"Кажуть, що біль проходить — він не проходить": журналістка Надія Сухорукова про те, як "вбивають Маріуполь" ("Щоденники війни")
Їла у підвалі одну гречку, евакуювалася на розбитих машинах та втратила у війні двоюрідного брата: журналістка Надія Сухорукова.
Надія Сухорукова – маріупольська журналістка, авторка та ведуча програми “Вулиці нашої мрії”, де вона оспівувала кожен куточок Маріуполя. 20 років Надія дарувала тепло та нескінченний запас добра маріупольцям через екрани. Тоді журналістка навіть уявити не могла, що до міста прийде війна і журналістка не впізнає свій ошатний Маріуполь. Під звуки вибухів, у страшні темні дні без води, світла та зв'язку під постійними обстрілами Сухорукова нотувала все, що з нею відбувалося. Сьогодні ці записи читає весь світ: наприклад, британська акторка Грета Белламасіна на благодійному вечорі на підтримку України в Британії зачитувала рядки Надії. Журналістка вимушена покинула місто, у якому прожила все життя, проте вірить, що колись вона обов'язково повернеться. Але зараз, у безпечній Литві, вона змогла зв’язатися із “Сніданком з 1+1” та розповісти про жахи, які вона пережила: те, як їла лише одну кашу, як втратила у війні двоюрідного брата та як все ж змогла евакуюватися з заблокованого російськими військами міста.
Надія розповіла, що до війни ніколи не вела власний щоденник, але саме під час обстрілів це допомагало їй зберігати здоровий глузд. Нещодавно їй навіть запропонували на основі її щоденника зробити книгу – цю пропозицію журналістка прийняла, але поки не знає, як втілити цю ідею в реальність. Тим більше, що її записи вона ніяк не правила, а писала просто від серця та душі.
У підвалі у мене був з собою телефон лише для ліхтарика та власних записів. У них я записувала усе, що зі мною відбувалося.
У тому ж підвалі у Надії майже не було їжі: доводилося їсти гречану кашу, розведену з водою, адже місце, де знаходилися усі її запаси їжі, було розбомблене.
Напередодні прилетів снаряд у дім наших друзів, де ми на другому поверсі усі зібрали усі наші продукти та ділили їжу на декілька частин. Усе згоріло. Та гречана каша була не дуже смачна, адже там не було ані солі, ані масла. Але і їсти абсолютно не хотілося: неможливо було просто взяти шматок до рота, адже ми постійно були в напрузі, в стані жаху та страху.
15 березня був День народження у сина Надії: тоді вона вже точно знала, що треба їхати з міста, адже кожні 5 хвилин бомбили місто. Вони почали продумувати план, як їй та ще компанії друзів виїхати:
Мої друзі та родичі вирішили піти за машиною, яка була дуже далеко – біля школи, де були люті бомбардування та обстріли. Ми думали, що не факт, що вони повернуться. Але вони ще не встигли піти за машиною, як до нас заїхали ще одні мої друзі, яким теж було дуже недобре: спочатку було пряме попадання у їх дім, потім – поруч з домом їхніх батьків. Вони просто сіли у розбиті машини без скла та зі слідами від осколків снарядів та приїхали до нас із криком терміново збиратися та тікати. Нас було 16 людей та собака, ми сіли у дві невеликі машини та поїхали. У нас був такий вибір: або ми 100% загинемо у Маріуполі, або у нас є хоча б 1% вижити, якщо ми виїдемо. Мені вже тоді було все одно, навіть якщо у мене потрапить снаряд.
Але життя перемогло, і компанія змогла виїхати з Маріуполя. Згодом до жінки зміг добратися і її чоловік. Поки вона й компанія друзів долали маршрут до Литви, робили зупинки в українських містах. Надія мала змогу прогулятися ними та згадати улюблений Маріуполь:
Ми були й у Дніпрі, і у Запоріжжі, Одесі… Я ходила та думала: “О, оця вуличка схожа на Маріуполь, а це вулиця з також з назвою, як є у Маріуполі, а тут така сама будівля, як у Маріуполі. Але я розумію, що нашого міста вже нема. Маріуполь ніколи не стане таким, яким він був раніше. Вони вбивають Маріуполь. Вони вбивають історію. Мені навіть страшно подумати, що ті люди, які є у кадрі моєї програми… Я дуже сподіваюсь, що вони живі й з ними все добре.
Як зізнається журналістка, ті жахи, які мешканцям Маріуполя влаштували російські окупанти, вона вже ніколи не забуде і буде нести цей біль ще довго:
Зараз я усе згадую, немов я дивлюсь зі сторони, у телевізор: я відчуваю звуки, чую вибухи, бачу картинки. Це все не пішло, це все ще є всередині мене, і всередині усіх тих людей, які там були. Ми усі будемо дуже довго це пам’ятати та відчувати. Я дуже сподіваюся, що війна незабаром скінчиться.
Крім того, війна забрала життя рідної Надії людини – її двоюрідний брат Роман просто йшов вулицею, як по ньому влучив снаряд:
Ромка разом зі своїм сусідом йшов по району набрати воду. У той час почався сильний обстріл. Сусід йому закричав “лягай”: один стрибнув у одну сторону, інший – в іншу. Ромка впав, але у нього потрапив снаряд. Ми не бачили, що там залишилося [на місці загибелі Романа – ред.], але його дружина сказала, що це таке жахливе видовище, що її не підпустили. Його буквально зібрали до купи, принесли в гараж. Батьки довго про це не знали, бо жили в іншому районі міста. Його ніхто довго не міг заховати. Люди, які виїхали, зв’язалися з нами та написали, що окупанти поховали його просто без якоїсь таблички чи чогось такого. Проте сусідка сказала, що приблизно пам’ятає, де знаходиться це місце і вона обов’язково покаже його дружині мого брата. Його маленький 5-річний син Сава напевно й зараз не знає, що його тато загинув. Він постійно намагається писати йому якісь повідомлення на телефон, каже, що дуже сумує за ним і постійно запитує, чи скоро приїде тато.
Проте журналістка все одно вірить, що вона зможе повернутися у рідне місто, що Маріуполь вистоїть, його відбудують, а програми Надії стануть історичним документом довоєнного міста:
Насправді мені шкода, що моя програма стає історією, адже я більше знімала старий Маріуполь. Окупанти, наприклад, зруйнували дім Гампера – дуже гарний старий дім… Знаєте, усі люди, з ким я спілкуюсь: і ті, хто поруч зі мною, і ті, хто далеко від мене – усі хочуть повернутися у Маріуполь. Проте біль став ще сильнішим. Кажуть, що біль проходить – він не проходить.
Дивіться сюжет:
