"Я більше ніколи не хочу чути, що для моєї дитини нема їжі", — харків'янка розповіла, як наважилася евакуюватися до Німеччини та як знайшла там роботу

Сніданок з 1+1
06:30
Будні
"Я більше ніколи не хочу чути, що для моєї дитини нема їжі", — харків'янка Єлизавета Абросімова розповіла, як наважилася евакуюватися з Харкова до Німеччини та як знайшла роботу в іншій країні

У рубриці "Щоденники війни" харків'янка розповіла свою історію евакуації та побудови нового життя в Німеччині.

Поділитися:

Єлизавета Абросімова — харків'янка, перекладачка англійської та німецької мов. 24 лютого вона мала піти на улюблену роботу та відвезти сина до школи, але ранок цієї родини, як і тисяч інших українців, розпочався з вибухів. Жінка прокинулася від того, що тремтів будинок та лунали вибухи. Єлизавета разом із 8-річним сином Філіпом мешкає на півночі Харкова. Їхній район називається Селище Жуковського. Там від початку війни обстріли не стихали вдень та вночі. Мама з сином майже весь час перебували в бункері авіаційного університету. Як вони все ж вирішили евакуюватися з Харкова до Німеччини та як жінка знайшла роботу в іншій країні розповіла "Сніданку з 1+1" у "Щоденниках війни".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пережив дві війни: 98-річний тенісист розповів про юнацькі воєнні роки та про найбільшу мрію зараз: «Я хочу повернутися додому, в Харків»

Єлизавета каже: вона була щасливою у Харкові.

Я мала дуже класне життя. Я харків'янка, яка вільно володію українською, а у побуті розмовляла російською, я перекладач англійської та німецької мов. Мене не треба було рятувати, я не просила.

Жінка розповідає, що весь цей час, поки вони з сином були у Харкові під час війни, вони жили перебіжками між боями:

У нас було зовсім трохи часу, аби прибігти додому, швиденько щось приготувати й назад, бо обстрілювали дуже сильно. Особливо важко було Філіпу: він не хотів засинати, був наляканий, у нього було щось на кшталт панічних атак.

Єлизавета ніколи не забуде слова сина, від яких розриває серце:

Філіп казав, що хоче їсти, але я розуміла, що я не маю, що йому дати. Це було жахливо. Я більше ніколи не хочу чути, що для моєї дитини нема їжі.

Саме тому рішення виїжджати було прийняте майже миттєво: тоді вони з друзями вперше за війну проїхали містом на авто. На восьмий день війни, як каже Єлизавета, Харків вже було неможливо впізнати:

Це не той Харків. Це розбомблені будинки, два заводи біля мого району, обгорілі будівлі. Це був жах. Деякі райони повністю розвалені, будинки повалені, немов картки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це мій принцип: разом переможемо та разом допоможемо один одному", — волонтер із Харкова розповів, як організував доставку продуктів на дім харків'янам

Далі була важка і довга дорога: 4 дні Україною, а потім через Молдову, Румунію, Угорщину, Словаччину, Польщу доїхали до Німеччини. Єлизавета знала, що з освітою перекладача німецької там вона точно зможе бути корисною, але її не влаштовував статус біженця. Вона мала забезпечувати себе та свого сина, тому за тиждень впертих пошуків жінка знайшла роботу у центрі біженців.

На інтерв'ю по роботі я сказала, що якщо я маю змогу гідно заробляти, допомогти своїм близьким, а також німцям, стати з ними пліч-о-пліч та допомагати українцям разом — будь ласка, але я не можу це робити просто як волонтер, бо маю годувати дитину. 

Перший місяць Єлизавета з сином проживали в центрі для біженців. На роботі, окрім послуг перекладача, доводилося робити все: прибирати будівлю, ліжка, допомагати готувати їжу. У центрах для біженців неймовірно багато роботи. Деякі люди допомагають волонтерством, однак Єлизаветі за це ще й добре платять:

Це гарні гроші. Я не відчула жодної дискримінації від німців, і моя заробітна платня не відрізняється від заробітної платні мого німецького колеги.

Зараз Єлизавета має змогу самостійно орендувати квартиру і навіть допомагати іншим, а Філіп потроху забуває звуки вибухів, пішов до школи та знайомиться з новими друзями.

Дивіться сюжет з подробицями цієї історії:

Новини по темі