8 березня: про що насправді цей день (Акім Галімов у проєкті "Реальна історія")
Про що свято 8 березня та як українки боролись за права жінок — у проєкті Акіма Галімова "Реальна історія"
Привітання з 8 березня – листівки, цукерки, квіти – все це мало лишитися у радянському минулому. Кому жінки завдячують правом голосувати, здобувати освіту та розлучатися, яку роль у цьому зіграли українські феміністки? Відповідями на ці питання ділиться Акім Галімов у випуску "Реальної історії":
"Мені здається, що ми трохи забули про справжнє сенс цього свята – боротьбу феміністок за права для усіх жінок".
Суфражистки та історія зародження фемінізму
Кінець 19-го – початок 20 століття. Сьогодні важко в це повірити, але тоді жінки не мали права вчитися в університетах, голосувати, розлучатися чи мати опіку над своїми дітьми. За однакову важку фізичну роботу на підприємствах їм платять в половину менше, ніж чоловікам, а у світських салонах сперечаються, чи є жінка взагалі свідомою особистістю, рівноцінною чоловікові. Чи можна жінці давати таку ж освіту, бо раптом це зашкодить репродуктивній системі, і це не жарт, такої думки були тогочасні лікарі.
Перша дівчина змогла вступити до університету тільки через те, що чоловіки сприйняли це за жарт. В 1847 році американка Елізабет Блеквел подала документи в Женевський медичний коледж США. Декан відмовився щось вирішувати і запропонував проголосувати студентам. Навіть один голос проти означав би відмову. Студенти ж вирішили, що декан жартує і дружно проголосували "за". Першою країною світу, яка офіційно дозволила жінкам вступати до своїх вишів стала Швейцарія. Це було у 1865 році, але все ж таки всі наступні 70 років дівчата з вищою освітою були дивним явищем. За рівний доступ до знань, як і за всі інші права жінкам довелося ще добряче поборотися.
Наприкінці 19-го століття в Британії зароджується перший жіночий рух за права — суфражистки. Від французького «суфраж» — виборче право. Згодом рух поширюється у Сполучені Штати. Ці дами, зазвичай із заможних родин, влаштовують демонстрації, мітинги і те, що ми зараз назвали би «флешмобами», щоб переконати глав держав та урядів дозволити жінкам голосувати. Британські суфражистки час від часу опинялися в тюремних камерах. Вони билися з поліцейськими, підпалювали авто чи будівлі, вривалися на засідання парламенту, чи навіть ділові зустрічі, постійно били вітрини магазинів та дорогих ресторанів і кидали каміння у вікна особняків міністрів. Втім, британські суфражистки не лише хуліганили. Насправді ці жінки проводили велику просвітницьку роботу. Ораторському хисту деяких суфражисток могли позаздрити найвідоміші світові політики. Емілін Панкерс проводила публічні лекції в різних куточках Англії. На один з мітингів в Лондонському гайд-парку послухати цю видатну ораторку зійшлося близько півмільйона людей. Пізніше журнал Time визнав Панкерс однією зі ста найвидатніших особистостей 20 століття.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Проєкт «Реальна історія» на 1+1: у 1920-х роках росія вкрала та продала за кордон козацьких реліквій на 20 мільярдів доларів
Менш радикальним був рух суфражисток у США. У 1872 році під час президентських виборів Сьюзен Ентоні прийшла на виборчу дільницю і з упевненим виглядом взяла бюлетень. Її арештували. Після виходу з в'язниці Сьюзен їздить країною з лекціями, створює громадські організації, видає газету «Революція». Саме Сьюзен американки завдячують доступу до вищої освіти. За життя Ентоні кількість жінок студенток вищих навчальних закладів США зросла з нуля до 36 тисяч, а в 1878 році вона зробила взагалі безпрецедентну річ – написала і подала до Конгресу поправку, яка давала жінкам право голосу. Пізніше вона стане відомо як «Поправка Сьюзен Ентоні, або 19-та поправка до Конституції США». Щоправда, ухвалили її вже після смерті авторки. Ентоні померла в 1896 році, їй було 86 років. Отримання американками виборчого права пов'язують з ім'ям іншої дами - Еліс Пол. За день до інавгурації у Вашингтоні Вудро Вільсона 3 березня 1913 року 8 тисяч суфражисток влаштували костюмований парад, на якому вимагали ухвалення поправки. Еліс з колегами сформували у 1916 році жіночу партію і тоді вже пішли шляхом британок. Масові мітинги, пікети біля Білого дому і голодування, розголос у пресі. У січні 1918 року президент Вільсон оголосив, що жіночі виборчі право – це необхідний захід. А ще через два роки нарешті була прийнята 19-та поправка до Конституції США. На кілька років пізніше, у 1928-му виборче право отримали й британські жінки.
