж буває, є певні психотипи людей. Але мене це не стосується.
— У вас є якісь захоплення поза акторством? Можливо, хобі?
Я люблю, коли буваю вдома, в Івано-Франківську, поїхати в село, де народився. Побути там якийсь час, відпочити від мистецтва. Навіть не те, щоб відпочити саме від мистецтва – радше просто поспілкуватися з сусідами. Я знаю, про що з ними говорити, можу підтримати розмову.
І це дуже розряджає. Це такий «рефреш», внутрішнє оновлення. Коли ти говориш не про театр, не про роботу, не про кіно і не про якісь високі матерії, а про просте, земне. От це я справді дуже люблю.
— Ви в юності хотіли бути художником. Чи малюєте досі?
Ні, зараз не малюю. Хоча дійсно хотів стати художником. Навіть думав вступати спершу на архітектурний, але потім більше схилявся до дизайну. Я здав свої роботи – там були і натюрморт, і пейзаж, і ще кілька. Мені сказали: «Ти проходиш, ми тебе беремо. Але май на увазі – буде важко, бо в тебе немає базової освіти».
Після 9 класу в мене не було відповідного документа, який би підтвердив, що я маю певну підготовку. Тож мені прямо сказали, що буде складно. І я подумав, що не хочу відставати від інших, починати все з нуля, тому відклав цю справу. Хоча пізніше виявилося, що ті, хто мав базову освіту, часто «відпадали» вже на перших курсах, бо там ішов певний повтор програми. А ті, хто вступав без цієї підготовки, мали однаковий прогрес аж до п’ятого курсу, але я тоді цього не знав.
А хобі… Хіба що, коли буваю в селі, то заходжу в дідусеву столярну майстерню. Люблю запах дерева, люблю працювати руками. І, думаю, якщо що – не пропаду.
«Дійсно хотів стати художником»
— Тобто ви були творчою дитиною?
Думаю, так. Та ж столярка з дідусем. Потім я малював, а ще фотографував, бо мій тато був фотографом. Коли в нього з’явився Зеніт, він мені віддав свою стару камеру, здається Свема чи як вона там називалась. Я купував плівки й фотографував. Не можу сказати, що це були якісь репортажні знімки – більше художні. Але я фотографував не просто квіточки, а й людей знімав. Переглядаю зараз ті фотографії й розумію, що вони дуже хороші.
А ще я знімав відео! Навіть весілля. Після 9 класу це було моє перше весілля. Пам’ятаю, що я там такого назнімав… (сміється). Я був весільним оператором, навіть трохи грошей заробляв. Але замовники зі мною мали проблеми, бо я дуже довго монтував. Перезаписував із касети на касету і це займало купу часу.
«Я малював, а ще фотографував, бо мій тато був фотографом»
— Вас шанувальники часто називають «українським Бредом Піттом». Як ви ставитеся до таких порівнянь?
Я ж не можу на це вплинути. Називають – ну, хай називають. Мене це не ображає, але водночас і не тішить. Якщо хтось так мене бачить – нехай. Якщо хоче про це написати – будь ласка. Я до цього ставлюся абсолютно спокійно.
— Кого з українських чи світових акторів, акторок ви вважаєте своїм найбільшим натхненням або прикладом для наслідування?
Давайте українських я не називатиму, бо колег багато. Вони є – і в Україні, і в Польщі. Одним словом, зараз просто не буду перелічувати.
А зі світових, європейських чи американських, їх насправді також велика кількість. Дивишся і розумієш: вони і технічно сильні, і загалом дуже класні люди, але я не можу виділити когось одного. Якщо назвати Бреда Пітта, Хоакіна Фенікса чи Джонні Деппа, то я ж нічого нового не відкрию.
Багато хто надихався ними в певних ролях, і я теж. Але щоб прямо сказати: «О, я фанат і чекаю тільки його прем’єри» – такого немає. Наприклад, мені подобається, як працює Джейк Джилленгол в певних жанрах. А в динамічних сценах – інші актори. Тобто, немає одного кумира.
Мені цікаво спостерігати за всіма топовими акторами, особливо не з масового, не з марвелівського кіно. Є багато зірок поза мейнстримом, і якщо виходить їхній новий фільм, навіть якщо я раніше про нього не чув, я із задоволенням подивлюся, але виділити когось одного не можу.
— Чи змінилося ваше життя після отримання звання Заслужений артист України у 2018 році? Чи є відчуття, що заслужений артист не може собі дозволити погану гру?
Ні, абсолютно немає. Про це звання нагадує мені хіба що табличка на дверях гримерки. Моє життя це не змінило. Можливо, я навіть не виправдовую очікування «заслуженого артиста» у чиїхось очах, особливо в старших колег, які носять це звання вже понад півстоліття.
Колись, може, поведінка «заслужених артистів» мала відповідати якимось нормам, але зараз це, на мою думку, повний нонсенс. Я про це навіть не думаю. Я такий, який я є. Моє головне правило: не заважати іншим жити. Все. Роблю те, що хочу, і маю право на помилки.
Зрештою, держава ж мусить якось відзначати митців, але особисто для мене, буде це звання чи його скасують – мені ні холодно, ні жарко. Одним словом, воно ніяк на мене не вплинуло й не впливає. Просто є.
«Роблю те, що хочу, і маю право на помилки»
— Якщо б довелося обирати між театром та кіно, що б ви обрали і чому?
Це залежить від мого настрою. Знаєте, іноді буває, що сумую за театром. І навіть не за театром загалом, а за певними виставами. Бо я жива людина: якісь вистави подобаються більше, якісь менше. Це нормально. У деяких виставах є натхнення грати, а в інших доводиться більше підключати техніку. Бо неможливо ж бути натхненним 24/7, усміхатися, бути в образі, але театр я люблю. Особливо мені подобається мала сцена, камерні історії.
І, звісно, кіно. Я ще в інституті мріяв зніматись у кіно. Усім про це тоді розповідав. Хоча у 2008-му це здавалося майже нереальним. У нас було величезне засилля російських акторів, загалом російської ментальності в кіноіндустрії, якщо це можна було назвати кіноіндустрією, а не «апендиксом» російської індустрії. Я не знав, як, але вірив у те, що буду зніматися. Тому обирати між театром і кіно я не можу.
«Особливо мені подобається мала сцена, камерні історії»
— А є якісь ролі, які ви категорично відмовляєтесь грати?
Ні, я не в тій ситуації. Наприклад, якби я був десь за кордоном і мені довелося б виправдовувати злочинця – тоді, можливо, ні. Але якщо у нас, в Україні, грати якогось злочинця, його ж і виправдовувати не потрібно. Зрозуміло, мені як актору треба знайти його правду, але якихось прям табу в мене немає. Головне, щоб персонаж був добре прописаний, щоб давав якусь цінність, якусь користь для всіх.
Знаєте, я чув, що деякі актори кажуть: «Я відмовляюся грати росіянина». І думаю: а хто ж тоді буде їх грати? Ми запросимо справжніх росіян? Український актор, який вправно володів їхньою мовою, у нього чудово складається мовний апарат – хто ж, як не він? Якщо в наших стрічках треба показати росіянина з його ж мовою, то хто це робитиме?
Матеріал підготувала Вікторія Юрасова.