Що відбувалося в Україні: історія становлення фемінізму
Наприкінці XIX – початку XX століття українці не мали своєї держави. Частина жила в російській імперії, частина – на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорщини. Саме це і визначило основний напрям феміністичних рухів на довгі роки. Поряд з боротьбою за права жінок українки хотіли боротися і за права нації. Цікаво, що перші українські жіночі організації виникли одночасно у Києві та Станіславі, нинішньому Івано-франківську.
У 1884 році у Києві жіночий гурток організувала курсистка вищих жіночих курсів Олена Доброграєва. Середню освіту дівчина отримала в Інституті благородних дівиць, а потім вступила на вищі жіночі курси, які за 6 років до того відкрилися у Києві. Жіночий заклад існував на громадські пожертви. Там було два факультети: фізико-математичний та історико-філологічний. Лекції читали такі ж, як і для студентів Київського університету. Олена померла від сухот у 25 років, але сотні її дівчат роз'їхались по селах України вчителювати і проводити просвітницьку діяльність серед жінок.
Засновницю жіночого руху у Станіславі – Олену Кобринську – сучасні історики називають першою українською феміністкою. Наталія отримала гарну домашню освіту. ЇЇ чоловік, Теофіл Кобринський, підтримував її в інтелектуальному розвитку. Чоловік раптово помер, і у віці 27 років Наталія овдовіла. Вона поїхала з батьком до Відня, де долучилась до Товариства українських студентів «Січ». Тут Наталія познайомилася з багатьма відомими людьми, зокрема з літераторами. Наталія пише свої перші роботи, створює організацію «Товариство руських жінок», мета якої – вища освіта та громадянські права для всіх галичанок. 8 грудня 1884 року, коли пройшли перші загальні збори Товариства, можна вважати днем народження українського фемінізму. Ще через 3 роки, у червні 1887 Наталя буквально ставить на вуха увесь письменницький світ: разом з Оленою Пчілкою власним коштом видає жіночий альманах «Перший вінок». 464 сторінки, що заповнені творами жінок письменниць з усіх українських земель. Чоловіки критикували альманах, тому що вважали, що там більше політики, аніж літератури. Сьогодні «Перший вінок» вважається першим у світі збірником жіночої творчості, щоб був виданий самими жінками. Саме зі сторінок цього альманаху прозвучало занадто смілива для того часу думка про необхідність жіночих гімназій та університетів. Далі Кобринська організувала збір підписів під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої освіти. Також вона намагалась реалізувати проєкт– дитячі садки, який мав полегшити життя для українських жінок. Однак, кілька громад спромоглись організувати їх власним коштом. Напередодні Першої світової війни майже всі дівчата з інтелігентних українських родин мали середню освіту, але університети на той момент закінчили лише 50 українок. Війна зупинила жіночі рухи по всій Європі і прогресивні жінки робили те, що на той момент було найнеобхіднішими – просто допомагали своїм країнам. Наталія Кобринська надавала у своєму домі притулок січовим стрільцям та виготовляла перев’язувальні матеріали для фронту. У 1920-му жінка заразилася тифом і померла.
У 1917 році зародився Союз українок. Він став найчисельнішою жіночою організацією у міжвоєнній Європі у 30-х роках. Союз українок налічував 60 тисяч учасниць, більшість з них згодом пішли у підпілля і брали участь у повстанському русі. Одна з найвідоміших жінок, які очолювали Союз українок – Мілена Рудницька. Початкову освіту Мілена здобула вдома, потім вчилися у Львівській гімназії, а далі на філософському факультеті Львівського університету. У Відні захистила дисертацію «Математичні основи естетики Ренесансу» і здобула ступінь доктора філософії. Ця жінка була блискучою ораторкою і публіцисткою. Головні її теми: жіночі проблеми і національне питання.
В 1933 Мілена зробила те, на що не наважився ніхто з політичних чи державних діячів – винесла тему сталінського Голодомору 1932-33 років на міжнародну арену. Саме завдяки їй 29 вересня 1933 року в Женеві пройшло засідання Ліги націй, у якому взяли участь 14 країн. Це був важкий шлях, адже офіційно ініціювати розгляд не могла жодна українська організація. Коли Лігу Націй очолив представник Норвегії Йоганн Людвіг, Рудницькій вдалось домовитись про зустріч з ним. Секретаріат Ліги Націй, який формував порядок денний, відмовився ставити на розгляд питання від країни, яка не була членом організації. Насправді, чиновники просто не хотіли розізлити Радянський Союз. Тоді Мілені допомогли жінки з Комітету зв’язку міжнародних жіночих організацій. Рудницька зв'язалася з його головою, британкою Марджері Корбет-Ешбі та особисто передала лист від міжнародних жіночих організацій в руки президента Ліги Нації. У листі було прохання до Ліги нації звернути увагу на розпачливе становище замореного голодом населення радянської України. Засідання 29 вересня 1933 року проходило у закритому режимі. Мілена Рудницька разом з українськими діячами та журналістами чекала в коридорі. Йоганн Людвіг чотири рази виносив на голосування питання допомоги голодуючим, однак «за» проголосували лише чотири країни: окрім самої Норвегії ще Німеччина Ірландія та Іспанія. Решта країн були за співпрацю з радянським союзом.
За керівництвом Мілени Рудницької Союз-українок налічував 100 000 учасниць. Як писала сама Мілена, служба для нації була і є однією із провідних ідей українського жіночого руху. Восени 1939 року, після захоплення Галичини, радянська влада спілку ліквідувала, а більшість учасниць відправила до Сибіру. Сама Мілена встигла поїхати до Швейцарії, потім до США, а в 50-х роках осіла у Мюнхені. Розчарувавшись у навколишній дійсності, Рудницька оголосила безстрокове голодування і померла у березні 1979 року. У 1993 році її тіло з Мюнхена перевезли до Львова і перепоховали на Личаківському цвинтарі.
Коли ж виник "жіночий день"
Українські феміністки не встановлювали жодних жіночих свят, але все своє свідоме життяборолися за права та ідеали, в які вірили. Крок за кроком вони ламали стереотипи і традиції тогочасного патріархального суспільства. Саме завдяки їм сучасні жінки мають право на освіту, можуть спокійно працювати, брати участь в виборах розлучатися. А от формальному "жіночому дню" раз на рік потрібно завдячувати соціалістикам. В 1910 році у Копенгагені відбулася міжнародна конференція жінок-соціалісток. Там було понад 100 учасниць. Делегатки 17 країн світу, в тому числі з Сполучених Штатів, Німеччини та росі. Зіркою зібрання була Тереза Малкел з США. Розповідь Терези надихнула її німецьких колег, а особливо соціалістку Луїзу Зітц, і вже Луїза, виступаючи на конференції, запропонувала заснувати Міжнародний день боротьби за жіноче рівноправ'я та емансипацію. Її підтримала інша німецька соціалістка Клара Цеткін. Уперше в Європі Міжнародний жіночий день відзначили 19 березня. 1911 року демонстрації пройшли у Німеччині, Австрії, Данії, Швейцарії та Голландії. У 1912 році на честь свята мітингували вже 12 травня і тільки в 1914 році жіночі марші пройшли 8 березня.
У колишньому СРСР засновницями міжнародного жіночого дня називали німецьку комуністку Клару Цеткін та її близьку подругу і соратницю Розу Люксембург. Вони дійсно були на конференції соціалісток в Копенгагені, але формально просто підтримали, а не внесли пропозицію про свято. Справа в тому, що життєвий шлях Клари Цеткін дуже добре вписувався в радянську ідеологію. Вона часто бувала в СРСР і вела довгі дружні бесіди з Володимиром Леніним. Саме тому радянські ідеологи взяли цей образ. Вона часто організовувала жіночі мітинги. У 1910 році разом з подругою Розою Люксембург вони вивели на вулиці німецьких міст повій з вимогою зупинити безчинства поліції, але ясна річ, для підручників це не підійшло і повій замінили на просто трудящих жінок. Коли тривала радянсько-польська війна, Цеткін була депутаткою Рейхстагу від комуністів. Щоб підтримати СРСР, вона з трибуни вимагала не виконувати на німецьких заводах військових замовлень для Польщі. Для цього закликала всіх свідомих пролетарських жінок пропонувати свою любов будь-якому робітникові, що відмовляється виготовляти зброю та боєприпаси. Це теж не увійшло до радянських підручників.
Українська феміністка Наталія Кобринська помічала лицемірність соціалісток у питанні жіночих прав і казала, що наприклад, використання статевих принад у політичних цілях – це однозначно хибний шлях. Українська феміністка стверджувала, що соціалісти насправді не знаються на потребах жінок і просто використовують їх у своїх політичних цілях.
Дивіться повний випуск "Реальної історії" про 8 березня:
